Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра. — К.: Юніверс, 2000. — с. 336.
Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель
ОСНОВИ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА,
АБО ПРИРОДНЕ ПРАВО І ДЕРЖАВОЗНАВСТВО (фрагмент)
§ 340
У відносини держав одна з одною, оскільки вони постають в них як особливі, входить надзвичайно бурхлива гра внутрішньої особливості пристрастей, інтересів, цілей, талантів і чеснот, насильства, неправа й вад, зовнішньої випадковості, гра, яка набуває величезних розмірів, гра, в якій саме моральне ціле, самостійність держави підпадає під владу випадковості. Принципи народних духів взагалі обмежені внаслідок їхньої особливості, в якій вони як існуючі індивіди мають об’єктивну дійсність і свою самосвідомість, і їхні долі й діяння відносно один одного становлять діалектику скінченності цих духів, що постає в явищі; з цієї діалектики загальний дух, світовий дух так само породжує себе необмеженим, як і здійснює, застосовуючи до них, своє право — а його право найвище — у світовій історії як у світовому суді.
§341
Стихія буття загального духа, яка в мистецтві обіймає споглядання й образ, у релігії — почуття й уявлення, в філософії виступає чистою вільною думкою, становить у світовій історії духовну дійсність у всьому об’ємі її внутрішніх і зовнішніх сторін. Вона — це суд, тому що в її в собі й для себе сущій загальності особливе, пенати, громадянське суспільство й духи народів у їхній строкатій дійсності — це лише як ідеальне, а рух духа в цій стихії полягає в тому, щоб це відобразити.
§342
Далі, світова історія — це не просто суд, що чиниться силою світового духа, тобто абстрактною й позбавленою розуму необхідністю сліпої долі, але, оскільки світовий дух — це в собі й для себе розум, а для себе буття розуму в дусі — це знання, то світова історія — це необхідний лише з поняття свободи духа розвиток моментів розуму і, отже, самосвідомості й свободи духа — тлумачення й здійснення загального духа.
§343
Історією духа стає його діяння, адже він — це лише те, що він робить, і його діяння полягає в тому, що він робить себе тут — себе як духа — предметом своєї свідомості, аби осягнути себе, тлумачачи себе для себе самого. Це осягнення стає його буттям і початком, а завершення осягнення стає водночас його виходом назовні н переходом. Якщо висловитись формально, то дух, який знов осягає це осягнення і — що те саме — повертається іззовні до себе, як дух вищого ступеня порівняно з тим, яким він був на ступені того першого осягнення.
До цього належить питання про здатність до вдосконалення й до виховання людського роду. Ті, що визнавали цю здатність до вдосконалення, передчували щось відносно природи духа, його природи, яка полягає в тому, щоб мати своїм законом буття Аадіїї ш'оток'7, і що осягаючи те, що він таке, він стає вищою формою порівняно з тою, яка складала його буття. Але для тих, хто відкидає цю думку, дух залишається порожнім словом, а історія — поверховою грою випадкових, названих лише людськими, устремлінь і пристрастей. Якщо при цьому, користуючись виразами «провидіння» і «план провидіння», вони й висловлюють віру щодо дії якоїсь вищої сили, то ця віра залишається ненаповненими уявленнями, адже вони і план провидіння видають за щось таке, чого не можуть ні пізнати, ні осягнути.
§344
Держави, народи й індивіди постають у цій справі світового духа в їхньому особливому визначальному принципі, що віднаходить своє тлумачення й дійсність у їхньому устрої й у всій широті їхнього стану, усвідомлюючи це тлумачення і цю дійсність, заглиблені в ці інтереси, вони водночас служать несвідомими знаряддями й органами тієї внутрішньої справи, в якій ці образи проходять мимо, а дух у собі й для себе готує й розробляє собі перехід на свій наступний, вищий ступінь.
§345
Справедливість і доброчинність, неправо, насильство й вада, таланти й їхні діяння, дрібні й великі пристрасті, вина й невинність, розкішність індивідуального й народного життя, самостійність, щастя й нещастя держав і одиничних осіб мають у сфері свідомої дійсності своє визначене значення й вартість і віднаходять у ній свій присуд і свою, хоч і недосконалу, справедливість. Алє світова історія перебуває поза цими точками зору; в ній той необхідний момент ідеї світового духа, який у даний час виступає його ступенем, дістає своє абсолютне право, і народ, що живе на цьому ступені світового духа, а також його діяння набувають свого здійснення, щастя і слави.
§346
Оскільки історія — це формування духа в образі того, що відбувається, безпосередньої природної дійсності, то ступені розвитку наявні як безпосередні природні принципи, а вони, як природні, як певна кількість, стоять нарізно, причому так, що на долю одного народу припадає один із цих принципів — його географічне й антропологічне існування.
§ 347
Народові, якому такий момент притаманний як природний принцип, передане його здійснення в поступальному русі свідомості світового духа, яка розвивається. Той народ, що панує в світовій історії для даної епохи, може скласти в світовій історії епоху (§ 346) тільки один раз. Відносно цього його абстрактного права,— бути виразником даного ступеня в русі світового духа,— духи інших народів безправні, і вони як такі, чия епоха минула, більше не беруться до уваги в світовій історії.
Спеціальна історія всесвітньо-історичного народу містить у собі почасти розвиток його принципу, починаючи з його дитячого, ще не розкритого стану, й до його розквіту, коли він, досягнувши вільної моральної самосвідомості, вступає в загальну історію, а почасти період занепаду й загибелі, адже, таким чином, високе начало виступає в ньому лише як негативне його власного. Цим відзначається перехід духа до його вищого принципу, а отже, й світової історії до іншого народу,— період, починаючи з якого попередній народ втрачає абсолютний інтерес; він, щоправда, й тепер сприймає в собі позитивно цей вищий принцип і запроваджує його в собі, але вже не може перебувати в ньому, у сприйнятому, з колишньою іманентною життєвістю й свіжістю; цей народ може втратити свою незалежність, може існувати далі або животіти як особлива держава або коло держав і вдаватися шляхом випадкових спроб до внутрішніх перетворень і зовнішніх воєн.
§348
На вістрі всіх подій, а отже, й подій усесвітньо-історичних, стоять індивіди як такі, що здійснюють субстанційне суб’єктивності (§ 279, прим.) Оскільки вони постають як живі втілення субстанційного діяння світового духа й, таким чином, безпосередньо тотожні цьому діянню, то воно залишається для них прихованим і не слугує для них об’єктом й метою (§ 344); їм не висловлюють пошани й подяки ні їхні сучасники, ні суспільна думка наступних поколінь; як формальні суб’єктивності вони лише дістають у цій суспільній думці свою частку як невмирущу славу.
§349
Народ спочатку не держава, й перехід сім’ї, орди, племені, юрби тощо до стану держави стає в ній формальною реалізацією ідеї взагалі. Без цієї форми народові як якісній субстанції, якою він є в собі, бракує об’єктивності, володіння для себе й інших загальним і загальнозначущим буттям у законах як мислених визначеннях, і тому такий народ не дістає визнання; його самостійність не наділена об’єктивною законністю й для себе міцною розумністю, вона лише формальна й не суверенна.
Так само і в буденному уявленні патріархальний стан не називають державним устроєм, народ у цьому стані не називають державою, а його незалежність — суверенітетом. Тому до періоду, що передував початку дійсної історії, належить, з одного боку, позбавлена будь-яких інтересів бездумна невинність, а з другого — хоробрість у формальній боротьбі за визнання й з метою помсти (пор. § 331 і 57, прим.).
§350
Виступати у визначеннях закону й об’єктивних інститутах, де за вихідну точку беруться шлюб і землеробство (§ 203, прим.), — це абсолютне право ідеї; хоч хай форма цього її здійснення видається божественним законодавством і добродіянням, чи то насильством і неправом; це право становить право героїв засновувати держави.
§351
З цього ж таки визначення випливає, що цивілізовані нації розглядають інші народи, які відстають від них у субстанційних моментах держави (скотарські, мисливські; землеробські народи тощо), як варварів і нерівноправних їм, а самостійність цих народів — як щось формальне й відповідно ставляться до них.
У війнах і спорах, що виникають за таких обставин, значення для світової історії надає їм та риса, що вони стають боротьбою за визнання певного змісту.
§ 352
Конкретні ідеї, народні духи, мають свою істину й призначення в конкретній ідеї, яка становить абсолютну загальність — у світовому дусі; навколо його трону вони стоять як вершителі його здійснення і як свідки й окраса його слави. Оскільки він як дух — лише рух своєї діяльності, яка полягає в тому, щоб йому пізнавати себе абсолютним, а отже, звільнити свою свідомість від форми природної безпосередності й прийти до самого себе, то існують чотири вихідні принципи утворення цієї свідомості в процесі її звільнення — чотири світові царства.
§ 353
У першому, як безпосередньому одкровенні, ця самосвідомість має своїм принципом образ субстанційного духа як тотожності, в якому одиничність залишається зануреною в свою сутність і для себе не виправданою.
Другий принцип — це знання цього субстанційного духа і то таке, що він є позитивним змістом, здійсненням і для себе буттям як жива форма цього змісту, прекрасна моральна індивідуальність.
Третій принцип — це заглиблення всередину себе знаючого для-себе-буття до абстрактної загальності й, таким чином, до нескінченної протилежності відносно так само покинутої духом об’єктивності.
Принцип четвертого утворення — це перетворення цієї протилежності духа, яке полягає в тому, що він сприймає в своєму внутрішньому житті свою істину й конкретну сутність і перебуває вдома замиреним в об’єктивності, а оскільки це й дух, що повернувся до першої об’єктивності,— це дух, що повернувся з нескінченної протилежності, то він знає цю свою істину як думку й як світ законної дійсності й такою породжує її.
§354
Цим чотирьом принципам відповідають чотири всесвітньо-історичні царства: 1) східне, 2) грецьке, 3) римське, 4) германське.