Майстер Екгарт Проповіді 1-5

Майстер Екгарт. Проповіді. – К.: Темпора, 2022. – 736 с.

Майстер Екгарт

проповіді 1-5

ПРОПОВІДЬ 1

Оце Майстер Екегарт, від якого Бог ніколи нічого не приховував,

Dum medium silentium tenerent omnia, et nox in suo cursu medium iter haberet etc. (Sap. 18:14),

«Тоді, як мирна тиша все повила, і ніч, поспішаючи, досягла половини свого бігу, твоє всемогутнє слово з неба, з царських престолів, як невблаганний воїн, грянуло в осередок пропащої країни, несучи гострий меч – твій Невідкличний наказ»1.

Звершуємо в часі свято предвічного народження, яке породив Бог Отець і безперестанно породжує у вічності; те саме народження стається тепер у часі і в людській природі. Каже святий Августин, що це народження відбувається завжди. Та якщо воно не відбудеться в мені, що мені з того? Бо ж у тому й уся суть: щоб воно ставилося в мені.

Годиться нам тепер поговорити про це народження: як воно стається в нас, чи звершується в добрій душі, в досконалій душі, де Бог Отець промовляє

1 Муд. 18:14-15 (тут і далі біблійні цит. за перек. о. Івана Хоменка).

своє відвічне слово. Все те, що я кажу, сказано про досконалу людину, що ходила усіма Божими дорогами або ще ходить1, а не про людину природну, необізнану, бо вона дуже далека від цього народження і нічого про нього не знає. Каже премудрий слово: «А що всі речі були всередині мовчання, то в мене з висоти, від царського престолу, ввійшло утаєне слово». Про це слово і буде сказано в цій проповіді.

Слід тут звернути увагу на три речі. Перша така: де Бог Отець промовляє в душі своє слово, де відбувається це народження і де душа може прийняти цю Божу дію. Адже це має ставатися у найчистішому, найшляхетнішому й найделікатнішому місці, яке тільки може бути в душі. Та й справді, якщо Бог Отець хоче з усієї своєї всемогутності дати душі щось шляхетніше для її природи і якщо душа хоче щось шляхетніше взяти від Нього, то Бог Отець має дочекатися такого самого шляхетного місця для народження. І ця душа, у якій має статися народження, нехай буде цілковито чистою, і живе якнайсвятіше, і буде цілком єдиною і зосередженою, не розпорошується через різноманітність сотвореного, що її сприймає своїми п’ятьма чуттями. Ба більше, нехай буде вся в собі, єдиною і якнайчистішою – оце й буде місце для народження. Щось менше – зневага до Нього.

Інша частина цієї проповіді буде про те, як людині сприймати це дійство – промовляння слова в її душі і народження. Чи корисним для неї буде співді-

1 Пор. Втор. 10:12.

яти з Богом і цим здобути або заслужити те, аби це народження сталося чи народилося п ній. Чи (варто) людині в своєму розумі та із своїх думках створити образ і вправлятися в ньому, себто думати про Бога, що Він мудрий, всемогутній і вічний, і все, що тільки може подумати про Бога. Чи це прислужиться і посприяє тому, що Бог Отець звершить народження, чи людині краще уникати і звільнятися від усіх думок, слів, і діл, і образів, що ними послуговується розум, і зосередитися на божественному, не втручатися самій і дати Богові діяти? Отже, чим людина може найкраще прислужитися цьому народженню?

А третє – це користь. Яка ж велика користь буде із цього народження!

Тож, по-перше, запам’ятайте таке. У цій бесіді я хочу природними словами запевнити вас, щоб ви самі все збагнули. Хоч я все-таки більше вірю Писанню, ніж самому собі, ви краще збагнете мову, підтверджену доказами.

Згадаймо спочатку сказані слова: «Всередині мовчання промовило в мені утаєне слово», – ох, пане, де це мовчання, і де це місце, де було промовлено слово?

Ми скажемо, як я вже казав раніше: воно – в найчистішому місці, яке тільки може бути в душі, в найшляхетнішому місці, в самій основі, навіть у самій суті душі. Мовчання – засіб, туди всередину ніколи не проникне жодне сотворіння, жоден образ; душа там не діє, не розуміє і нічого не знає ні про себе, ні про інші створіння. Все, що душа чинить, вона чинить (власними] силами. Все, що розуміє, розуміє

[власним] розумом. Коли вона думає, чинить це [власною] пам’яттю, коли любить, чинить це (власного] волею, і так ото чинить все силами, а не своєю суттю. Всі її зовнішні діяння завжди чиняться через якийсь засіб. Сила зору виявляється тільки через очі, ніяк інакше не можна бачити чи дивитися. І так само й з рештою чуттів. Будь-які її зовнішні діяння ніколи не обходяться без якогось засобу. Але в самій суті нема жодного діяння, тому в суті душі нема жодного діяння. Сили, якими душа діє, випливають із основи суті. Ба більше, засобом в основі є мовчання. Тільки там є спокій і житло для цього народження і для цього діяння, бо там Бог Отець промовляє своє Слово. Воно за своєю природою не може прийняти нічого, крім божественного буття, і приймає його без будь-якого посередництва. Тут Бог входить у душу цілковито, а не частково. Тут Бог проникає у саму її основу. Ніхто, крім самого Бога, не доторкається до основи душі. Сотворіння не може проникнути в основу душі, воно залишається зовні, у силах. Душа бачить там його образ, завдяки чому воно проникає всередину і знаходить пристановище. Бо щоразу, як сили душі дотикаються до сотворіння, вони беруть і черпають образи та подібність від сотворіння і вбирають їх у себе. Так вони розпізнають сотворіння. Сотворіння не може глибше увійти в душу, а душа наближається до сотворіння тільки через те, що спершу добровільно приймає в себе образ. Саме завдяки присутньому образу наближається вона до сотворінь, бо образ – це те, що душа черпає завдяки силам. Чи це камінь, чи кінь, чи людина, чи щось ін-

ше, що вона хоче пізнати, – спершу вона сприймає його образ і так може об’єднатися з ним. Завжди, коли людина приймає якийсь образ, він приходить неодмінно ззовні через чуття. Тому для душі нема нічого такого незнайомого, як вона сама. Так каже один учитель: душа не може почерпнути або ввібрати образ самої себе. Вона ніяк не може пізнати саму себе, бо ж усі образи входять через чуття, тому вона не може мати образу самої себе. Тож знає вона решту речей, лишень самої себе не знає. Про жодну річ не знає вона так мало, як про саму себе, бо нема для цього потрібного засобу. А ще тобі слід знати, що вона всередині вільна, без засобів та образів, і це є причиною того, чому Бог може вільно поєднуватися з нею без образів і подібності. Не можеш ти на це не зважати: якщо визнаєш, що учитель має певні спроможності, то такі самі спроможності має, безперечно, і Бог, до того ж безмірно. Та що мудріший і могутніший учитель, то безпосередніше стається і його діяння, і то воно простіше. Людина має багато засобів для зовнішніх учинків; поки вона свої вчинки здійснить так, як собі їх уявляє, треба їй добре підготуватися. Майстерність і діяння місяця й сонця – у тому, щоб освітлювати, і вони це роблять навіть дуже швидко. Тільки-но проллють своє світло, тієї самої миті всі кінці світу наповнюються ними. Але над ними є ангел, і йому для його діяння треба ще менше засобів, і в нього менше образів. Найвищий серафим має тільки один образ. Всі, що нижче від нього, сприймають у різноманітності, а він сприймає як єдине. Зате Богові не потрібний жоден образ, і Він сам не має

образу: Бог діє в душі без жодних засобів, образу чи подібності, діє в основі душі, куди ніколи не потрапляє жоден образ, лишень Він із Його власним буттям. Цього не може вчинити жодне сотворіння.

Як же Бог природи народжує свого Сина в душі? Як народжують сотворіння – в образах і порівняннях? Зовсім ні! А так, як Він народжує Його у вічності, не більше і не менше. А й справді, як Він Його там народжує? Тож слухайте. Бог Отець має в собі повне розуміння і докорінне пізнання себе Самого, без жодного образу. І так Бог Отець народжує свого Сина в істинному єднанні божественної природи. Бачте, таким способом, а не якимось іншим, народжує Бог Отець свого Сина в основі душі та в її бутті і так з’єднується з нею. Якби там був якийсь образ, то не було б справжньої єдності, а від справжньої єдності залежить все блаженство душі.

Тепер ви можете сказати: отже, у душі, згідно з її природою, нема нічого, крім образів. Ні, це не так! Якби так було, душа ніколи не стала б блаженною, адже Бог не міг би творити істоту, в якій ти дістанеш цілковите блаженство, інакше Бог сам не був би найвищим блаженством і найкращим кінцем, а це його природа і воля: бути початком і кінцем усіх речей. Жодне сотворіння не може бути твоїм блаженством; воно і досконалістю твоєю не може бути тут, бо досконалість – а це всі чесноти – йде за досконалістю життя. Тому й слід тобі бути й проживати в бутті і в основі, тому й треба, щоб Бог доторкнувся до тебе своїм простим буттям, не вдаючись до жодних образів. Жоден образ не

передає і не показує сам себе, він вбирає і показує все, образом чого він є. І якщо отримуємо образ тільки від того, що зовні, і що чуття ввібрали в себе від сотворінь, то ніколи ти не зможеш отримати блаженство від якогось образу.

Друге питання таке: як годиться людині чинити своє діло тут, на землі, щоб вона стала достойною чи заслужила, щоб це народження сталося і звершилося в ній. Чи краще буде людині чинити своє діло, уявляючи Бога і роздумуючи про Нього, чи залишатися в постійному мовчанні, в тиші і спокої, і тоді Бог промовлятиме в ній і діятиме, а вона тільки чекатиме, поки звершиться Божа дія? Але я вже казав і ще раз повторюю: ці слова і ця Божа дія стосуються тільки добрих і досконалих людей, які увібрали в себе сенс усіх чеснот, тому чесноти самі променіють із них без їхніх зусиль, і передусім таких людей, у яких живе достойне життя та шляхетна наука нашого Господа Ісуса Христа. Нехай вони знають: найкраще і найшляхетніше, що можна здобути в цьому житті, – це мовчати і дати Богові самому діяти і промовляти. Там, де всі сили позбавлені всіх своїх дій і образів, промовляється це слово. Тому сказав він: «Посеред мовчання пролунало до мене утаєне слово». Тож що краще зумієш зібрати свої сили воєдино і забудеш усі речі та їхні образи, які ввібрав у себе, і що більше ти забудеш про сотворене, то ближчим і чутливішим станеш до цього. Якби ти зміг позбутися знання про всі речі І навіть знання про власне життя, як це сталося зі святим апостолом Павлом, коли він сказав: «Чи то було в тілі, не знаю, чи то було без тіла,

не знаю, Бог знає»1, – тоді дух увібрав би в себе всі сили так, що забув би про тіло, тоді ні пам’ять не діяла б, ні розум, ні чуття, ні сили, які мають вплив на тіло, себто керують ним і прикрашають його; припинилася б дія життєвої енергії і тепла, тому тіло не схудло б, поки три дні не їло й не пило. Так було з Мойсеєм, коли він сорок днів постив на горі, проте не ослаб, останнього дня він був сильніший, ніж першого. Отак має людина ослабити всі чуття і всі свої сили звернути всередину, забути про всі речі і про себе. Тому промовляє учитель до душі: «Відійди від неспокою зовнішнього діяння, втечи, отже, сховайся від натиску зовнішнього діяння і внутрішніх думок, вони ведуть тільки до сум’яття». А коли Бог має промовити в душі своє слово, нехай буде вона в мирі і спокої, а тоді Він промовляє своє слово і самого себе в душі; промовляє не свій образ, а себе самого. Каже Діонісій: «Бог не має образу чи подоби себе самого, бо Він за своєю природою є добром, істиною і буттям». Бог чинить всі свої діяння в собі самому і водночас із себе самого. Не думай, що коли Бог сотворив небо, і землю, і все інше, то сьогодні творив одне, а завтра друге. Хоч Мойсей так і пише. Однак він добре знав, як було насправді: він писав так лишень задля людей, які не могли інакше цього зрозуміти й сприйняти. Бог не робив нічого іншого, крім одного. Він захотів і воно сталося. Бог діє без засобів і без образів. Що більше ти позбуваєшся образів, то чутливішим стаєш до Його втручання, і що більше

1 II Кор. 12:2.

ти повертаєшся до себе і забуваєш себе, то ближчий ти до цього.

Щодо цього наставляє Діонісій свого учня Тимотея і каже: «Любий сину Тимотею, треба тобі непотривоженими чуттями здійнятися понад самим собою, і понад усіма твоїми силами та знаннями, і понад буттям до прихованої тихої темряви, де ти дійдеш до пізнання непізнаного Бога, вищого над усяку божественність». Відмовитися слід від усіх речей, Богові не до вподоби діяти через образи.

Ти можеш запитати: «Що чинить Бог без образу в основі і бутті [душі]?» Мені про це невідомо, адже сили можуть сприймати тільки образи і сприймають та розпізнають усі речі тільки в їхніх образах. Вони не можуть розпізнати птаха в образі людини, й оскільки всі образи приходять іззовні, від душі це приховано, і так воно найкорисніше. Бо незнання спонукає її дивуватися і прагнути того, що викликає подив; вона знає, що воно є, але не знає, яке воно і що це таке. А коли людина вже знає, яка причина якоїсь речі, то вона від цієї речі втомлюється і шукає, про що б їй ще довідатися, і знову й знову клопочеться, щоб дізнатися про ці речі, і ніяк не може зупинитися.

Тому невідомі ще пізнання стримують душу і водночас спонукають прагнути їх.

Про це сказав мудрець: «Посеред ночі, коли все мовчало в тиші, промовило до мене утаєне слово. Прийшло воно крадькома, як злодій», Що означає це «утаєне слово», про яке він каже? Природа слова така, що воно виявляє все приховане. Воно відкрилося мені, і пройняла мене думка, що це Бог звістив мені

якесь одкровення, тому назване воно словом. Ба більше, від мене було приховано, що це за одкровення. Воно прийшло крадькома в шепоті й у тиші, щоб явити себе. Воно сяяло і було прихованим. Це означає, що ми зітхаємо і тужимо за ним, Святий апостол Павло каже, що нам треба бігти за ним, поки не дослідимо його, і не припиняти, поки не збагнемо його. Він був узятий на третє небо задля пізнання Бога і бачив там усі речі, а потім повернувся і все забув. Це відбулося в ньому, глибоко в основі його душі, тож його розум не міг цього збагнути, для нього це було закрито. Тому йому доводилося це надолужувати, а воно було в ньому, а не поза ним. Не зовні, а всередині, І коли він переконався в цьому, то сказав: «Я певний, що ні смерть, ні будь-які намагання не розлучать мене з тим, що я знаходжу в собі»1.

Про це один поганський учитель добре сказав іншому учителю: «Я помічаю щось у собі, воно сяє в моєму розумі. Добре бачу це щось, але не можу зрозуміти, що воно таке, от тільки здається мені, що коли збагну, то пізнаю всю істину». Тоді відповів другий учитель: «Ну ж бо, йди за ним! Коли зможеш його збагнути, тоді матимеш вкупі усе, добре, і доступиш життя вічного». Про це ж казав і святий Августин: «Я помічаю у собі щось, що виграє і прозирає в моїй душі, якщо воно звершиться й утвердиться в мені, то це, мабуть, життя вічне. Боно ховається і водночас показується. Приходить, як злодій, хоче відібрати й викрасти в душі все, що та має. Воно ледь

1 Пор. Рим. 8:38-39.

покатується і виявляє себе, хоче захопити душу, і потягнути за собою, і відібрати, і взяти в неї її саму».

Про це казав пророк: «Господи, візьми від них їхній дух і пошли їм свій дух»2. І душа, яка любить, про це каже: «Розтопилася моя душа і розтеклася, коли любий сказав своє слово. Коли він заходив, мене огортала слабість»3. Це мав на думці і Христос, коли промовляв: «Коли хтось задля мене щось покине, той у стократ більше одержить, і хто хоче мене мати, той нехай відречеться від себе і від усіх речей, і хто хоче мені служити, той нехай іде за мною, нехай не ходить за < ьопо волею»1.

Можливо, ти скажеш: «Що ж, пане, ви хочете змінити природну дорогу душі! Її природа така, що вона спрпимаг морг І чуття і в образах. Хочете змінити такий звичаи <» І іі! Що ги шагш про шляхетність, що її Бог вклав у природу, – вона досі ще не описана, радше навіть прихована? Адже ті, що писали про шляхетність душі, дійшли тільки до того, до чого їх довів їхній природний розум; вони ніколи не доходили до самої основи, отже, багато що було приховане від них і залишилося незнаним. Тому каже пророк:

«Буду сидіти і мовчати, і схлухаю, що скаже до мене Господь Бог»5. А оскільки все воно приховане, то слово Боже приходить уночі, у темряві. Каже святий Йоан: «Світло світить у темряві... прийшло до своїх...

2 Пор. Пс. 103,29 - 30 (цитати з псалмів взято з «Молитовного Псалтиря». Львів ; Свічадо, 2002).

3 Пор, П. п. 5:6.

4 Пор. Мр. 10:29.

5 Пс. 84:9.

і всі, що прийняли його, завдяки Божій владі стали дітьми Божими»1. Дана їм була влада стати Божими дітьми.

Тож дивіться, яка користь і який плід від утаєного слова і від темряви. Не тільки Син Небесного Отця сам народжується у цій темряві, що властиво Йому, ти теж народжуєшся там як дитина того самого Небесного Отця, а не когось іншого, і Він дає тобі владу. Тож бачите, яка велика користь. Всі істини, яких будь-коли вчили вчителі, покликаючись на власний розум та власне розуміння, і надалі вчитимуть аж до Страшного Суду, не вмістили анітрохи цього знання і цієї основи. Хай навіть воно назветься незнанням і необізнаністю, воно однаково має в собі більше, ніж всі знання і пізнання поза ним. Адже це нібито незнання захоплює і відтягує тебе від речей, які знаєш, і навіть від самого себе. Це мав на думці Христос, коли мовив: «Хто не зречеться себе самого і не залишить батька-матері, і всього зовнішнього, той мене не достойний»2. Це так, ніби Він каже: «Хто не залишить всі зовнішні площини сотвореного, той не може ні бути прийнятим у божественне народження, ні бути народженим у ньому. Ба більше, коли ти пограбуєш себе самого і позбавиш усього зовнішнього, знайдеш все це в істині». Воістину я вірю і певний того, що людина, яка живе праведно, ні за що на світі не захоче відпасти від Бога. Я кажу: вона нізащо не захоче впасти у смертний гріх. Краще зазнає найжахливішої смерті, ніж впаде в що-

1 Пор.Йо. 1:5, 11-12.

2 Пор. Мт. 10:37-38.

найменший смертний гріх – так чинили і святі. Вони не могли ні вчинити смертного гріха, ні дозволити його в собі чи в інших людях, коли могли йому запобігти, Вони так прагнули, і поривалися до цього, і так звикли, що вже не могли звернути на якусь іншу дорогу; до цього вони спрямовували всі свої чуття і всі сили. Увійти в це народження нехай поможе нам Бог, що недавно народився в людському тілі, щоб ми, слабкі люди, божественно народилися в Ньому. В цьому хай помагає нам навіки-віків. Амінь.

ПРОПОВІДЬ 2

А це інша проповіді,

Ubi est, qui natus est rex Indaeorum? (Matth. 2, 2)

«Де цар юдейський, що оце народився?»1 Тож слухайте про це народження, де воно сталося. Кажу вам, як уже казав був, що це вічне народження стається в душі всіма тими способами, що й у вічності, не більше й не менше, бо це те саме народження. І воно стається в бутті і в основі душі.

І тут постають запитання. Якщо Бог мисленно перебуває в усіх речах і перебуває в них більше і природніше, ніж речі перебувають у собі самих, – а де Бог перебуває, там Він діє і пізнає себе самого і промовляє своє Слово, – то що спільного в душі з діяльним Богом, порівняно з іншими розумними сотворіннями, в яких Бог теж присутній? Послухайте таке пояснення.

Бог присутній у всіх речах, діє в них і має владу над ними. Але Він єдиний, хто народжує в душі, адже всі сотворіння – це слід Бога, а душа за своєю при-

1 Мт. 2:2.

родою сотворена за образом Божим. Цей образ довершується і прикрашається із цим народженням. На це діяння і це народження не здатне жодне сотворіння, лишень душа. І справді, всяка досконалість, що її може осягнути душа – хай це божественне світло чи благодать і блаженство, – приходить тільки у душу і тільки разом із цим народженням, а не в якийсь інший спосіб. Дочекайся цього народження в собі – і знайдеш усе добро і всю втіху, всю радість, все буття і всю істину. Проґавиш його – і проґавиш усе добро і все блаженство. І все, що принесе тобі це народження, – це світле буття і сталість; те, чого шукатимеш і приймеш поза ним, все зіпсує. Роби, як знаєш. Але тільки це одне дає буття, а всі інші речі псують його. У цьому народженні ти матимеш частку у божественному влитті й у всіх Його дарах. Цього не удостояться ті сотворіння, які не мають у собі образу Божого, зате образ душі найбільш підхожий для цього вічного народження, що стається в душі як найособливіше і найбільш притаманне, те, що Отець народжує в основі і в найглибшому нутрі душі; там нема світла образу, туди не заходить жодна сила.

Є ще й інше запитання: якщо дія цього народження стається в бутті та основі душі, то воно, отже, стається в душі і грішника, і праведника? Що ж тут благодатного або корисного для мене? Адже основа природи в обох однакова, і навіть у тих, хто в пекла, шляхетність природи залишиться навічно. Послухайте, особливість цього народження така, що воно стається завжди у новому світлі. Воно завжди вносить у душу велике світло, бо така властивість добра,

що воно проливається всюди, де воно є. У цьому народженні разом зі світлом Бог проливається в душу, тому світло стає таким великим у Отці та в основі душі, що воно переливається з неї у сили та в зовнішню людину. Так сталося із апостолом Павлом; Бог доторкнувся до нього своїм світлом, коли той був у дорозі, і заговорив до нього. Блиск того світла вилився назовні, і його супутники побачили світло, що огортало Павла так, як огортає святих. Від надміру світла в основі душі воно переливається в тіло, і тіло наповнюється ясністю. Цього не може прийняти грішник, і не достойний він такого, адже наповнений гріхами і злістю, себто темрявою. Тому й сказано; «Темрява не прийме світла і не зрозуміє його»1. Причина цього – в тому, що дороги, якими мало б приходити світло, розбиті й загороджені обманом і темрявою. Світло й темрява не можуть жити поруч, так і Бог не може жити поруч зі сотворінням: куди Бог заходить, звідти сотворіння нехай вийде. Людина сприймає це світло. Завжди, коли вона повертається до Бога, світло сяє, і виблискує в ній, і дає їй збагнути, що треба робити, а що лишити, і дає багато добрих вказівок щодо того, чого вона раніше не знала й не розуміла. «Звідки ти це знаєш?» Послухай і запам’ятай. Твоє серце глибоко зворушилося і відвернулося від світу. Як би це сталося інакше, крім як через це просвітлення? Воно таке ніжне й променисте, що тебе починає обтяжувати все те, що не Бог або не божественне. Воно притягує тебе до Бога і несе тобі бага-

1 Пор. Йо, 1:5,

то добрих настанов, а ти й не знаєш, звідки вони приходять. Така внутрішня схильність аж ніяк не походить від сотворінь чи від їхніх вказівок, бо все, що сотворіння знають чи роблять, походить іззовні.

Однак до основи душі доторкається тільки це діяння, і що вільнішим ти почуваєшся, то більше знайдеш світла, правди і настанов. І тому кожна людина, що збилася на манівці, схибила тільки тому, що від самого початку відійшла від цього і забагато трималася за зовнішнє. Святий Августин каже; «Багато є таких, що шукали світла і правди, однак шукали зовні, там, де їх немає». Тому вони врешті зайшли так далеко назовні, що вже не можуть ані повернутися, ані ввійти. Тому й не знайшли правди, бо правда всередині, в основі, а не зовні. А хто хоче знайти світло і вміти розрізняти всю правду, нехай чекає і усвідомлює це народження в собі та в основі. Тоді просвітяться всі сили і зовнішня людина, Тільки-но Бог доторкається правдою всередині основи, світло падає на сили, і людина часом може більше, ніж якби хтось повчав її. Тому каже пророк; «Більше за всіх навчителів моїх зрозумів я»2. Бачиш, оскільки світло не може засвітити і засяяти в грішникові, неможливо й те, щоб це народження відбулося в ньому. Не може воно бути поруч із темрявою гріхів, хоча і стається не в силах, а в бутті та основі душі.

Тут постає запитання. Якщо Бог Отець народжує тільки в бутті та основі душі, а не в силах, як це стосується сил? Для чого їм служити цьому народженню,

2 Пс. 118:99.

залишатися бездіяльними і святкувати його? Яка в цьому потреба, якщо народження відбувається не в силах? Це добре запитання. Що ж, послухай пояснення. Кожне сотворіння робить своє діло задля якоїсь мети. Намір починається з мети, і мета завершує діло. А Бог спрямовує всі свої діяння на блаженну мету, себто на самого себе, і хоче привести душу з усіма її силами до цієї мети, себто до самого себе.

Для цього Бог звершує усі свої діяння, для цього народжує Отець свого Сина в душі, щоб усі сили душі прийшли до тієї самої мети. Він наглядає за всім тим, що є в душі, і запрошує все це на гостину до себе, у свої двори. Однак і душа, і її сили розсіяні й розпорошені назовні, кожна – до свого діла: сила зору – в очі, сила слуху – у вухо, сила смаку – у язик – а тому вони майже не здатні чинити свої діяння всередині, адже кожна розділена сила недосконала. Тому якщо хоче душа потужно діяти всередині, їй слід скликати всі свої сили і зібрати їх від усіх розкиданих речей до внутрішнього діяння. Каже святий Августин: «Душа більше перебуває там, де вона любить, ніж там, де дає життя тілу». Ось порівняння: жив колись поганський учитель, він опанував мистецтво підрахунку. Сів перед шаром попелу і, рахуючи, вправлявся у своєму вмінні. І прийшов хтось, і витягнув меч із піхов (він не знав, що перед ним учитель), і сказав: «Говори швидко, як тебе звати, інакше я вб’ю тебе». Учитель був такий зосереджений, що не побачив ворога і не почув, що той каже. І той довго й часто гукав, а оскільки учитель так і не відповів, ворог відрубав йому голову. Отак учитель здобував

природне вміння. Наскільки ж дужче треба нам уникати всіх речей і збирати всі наші сили, щоб побачити й розпізнати єдину, незмірну, несотворену, вічну істину! Для цього збери увесь твій розум і всю пам’ять і зверни їх до основи, туди, де заховано цей скарб. Якщо так має статися, треба тобі відійти від решти діл, і дійти до незнання, і тоді знайдеш це.

Тут постає ще одне запитання. Чи не було б шляхетніше, щоб кожна сила залишалася біля свого діла і не заважала іншим силам робити своє діло, та й Богові не заважала у Його діянні? Я можу мати якесь певне знання про сотворіння, і воно не стає мені на перешкоді, бо й Богові не шкодить те, що Він знає про всі речі, не шкодить це і святим. Послухайте таку настанову. Святі бачать у Бозі образ, і в образі пізнають вони всі речі, навіть і сам Бог дивиться тільки в себе і пізнає в собі всі речі. Йому не треба звертатися то до одного, то до другого, як це доводиться робити нам. Якби в нашому житті все було влаштовано так, щоб ми завжди мали дзеркало перед очима, в якому щомиті бачили б і розпізнавали б усі речі в одному образі, то ні діяння, ні знання не були б для нас перешкодою. А що нам доводиться переходити від одного до другого, то ми й не можемо, зупиняючись біля одного, не зашкодити другому. Душа-бо так міцно пов’язана із силами, що подається з ними всюди, куди вони подаються, і має бути присутньою за всіх їхніх діянь, до того ж дуже уважно, бо інакше сили не можуть робити геть нічого, Отже, якщо душа з усією уважністю подається до зовнішніх діянь, то неодмінно ослабне для діянь внутрішніх, адже для

цього народження Богові треба, щоб душа була необтяженою, не потривоженою і вільною, щоб нічого не було в ній, окрім Нього самого, щоб вона нікого і нічого не чекала, крім Нього самого. Про це Христос промовляв: «Хто любить щось більше, ніж мене, і прихильний до батька-матері та до багатьох інших речей, той мене не достойний. Я прийшов на землю не для того, щоб мир принести, а меч, щоб відтяти всі речі від тебе – брата, дитину, матір, товариша, що насправді вороги тобі»1. Бо те, що миле тобі, насправді ворог твій. Коли твоє око хоче бачити всі речі, а твоє вухо чути всі речі, а твоє серце про всі речі пам’ятати, то всі ці речі справді розпорошують твою душу.

Тому й каже учитель: якщо людина хоче чинити внутрішнє діяння, нехай збере в собі всі свої сили, ніби в куток своєї душі, і заховається від усіх образів і форм, і там зможе його чинити. Треба їй дійти до забуття і незнання. Нехай вона буде в тиші і такому мовчанні, де зможе почути це слово. Ніщо так не наближає до цього слова, як тиша і мовчання, аж тоді можна його почути і в незнанні цілковито зрозуміти. Коли людина нічого не знає, воно виявляється і відкривається.

Тепер ви можете сказати: «Пане, виходить, що наше спасення залежить від незнання». Щось тут не те. Бог сотворив людину, щоб вона здобувала знання. Так і пророк каже: «Господи, дай їм знання». Де незнання, там недолугість і пиха, людина схожа

1 Пор. Мт. 10:34. 37.

на тварину, на мавпу, на дурня – і це правда, – доки перебуває в незнанні. Тут треба дійти до знання перетвореного, а незнання нехай не походить від незнання, ба більше, від знання слід перейти до незнання. А далі слід нам стати обізнаними в божественному незнанні, тоді наше незнання буде ушляхетнене і прикрашене надприродним знанням, ї коли в цьому залишаємося витривалими, ми досконаліші, ніж коли діємо самі. Тому й казав учитель, що сила слуху шляхетніша, ніж сила зору, бо людина більшої мудрості навчається через слух, ніж через зір, і більше живе в мудрості. Відомо про одного поганського учителя, що коли він лежав на смертному ложі, його учні розмовляли біля нього про високе мистецтво. І він, хоч уже й відходив, підняв голову, і прислухався, і сказав: «Воістину, я ще хочу навчитися цього мистецтва, щоб вдаватися до нього у вічності». Слухання більше вводить всередину, а здатність бачити більше виводить назовні, власне, вона сама собою є здатністю бачити, І тому у вічному житті ми будемо набагато блаженніші через силу слуху, ніж через силу зору. Адже діло слухання слова вічного перебуває в мені, а діло бачення виходить із мене; коли я слухаю, то залишаюсь у витривалості, а коли дивлюся, тоді дію.

Однак наше блаженство залежить не так від наших діянь, як, набагато більше, від нашого прийняття Бога. Бо наскільки Бог шляхетніший за сотворіння, настільки Боже діяння шляхетніше від мого. Так, через безмежну любов Бог узалежнив наше блаженство від прийняття: ми більше приймаємо,

ніж даємо, і далі більше приймаємо, ніж даємо, і кожен дар є підготовкою до приймання подальшого, навіть більшого дару, кожен божественний дар розширює здатність приймати і підсилює прагнення приймати. Тому всі учителі кажуть, що в цьому душа розширюється до божественної міри. Бо наскільки Бог не обмежує себе в даванні, настільки й душа необмежена в сприйнятті чи прийманні. І якщо Бог дає безмірно, то й душа стає здатного безконечно приймати. І якщо Бог – всемогутній у своїх діяннях, то й душа стає безконечною у прийманні та набуває іншої форми з Богом і в Бозі. Бог має діяти, а душа приймати, у ній Він має пізнавати і любити себе, а вона пізнавати Його пізнанням і любити Його любов’ю. Вона набуває набагато більше блаженства завдяки Йому, ніж завдяки собі, і її блаженство більше залежить від Його діяння, ніж від її власного.

Святого Діонісія запитали його учні: «Діонісію, чому Тимотей випередив нас усіх в досконалості?» І відповів Діонісій: «Тимотей – муж, що прийняв Бога. Хто на цьому добре розуміється, той випередить усіх». Отже, твоє незнання не вада, а найвища твоя досконалість, а недіяльність – найвище твоє діяння. Тож відклади всі твої діяння і приведи всі твої сили до мовчання, якщо ти справді хочеш, щоб це народження відбулося в тобі. Якщо хочеш знайти новонародженого Царя, тобі слід усе, що ти ще знайдеш, випередити і відкинути. Випередити й відкинути все, що не подобається новонародженому Цареві, – нехай із цим поможе нам той, хто став людською Дитиною, щоб ми стали Божими дітьми. Амінь.

ПРОПОВІДЬ 3

Це знову Майстер Екєгарт, який завжди навчав про правду,

fn his quae patris mei sunt oportetme esse? (Luc. 2, 49).

«Я маю бути при справах Отця мого?»1 Ці слова якнайкраще підходять до того, що ми казатимемо про відвічне народження, яке відбулося тут, в часі, і щодня відбувається в нутрі душі та в її основі, і це невипадково. Хто хоче усвідомити це народження в собі, тому треба бути «при справах Отця».

Які властивості має Отець? Йому, на відміну від інших Осіб [Трійці], приписують владу. Тож жодна людина не може з певністю відчути це народження, не може навіть наблизитися до нього, це стається з великими зусиллями. Не може людина прийти до цього народження, поки не відвернуться її чуття від усіх речей, і для цього треба докласти великих зусиль, щоб відкликати усі свої сили і вони припинили свої діяння. Все це відбувається тільки через зусилля, інакше не може це відбутися. Тому й мовить

Христос: «Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його»1.

Постає тоді запитання про народження; чи воно стається безперервно, чи відбувається час від часу, коли людина схильна до цього і всі її сили йдуть на те, щоб забути про всі речі і знати тільки про те, що в ній?

Послухай, як це пояснюється. У людини є розум діяльний, розум бездіяльний і розум спроможний. Розум діяльний завжди присутній, він завжди діє чи в Бозі, чи в сотворіннях на Божу славу і хвалу. Це все – в його силі і владі, і тому він зветься діяльним. Але якщо сам Бог береться за якесь діяння, тоді нехай дух залишається в бездіяльності. Розум спроможний дивиться на одне й на друге: що Бог може вчинити і дух прийняти, щоб і йому, можливо, стати діяльним. Одне він має в діяльності; те, що дух сам плекає себе; друге має у витривалості: тоді, коли Бог сам береться діяти, дух має зупинитися і дати Богові діяти. І перш ніж дух почне, а Бог завершить, дух може зважити і розглянути, що може відбутися. І це називається спроможним розумом, хоч на нього часто не зважають, і він ніколи не приносить плодів. А коли дух вправляється в справжній вірності, тоді Бог сам проймається духом та діянням, і дух споглядає і сприймає Бога. А коли сприймання та споглядання стають обтяжливими для духу в цьому тілі, тоді Бог на якийсь час віддаляється віддуху. Про це і каже Христос; «Ще трохи, і ви не

побачите мене більше, і знову ще трохи, – і побачите мене»2.

Коли наш Господь повів трьох своїх учнів на гору і лишень показав їм чистоту свого тіла, яку мав від єдності з божественністю і яку нам слід мати після воскресення тіл, святий Петро одразу ж збагнув, що залюбки залишився б там назавжди. І справді, якщо людина знаходить щось добре, то не хоче з цим розлучатися, поки воно є добрим. Якщо його знайде пізнання, то за ним має йти любов, і пам’ять, і вся душа. А оскільки наш Господь про це знає, Йому доводиться часом приховувати себе, адже душа – це проста форма тіла, і якщо [Господь] до чогось звертається, то звертається цілковито. Якби вона пізнавала те добро, яким є Бог, безпосередньо і безперестанно, то ніяк не могла б відвернутися, аби впливати на тіло.

Так сталося з апостолом Павлом: якби він на сотню років залишився там, де пізнав добро, то не повернувся б до свого тіла з власної воді і зовсім забув би його. А оскільки це не підходить і не належить до цього життя, вірний Бог закриває його так, як хоче, і показує теж так, як хоче, і тоді, коли знає, що це для тебе корисно, і, як вірний лікар, додає тобі всього найкращого. Не тобі цього уникати: це вирішує Той, хто звершує діяння. Він може це робити або залишати так, як Вій хоче, а Він добре знає, коли це буде корисним для тебе. В Його руці – все, знати і залишати, адже Він знає, що ти це приймеш. Бог не руйнує

природи, навпаки, Він її удосконалює і чинить це дедалі більше, що більше ти на це піддаєшся.

Ти можеш сказати: ох, пане, якщо для цього треба мати дух чистий від усіх образів і діянь, які, однак, від природи присутні в силах, то як тоді бути із зовнішніми діяннями, які доводиться час від часу здійснювати; як бути з учинками любові – всі вони є зовнішніми вчинками, – коли треба повчити або потішити тих, що потребують цього ? Невже треба їх позбуватися? Учні нашого Господа дуже часто клопоталися про них. Апостол Павло турбувався про багатьох й клопотався про них як батько. Невже треба позбавити себе такого великого добра і припинити вправлятися в чеснотливих учинках?

Що ж, послухай, як відповім на твої запитаннями. Одне діло – справді шляхетне, а друге – дуже корисне. Марія дістала велику похвалу за те, що вибрала кращу частку. Та й Мартине життя було вельми корисне, коли вона служила Христові та його учням. Каже святий Тома, що діяльне життя краще, ніж споглядальне, бо людина, діючи, справді випромінює любов, яку ввібрала в себе протягом споглядання. Тут ідеться саме про те, що людина черпає у тій самій основі зі споглядання, і воно стає плідним у вчинках – так відбувається те, для чого призначене споглядання. І хоч відбуваються якісь рухи, все, втім, спрямоване до єдності, все походить від однієї мети, що нею є Бог, і до цієї ж мети повертається. Це те саме, що в одному будинку ходити з одного кінця в другий. Це теж нібито рух, але й ио що Інше, як одне в єдиному. Тож у такій діяльності нема

100

нічого іншого, крім вдивляння у Бога. Одне спочиває в другому і доповнює його. Адже Бог у єдиності споглядання означає плідність діяння, бо в спогляданні ти служиш собі самому а чеснотливими вчинками служиш багатьом.

До цього закликає нас Христос усім своїм життям та життям усіх своїх святих, яких Він спонукав навчати багатьох. Промовляє святий апостол Павло до Тимотея: «Любий друже, проповідуй слово»1. Чи казав він про слово зовнішнє, яке переноситься через повітря? Звісно ж, ні! Він казав про слово, народжене в глибині душі і все-таки приховане так, як світло приховане в душі, – про це він казав у проповідях, – щоб про нього дізналися сили і годувалися з нього, І щоб людина випромінювала його у зовнішнє життя там, де потрібно ближнім. Щоб це все можна було знайти в тобі, виконане за твоїми спроможностями. Нехай це буде в твоїх думках, в розумі, в бажаннях і нехай випромінює з твоїх вчинків. Христос так промовляв: «Так нехай світить перед людьми ваше світло»1 2. Він мовив про людей, які дбають лишень про споглядання, а не про чеснотливі вчинки, і кажуть, що їм цього не треба, вони понад цим. Не про них промовляв Христос: «Зерно... впало на добру землю і сторицею вродило»3. Це ті, про кого Він мовив іншими словами: «Кожне дерево, що не приносить плоду зрубають»4.

1 Пор.ПТим, 4:2.

2 Мт. 5:16.

3 Пор, Лк. 8:8.

4 Мт. 3:10,

101

Ти, мабуть, скажеш: ох, пане, як же ж воно має бути з мовчанням, про яке ви нам так багато говорили? З ним пов’язано багато образів. Кожен учинок відбувається у власному образі, є вчинки внутрішні і зовнішні; я, буває, навчаю або розраджую когось, або розповідаю про те чи інше, яка ж тут може бути тиша? Те, що пізнає розум, і ті бажання, які виникають, і всі наші спогади – хіба ж це все не образи?

Ну ж бо, слухайте! Ми говорили про розум діяльний і розум сприймальний. Діяльний розум відокремлює образи від зовнішніх речей і звільняє їх від матеріальної оболонки та мінливості, а тоді переносить їх у розум сприймальний, а той породжує в них духовний образ. Отак розум сприймальний вагітніє від розуму діяльного, зберігає і визнає речі завдяки розуму діяльному. Все-таки не може розум сприймальний зберігати речі в пізнанні, діяльний розум повинен їх що раз освітити. Бачте, все, що діяльний розум чинить у природній людині, і набагато більше чинить Бог у людині, відділеній [від усього]. Він забирає в неї діяльний розум, і сам стає на його місце, і чинить усе те, що мав би чинити діяльний розум.

Ох, якщо людина цілком звільниться від усього зовнішнього і її діяльний розум замовкне, то Богові доведеться перебрати це діяння на себе, і самому бути Майстром, і самому народитися в розумі сприймальному. Запам’ятайте, як воно є. Діяльний розум не може дати того, чого не має, і не може вмістити два образи одночасно: спочатку вміщає один, а після нього – другий. Повітря і світло показують дуже багато образів і багато тепла водночас, однак ти мо-

102

жеш побачити їх лишень одне за одним. Тож діяльний розум чинить те, для чого він призначений.

Однак якщо Бог діє на місці діяльного розуму, то породжує одночасно в одному місці численні образи.

Отже, коли Бог спонукає тебе до доброго діла, одразу всі твої сили тягнуться до всіх добрих речей; твоя вдача прихиляється одразу до всього доброго. Те добро, на яке ти спроможний, відбивається і виявляється одночасно і на тому самому місці. Справді, це ви- 103 являє і підтверджує, що це не діяння розуму бо він не має такої шляхетності й багатства; навпаки, це діяння і народження Того, хто має в собі всі образи одночасно. Тому апостол Павло й казав: «Я можу все в тому, хто укріплює мене1, і в Ньому я неподілений». Тут тобі треба знати, що образи цього діяння не належать йому, вони належать Творцеві природи, який увів у неї і діяння, і образ. Не привласнюй їх собі, вони належать Йому, а не тобі. Ти лишень на якийсь час приймаєш їх, однак Бог народжує їх і подає понад часом і понад усіма образами у вічності.

На це ти запитаєш: відтоді як у мого розуму було відібрано його природне діяння і він не може створювати власних образів, на чому йому зупинитися? Адже йому завжди треба чогось триматися, сили завжди хочуть чогось триматися і над тим працювати, це можуть бути спогади, розум і воля.

Тож запам’ятайте таке пояснення. Об’єкт, на якому розумові слід зупинитися, – це буття, а не щось випадкове; чисте, наге буття саме в собі. 1 коли

1 Флп. 4:13.

103

розум розпізнає правду якогось буття, то відразу схиляється до нього, і заспокоюється, і промовляє своє розумне слово про об’єкт, що перед ним. А поки розум ще не знайшов правди буття і ще не доторкнувся до основи так, щоб могти сказати: «Це є це, а це є так і не інакше», – то довго шукає і чекає, ні до чого не прихиляється і не заспокоюється, усе переглядає, і відхиляє, і далі шукає, й чекає. Так він часом рік чи навіть більше проводить у зусиллях і в природній правді, в такій, як вона є; йому ще чимало доведеться потрудитися, відкладаючи те, що не є правдою. Тож доволі довго залишається він без усякого підтримання, і ніщо не каже жодного слова, аж поки у справжньому пізнанні не знайде основи правди. Тому розум у цьому житті ніколи не заспокоїться. Бог ніколи в цьому житті не дає великих одкровень щодо себе, а супроти того, чим Він є, вони – як ніщо. В основі є тільки правда, однак вона закрита або прихована від розуму. Але поки це триває, розум не зможе ні в чому затриматися і знайти такий спокій, як у незмінних речах. Він ще не спокійний, він страждає і готується до того, що стане явним, а нині ще приховане. Отже, людина не може одразу знати, яким є Бог. Дещо вона все-таки знає: яким Бог не є. Розумна людина все те відкидає. Розум ніколи не затримується на жодному об’єкті теми, пов’язаної із буттям, він чекає, як матерія чекає своєї форми. Як матерія не заспокоюється, поки не наповниться всіма формами, так і розум заспокоїться тільки тоді, коли дійде до правди буття, яка містить у собі всі речі. Він задовольниться тільки буттям, а Бог підштовхує його далі

104

й далі, аби пробудити його ревність, і далі спонукає йти, і досягнути більшого, і збагнути справжнє безконечне добро; щоб він не задовольнявся ніякими речами і дедалі більше зужив за найвищим добром.

Тепер ти скажеш: ох, пане, ви нам так багато всього сказали про те, що нехай всі сили мовчать, а тепер у цій тиші спонукаєте їх зужити й прагнути.

Це спричинить великий плач і прагнення того, чого нема. Це позбавить цього спокою і цієї тиші, бо виникне бажання, або думка, або похвала, або подяка, і все, що тільки може в нутрі вирости і виникнути, тож не буде ні чистого спокою, ні повної тиші.

Це не так. Якщо ти одразу звільнишся від себе самого, і від усіх речей, і всіх властивостей, і доручиш себе Богові, і станеш єдиним із Ним, і покладешся на Нього всією своєю вірою і всією любов’ю, тоді те, що народиться в тобі і наповнить тебе – хай воно буде зовнішнє чи внутрішнє, радісне чи сумне, гірке чи солодке, – [буде] зовсім не твоє, воно цілковито належить Богові, на якого ти поклався. Скажи мені: чиє те слово, там сказане? Воно належить тому, хто говорить, чи тому, хто слухає? Хоч воно й доходить до того, хто слухає, але по-справжньому належить тому, хто його вимовляє чи народжує. Ось таке порівняння. Сонце посилає свої промені в повітря, і повітря приймає світло і передає його землі і нам, так що ми можемо розрізняти кольори. Хоч світло і проходить крізь повітря, за своєю суттю воно, однак, походить від сонця, сяє із сонця і променіє із сонця, повітря приймає його і далі передає його тим, хто потребує світла. Так воно і з душею. Бог народжує в душі своє

105

народження і своє Слово, а душа приймає і передає силам багатьма способами; через бажання, і добрі думки, і вчинки любові, і вдячність, і те, що зворушує тебе, – все це Його, а не твоє. Все, що Бог там звершує, сприймай як Його, а не як твоє, бо написано: Святий «Дух заступається за нас стогонами невимовними»1. Він молиться в нас, а не ми [в ньому). Каже святий апостол Павло; «Ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого»2.

Для тебе важливе передусім одне: сприймай себе як ніщо. Залиши всього себе і дай Богові діяти для тебе і в тобі так, як Він хоче. Це Його діяння, Його слово, Його народження і все, чим ти є, воно теж Його. Коли ти залишиш самого себе і відійдеш від своїх сил, і від їхнього діяння, і від особливостей твого єства, тоді Бог одразу ввійде у твоє єство і сили, і це станеться тоді, коли ти позбавиш себе всіх властивостей і спустошиш їх, як і написано: «Голос кличе в пустелі»3. Дозволь цьому вічному голосу кликати в тобі так, як йому це подобається, а ти стань як пустеля в самому собі і в усіх речах.

Ти, мабуть, скажеш: ох, пане, як же ж поводитися цій людині, яка має цілковито звільнитися від самої себе та всіх речей і стати пустелею? Чи цій людині весь час очікувати Божого діяння і самій зовсім нічого не робити, чи нехай вона і сама час від часу щось робить, скажімо, читає і молиться та чинить всякі інші чеснотливі діяння, слухає проповіді або вивчає

1 Рим. 8:26.

2 ІКор 12:3.

3 Пор. Йо, 1:23.

106

Писання? А якщо такій людині не слід нічого черпати іззовні, а все – зсередини, від самого Бога? Тоді чи не втрачає вона чогось, якщо не здійснює своїх учинків? Отож запам’ятайте. Всі зовнішні речі встановлені і влаштовані так, щоб вони спрямовували зовнішню людину до Бога та налаштовували її на духовне життя та добрі речі, щоб вона сама не відійшла до якоїсь несталості, щоб вони обмежували її, щоб вона сама могла уникати чужих для неї речей. А це – для того, щоб коли Бог захоче чинити своє діяння, Він знайшов людину готовою, а чужі й грубі речі не притягували її знов. Адже що більший потяг до зовнішніх речей, то тяжче від них відвернутися, що більше любиш їх, то більші страждання; і аж тоді людина відходить від них.

Бачите, для цього і дані людині всяке діяння та вправляння в чеснотах: молитва, читання, співчування, піст, покута та всі інші вправляння в чеснотах, – щоб вони захоплювали людину і стримували від чужих, небожественних речей. Тому щойно людина навчиться помічати, що Дух Божий не діє в ній і Бог покинув внутрішню людину, їй вельми потрібно буде вправлятися в усіх чеснотах, а особливо в тих, що для неї найлегші і найкорисніші. Хай не вправляються у своїх рисах, а чинить згідно з правдою, щоб грубі речі не потягнули її і не звели, щоб вона залишалася вірною Богові; якщо Бог захоче повернутися і звершувати своє діяння в душі, то нехай побачить її поруч із собою і не тукає десь далеко. Якщо ж людина по-справжньому звернеться до свого нутра, то нехай рішуче полишить усі зовнішні

107

справи, навіть такі, до яких зобов’язалася обітницею, від якої не може звільнити навіть єпископ. Зате від обітів, які людина складає Богові, ніхто не може її звільнити, бо кожен з таких обітів є тим, що пов'язує її з Богом. Скажімо, людина пообіцяла молитися, постити, піти на прощу, але якщо вона вступає до монастиря, то звільняється від обіцянки, адже в монастирі вона буде пов’язана з усіма чеснотами і з Богом. І Так само кажу і тут. Хай людина зобов’язалася до багатьох речей, та якщо вона по-справжньому входить всередину себе, звільняється від усього. Поки триває таке внутрішнє життя – хай це буде тиждень, місяць чи рік, – чернець чи черниця часу не гає, бо Бог, який захопив їх і тримає, відповідатиме за них. А коли людина знову повертається до самої себе, то виконує обіти теперішні з того часу, в якому вона тепер. Про те, щоб виконати все з часу минулого, хай ніколи не роздумує – хоч і виринає в її пам’яті те, що пропустила, – адже Бог виконав те того часу, коли повернув тебе до життя діяльного.

І не слід тобі хотіти, щоб усі сотворіння чинили якісь діяння, бо найменше з того, що вчинив Бог, краще за діяння всіх сотворінь. Так сказали люди вчені і просвітлені, їх просвітили Бог і Святе Писання. А що ж робити простому мирянинові, який нічого не знає і не розуміє у зовнішній діяльності, але склав якусь обітницю і до чогось зобов’язався, чи то до молитви, чи до якихось інших речей? Отож пояснюю. Коли він бачить, що вони стримують його, і, звільнившись від них, він стане ближчим до Бога, нехай сміливо звільняється, бо найкраща та діяльність, яка найди-

108

хає тебе до Бога. І це мав на думці апостол Павло, коли казав: «Коли настане досконале, недосконале зникне»1. Відрізняються ті обітниці, які людина складає на руки священника, скажімо, шлюбні, від того, що людина обіцяє Богові сама, в своїй простоті. А коли людина щось пообіцяла Богові, то це з доброго наміру, бо вона бажає зобов’язатися перед Богом у тому, що зараз вважає за найкраще. Якщо людина дізнається про щось краще, знає й розуміє, що це краще для неї, вона звільняється від попереднього зобов’язання.

Це дуже легко підтвердити, бо ж плоди і внутрішня правда мають більшу вартість, ніж зовнішня дія, так і апостол Павло каже: «Буква убиває, дух же оживлює»2. Буква – це всякі зовнішні справи, а дух – внутрішні пошуки правди. Слід тобі сприйняти це мудро і якнайближче підійти до того, що слід робити передусім. Слід тобі мати серце піднесене, а не пригнічене, крім того, серце полум’яне, і щоб ти був вільний від усього у тиші і в мовчанні. Не можна тобі казати Богові, чого ти потребуєш або бажаєш, Він усе знає наперед, Христос промовив до своїх учнів: «А коли молитесь, не говоріть зайвого, як фарисеї; гадають-бо, що за своєю велемовністю будуть вислухані»3. Щоб ми йшли за цим спокоєм та внутрішнім мовчанням, і щоб відвічне Слово промовило в нас, і ми збагнули Його, і стали єдиним із Ним – нехай поможуть нам Отець, і те ж Слово, і їхній Дух. Амінь.

1 ІКор. 13:10.

2 П Кор. 3:6,

3 Пор. Мт. 6:7.

109

ПРОПОВІДЬ 4

Et cum factus esset Iesus annorum duodecim etc. (Luc. 2, 42).

Читаємо в Євангелії, що коли нашому Господу було дванадцять років, пішов він з Марією та Йосифом до Єрусалиму, до храму1. Коли ж Марія і Йосиф пішли додому, Ісус залишився у храмі, і вони цього не знали. Побачивши, що Його немає, шукали Його серед знайомих і незнайомих, серед родичів і серед натовпу, і не знайшли Його там. А що загубили Його в юрбі, то мусили вертатися туди, звідки йшли. І коли добралися до початку своєї дороги, до храму, знайшли Його.

Так воно і є насправді: якщо хочеш ти знайти це шляхетне народження, треба тобі покинути весь натовп і повернутися до початку й до основи, з якої ти вийшов. Всі сили душі та їхні діяння і є натовпом, тобто пам’ять, розум і воля, і всі вони зростають, тому й слід тоді залишити їх усі: чуттєвість, уявлення і все, в чому ти себе шукаєш чи уявляєш. Аж тоді зможеш ти знайти це народження, в якийсь інший

1 Лк. 2:42-51.

110

спосіб його не знайдеш. Не знайдеш його ніколи серед друзів, серед рідних чи знайомих, до того ж з ними все втратиш.

Тому в нас є одне запитання щодо цього: чи може людина знайти це народження в певних речах, що, хай вони й божественні, приходять ззовні через чуття, скажімо, як деякі уявлення про Бога, що Бог добрий, мудрий, милосердний чи щось подібне, що можна осягнути розумом, проте воно все-таки божественне. Тож чи можна в цьому всьому знайти це народження? Воістину, ні! Хоча це все добре і божественне, воно, однак, все приходить іззовні через чуття. Якщо це народження має бути справжнім і чистим, нехай усе випливає зсередини, від Бога, всі твої справи нехай вляжуться, і всі твої сили нехай служать Його намірам, а не твоїм. Якщо це діяння має бути досконалим, то нехай Бог чинить його сам, тобі залишається тільки приймати його. Там, де ти своєю волею і своїми знаннями справді виходиш назовні, Бог по-справжньому й охоче зі своїми знаннями входить усередину і все просвітлює там ясністю. Але там, де Бог хоче знати себе, твоє знання занепадає і ні на що не годиться. І не гадай, що твій розум доросте до того, що зможеш пізнати Бога, ба більше, якщо Бог сяятиме в тобі божественним способом, то в цьому тобі ніяк не поможе природне світло, навпаки, треба йому перетворитися в цілковите ніщо і зовсім згаснути, тоді зможе Бог увійти зі своїм світлом і принести із собою асе те, від чого ти відійшов, і в тисячу разів більше, а до того ж І нову форму, яка все містить у собі.

111

Є про це одна притча в Євангелії. Коли наш Господь з великою любов’ю потворив біля криниці з язичницею, вона лишила свій глечик, побігла до міста і сповістила людям, що прийшов справжній Месія. Люди не повірили її словам, пішли з нею і побачили самі. Тоді й сказали їй: «Віруємо не з-за самого твого оповідання1, віруємо, бо самі Його побачили». Отож справді, пізнання всіх сотворінь і твоя власна мудрість не приведуть тебе до того, що ти знатимеш Бога з погляду божественності. А щоб знати Бога з погляду божественності, твоє знання має перейти в чисте незнання, і тобі слід дійти до забуття самого себе і сотворінь.

Тепер ти можеш сказати: «Ох, пане, для чого ж тоді мені розум, якщо йому треба залишатися безчинним, далеким від усякого діяння? Чи це – ще один спосіб підняти моє нутро до непізнаного пізнання, якого бути не може? Коли пізнаю щось, то воно не буде чимось непізнаним, ні вільним, ні відкритим. Що ж мені – назовсім залишатися в темряві?» – Безперечно, нічого нема для тебе кращого, як опинитися в цілковитій темряві і незнанні. «Ох, пане, чи треба мені від усього відректися, чи можу я знов до всього повернутися?» – Ні, повір, повернутися справді не можна. «Що ж воно таке, ця темрява, як вона зветься, чи яке її ім’я?» Її ім’я – це не що інше, як здатність приймати; їй не бракує буття, вона його не позбавлена; це потужна здатність приймати, в якій тобі й треба вдосконалюва-

1 Йо, 4;42.

112

тися. І тому но можна повертатися t газетні. А якщо ж ти повертаєшся, це стається не через істину, причиною повернення стають чуття, або світ, або ж диявол. І якщо ти повертаєшся з якоїсь із цих причин, неодмінно впадеш у гріх і можеш зайти так далеко, що твоє падіння стане вічним. Тому не може бути ніякого повернення, навпаки, завжди треба просуватися, здобувати цю здатність і вдосконалюватися в ній. Вона ніколи не заспокоїться, аж поки не наповниться досконалим буттям. Як матерія не заспокоюється, поки не заповнить усіх форм, так і розум ніколи не заспокоюється, поки не наповниться всім, що тільки для нього можливе.

На це сказав один поганський учитель: «У природі нема нічого швидшого за небо, воно випереджає всі речі своїм бігом. Але, безперечно, людська свідомість випереджає його своїм бігом. Якби вона залишалася діяльною за своєю спроможністю, і якби її не псували і не роздирали низькі й грубі речі, вона перевищила б найвищі небеса і ніколи не затрималася б, аж поки не дісталася б до найвищих висот і там живилася б і годувалася б найкращим добром, яким є Бог. А тому корисно йти за цією здатністю, і берегти себе вільним і нічим не обтяженим, і йти тільки за цією темрявою і цим незнанням, триматися їх, і зживатися з ними, і не повертатися – так ти зможеш здобути Того, хто є всім. І що більшою мірою в тобі і самому настане пустеля і незнання всіх речей, і то більше ти наблизишся до цього. Про цю пустелю написано в пророка Осії: «Поведу мою подругу

113

в пустелю, і буду їй до серця промовляти»1. Істинне слово вічності промовляється тільки у вічності, де сама людина є спустошеною і відчуженою від самої себе і від різноманітності всього. Такої спустошеності й відчуженості бажав пророк, коли казав: «Хто дасть мені крила голубині, і полечу та спочину?»2. Де ж людині знайти спокій та відпочинок? Справді, людина знайде його у віддаленості, спустошеності та відчуженості від усіх сотворінь. Пророк Давид каже про це: «Я волів бути погордженим у домі Бога мого, ніж в оселях грішників жити»3.

Ти, мабуть, скажеш: «Ох, пане, невже неодмінно завжди слід відчужуватися від усіх речей і стати таким, як пустеля, і зовнішньо, і внутрішньо, відмовитися від сил і від усього їхнього діяння? Це тяжкий стан: коли Бог залишає людину без своєї опори, коли Бог подовжує час її відчуженості, і коли Бога немає в людині, Він не просвітлює її, не промовляє до неї і не діє в ній, як ви вчили й казали, Тож коли людина опиняється в цілковитій порожнечі, чи не краще для неї щось робити, аби прогнати цю темряву і відчуженість, скажімо, молитися, чи читати, чи слухати проповідь, чи робити щось інше – це ж бо все чесноти, що й стануть їй опорою?» Ні, слід тобі знати правду: бути в повній тиші і цілковитій порожнечі найкраще для тебе. Запам’ятай це. Не зможеш ти без шкоди для себе повернутися до яких-небудь речей. Це певно: тобі дуже хотілося б частину себе приготувати са-

1 Пор. Ос, 2; 16,

2 Пс. 54:7,

3 Пс. 83:11.

114

мому, а частину залишити Богові, але такого не може бути, хоч би як швидко їй думав про таку готовність і бажав її, Бог завжди тебе випередить. Припустімо, воно поділене: якась частина — твого приготування, і частина – Його приготування, діяння і влиття – тоді слід тобі знати, що Бог змушений діяти і вливатися, тільки-но побачить, що ти готовий до цього. Не думай, що Бог поводиться як якийсь столяр, що робить чи не робить так, як сам хоче: все залежить від його волі, чи має він охоту до роботи, чи ні. Але з Богом — не так: коли Бог знайде тебе готовим, то мусить Він діяти і вливатися в тебе так само, як сонце, щоб повітря стало прозорішим і чистішим, мусить вливатися в повітря і не може себе в цьому стримувати. Та й справді, це буде дуже великий недогляд Бога, якщо Він не вчинить у тобі великого діяння і не ввіллє в тебе велике добро, тільки-но знайде тебе вільним і необтяженим.

Писали для нас учителі, що тієї самої миті, коли матерія дитини в лоні матері готова, Бог вливає в тіло живий дух, себто душу, що має таку форму, як тіло. Готовність і вливання стаються тієї самої миті. Коли природа доходить до найвищої можливості, Бог дає свою благодать. Тієї самої миті, коли дух готовий, Бог входить в нього без зволікань і відкладання. У книзі Одкровення написано, що Бог пропонує людям: «От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо мною»4. Не треба тобі Його шукати ні тут, ні там, Він перебуває не далі ніж двері твого

4 Од. 3:20.

115

серця, там Він стоїть, і жде, й вичікує, кого знайде готовим, хто відчинить Йому і впустить Його. Не треба тобі кликати Його звідкись здалека; чекання, поки ти відчиниш, тяжче дається Йому, ніж тобі. Вій потребує тебе в тисячу разів сильніше, ніж ти Його; відчинити й зайти – всього тільки одна мить.

Ти запитаєш: як таке може бути? Я ж не відчуваю Його. Слухай уважно. Відчувати не в твоїх силах, а в Його, Коли вважає за потрібне, тоді являє себе, а може й приховувати свою присутність, коли цього хоче. Про це мовив Христос, коли розмовляв з Никодимом: «Вітер віє, куди забажає, і шум його чуєш, а не відаєш, звідки приходить і куди відходить»1. Промовивши «чуєш, а не відаєш», Він сказав щось суперечливе. Коли людина чує, тоді й знає. А Христос мав на думці таке; коли людина чує, тоді приймає або вбирає в себе. Він ніби хотів сказати: ти приймаєш його, а про це не знаєш. Отож знай; Бог нічого не залишає пустим або ненаповненим; Бог і природа не терплять, аби щось було порожнім чи ненаповненим. Тому коли тобі здається, що не відчуваєш Його і залишаєшся порожнім, це зовсім не так. Бо якщо й буде щось порожнє під небом – хай це буде що завгодно, щось велике чи мале, – то небо або притягне його до себе, або прихилиться до нього і наповнить собою. Бог, Творець природи, не терпить, аби щось залишалося порожнім. Тому стій тихо і не вагайся, бо в цю годину можеш відвернутися від Бога і ніколи вже більше до нього не повернешся.

1 Йо. 3:8.

116

Ти можеш запитати: «Чи треба людині, коли вона в такому стані, чинити покуту, чи нічого вона не втратить, якщо не чинитиме покути?» Послухай, покутне життя – хай це піст, чуваная, молитва, прихиляння колін, самобичування, одягання волосяниці, тверда постіль чи що там іще – встановлено, зокрема, й тому, що тіло і плоть безперестанку повстають проти духу. Тіло часто буває засильне для духу, між ними завжди точиться справжня боротьба, вічна сутичка. Тіло – хоробре і сильне, тому що тут воно вдома, світ помагає йому, земля – його батьківщина, тут йому помагають всі його родичі: їжа, напої, м’якість – все це йде проти духу. Дух тут чужий, зате в небі – всі його родичі і весь його рід, там у нього набагато більше друзів. Щоб помогти духові на цій чужині і трохи послабити тіло, аби воно в боротьбі не перемогло дух, загнуздують тіло покутами й утискають для того, щоб дух міг оборонитися. Так поводяться з тілом, аби ув’язнити його, а якщо ти хочеш його в тисячу разів міцніше схопити й обтяжити, накинь на нього вуздечку любові. Любов’ю ти переможеш його якнайшвидше і любов’ю обтяжиш його якнайтяжче. І тому Бог ні до чого не спонукає нас так, як до любові. Бо любов можна порівняти з вудкою рибалки. Рибалка не матиме риби, якщо не закине вудки і не зловить її. Коли риба клюне, рибалка певний щодо улову, коли ж рибина почне смикатися туди-сюди, тоді рибалка цілком певний. Те саме скажу і про любов: кого вона спіймає, для того стає найміцнішими путами та ще й найсолодшим тягарем. Хто взяв на себе цей солодкий тя-

117

гар, той досягне цим більшого і піде далі, ніж досягнув би всіма покутами і твердістю життя, в яких тільки може вправлятися людина. Він може з насолодою й витривалістю зносити й витримувати все, що стається з ним, і що Бог йому призначає. Ніщо інше не зробить Бога таким близьким до тебе, і ніщо не зробить тебе таким близьким до Бога, як ці солодкі пута. Хто знайшов цю дорогу, хай не шукає іншої. Хто клюнув на цю вудку, той спіймався так, що ноги і руки, вуста, очі, серце і все, що є в людини, стають власністю Бога. Тому нічим не переможеш ти цього ворога, щоб він тобі не зашкодив, крім як любов’ю. Тому й написано: «Любов бо, як смерть сильна, люта як пекло»1. Смерть відділяє душу від тіла, а любов відділяє від душі всі речі. Що не є Богом або божественним, те не витримує і перетворюється в ніщо. Хто спіймався в ці сильця і прямує цією дорогою, хоч би що чинив, [нехай знає, що] це чинить любов; чи робить він щось, чи не робить нічого, немає ніякого значення. Однак найменше діяння чи покута такої людини корисніша й приносить більше плодів і їй самій, і всім людям, і Богові миліша, ніж покута всіх інших людей, яку чинять хоч і без смертного гріха, зате з меншою любов’ю. Спокій такої людини корисніший, ніж діяння інших. Тому дочекайся лишень цієї вудки, вона впіймає твою душу, і що більше впіймає, то більше звільнить. Щоб ми були так упіймані й звільнилися – нехай поможе нам Той, хто сам є любов’ю. Амінь.

119

ПРОПОВІДЬ 5

Dens caritas est et qui manet in caritate in deo manet et deus in eo (Joh. 1, epist. 4, 16).

«Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому»1. Це апостольське послання, що його читаємо на месі, і промовляє через нього мій пан, святий Йоан. Розгляньмо, отже, перше слівце «Бог є любов». Це означає, що Він надолужує все, що може любити і давати любов, надолужує своєю любов’ю, щоб все любило Його. З другого боку, Бог – любов, тому що все, Ним сотворене, і все, що може давати любов, Він надолужує своєю любов’ю, щоб його любити, подобається йому це чи ні. По-третє, Бог – любов, бо своєю любов’ю Він надолужує все, що може любити, незалежно від різноманітності. Бог вартий любові з огляду на різноманітність; любов, якою Він є, [Він] намагається перевести все від різноманітності до єдиності Його самого. По-четверте, Бог – любов, бо своєю любов’ю Він дає всім сотворінням їхнє буття

1 Йо. 4-16.

120

та їхнє життя і підтримує їх своєю любов’ю. Одяг, поки не линяє, зберігає свій колір, а буття всіх сотворім ь оберігає любов, якою є Бог. Якщо одяг полиняє, то стане непотрібним, а якщо забрати в сотворінь Бога, який є любов’ю, вони втратять своє буття. Отже, Бог є любов, і Він настільки вартий любові, що його мусять любити всі, хто може Любити, подобається їм це чи ні. Нема жодного такого поганого сотворіння, яке любило б щось, що недобре. Бо те, що любимо, має або бути добрим, або здаватися добрим. Та якщо подивитися на все добро, що походить від сотворінь, супроти Бога все це – просто ніщо. Каже святий Августин: «Люби все, що можеш осягнути через любов, і зберігай те, що задовольняє твою душу». «Бог є любов».

Ох, дітоньки, тепер запам’ятайте, чого я прагну. Дивіться! Бог так любить мою душу, що Його буття і Його життя залежить від Його любові до мене, подобається Йому це чи ні. Якщо Бога позбавити можливості мене любити, то це позбавить Його божественності. Те, що Бог – любов, так само певно, як і те, що Він – істина. Правда, що Бог – добро, і так само правда, що Бог – любов. Це чиста правда, Богом свідчуся. Були вчителі, що казали таке: «Любов, яка є в нас, – це любов Святого Духа», – але це неправильно. Тілесна їжа, яку споживаємо, перетворюється в нас і стає нашим тілом, а духовна їжа, яку приймаємо, перетворює нас у себе, тому божественна любов не затримується в нас, бо тоді в нас було б одночасно дві любові. Однак божественна любов затримує нас у собі й об’єднує нас.

121

«Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому», Є різниця між духовними та тілесними речами. Будь-яка духовна річ може перебувати в іншій речі, але жодна тілесна річ не може перебувати в іншій. Воду можна налити в посудину, і посудина оточує її зусібіч. Але дерево не вода. Тож не може жодна тілесна річ перебувати в іншій. Але кожна духовна річ перебуває в якійсь іншій: кожен ангел з усією своєю радістю і з усім своїм блаженством як досконаліший перебуває в будь-якому іншому ангелі як у собі самому, і будь-який ангел з усім своїм блаженством і всією своєю радістю може перебувати в мені; це може навіть і сам Бог з усім своїм блаженством, от тільки я про це не знаю.

Якби хтось запитав мене: що таке Бог? Я відповів би так: Бог є любов, і Він настільки достойний любові, що всі сотворіння намагаються любити Його як достойного любові, вони роблять це свідомо чи несвідомо, в радості чи стражданні. Взяти хоча б найнижчого ангела в його чистій природі: найменша скіпка або іскорка любові, яка впала б від нього, освітила б увесь світ радістю й веселістю. Тож бачите, який шляхетний він сам собою! Часом я казав і більше, що ангелів багато, без ліку й без числа. Не казатиму тепер про любов, а скажу про пізнання. Якби ми тільки пізнали Бога, нам було б легше залишити весь світ. Якби Бог усе, що вже сотворив чи зможе сотворити, віддав би моїй душі, але без себе самого, а сам залишився б тільки із волосину завтовшки, то моя душа не задовольнялася б цим,

122

і я не був би щасливий. Я щасливий, коли всі речі і Бог є в мені, і там, де є я, там і Бог, тож я в Возі, і там, де є Бог, там і я.

«Хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому». Якщо я в Ньому, хоч би де Бог був, тоді я перебуваю в собі, а Бог – у мені. Якщо ж це не так, то Святе Письмо каже неправду. Де є я, там є Бог – це чиста правда, така сама правда, як те, що Бог є Богом.

«Слуго добрий і вірний, поставлю тебе над усім моїм добром»1. Оскільки Бог добрий у всіх сотворіннях у їхньому розмаїтті, то, ставлячи людину над усіма сотворіннями, Він ставить її над усім своїм добром. По-друге, слова «поставлю тебе над усім моїм добром» означають ось що: сотворіння черпають своє блаженство зі світлої єдиності, якою є сам Бог, – та й сам Він черпає звідти своє блаженство, – і оскільки Бог добрий, то, ставлячи нас над сотворіннями, Він ставить нас над усім своїм добром. По-третє, Він хоче нас поставити над усім своїм добром, тобто над усім тим, що можна назвати, над усім, що можна висловити словами, і над усім, що Він називає добром, і над усім, що людина може збагнути. Отак Він хоче нас поставити над усім своїм добром.

«Отче, молю тебе, щоб усі було одно, як ти Отче в мені, а я в тобі»2. Коли двоє мають стати одним, то хтось із них має залишити своє буття, Отже, якщо Бог і душа мають стати одним, то душа має втратити своє життя і своє буття. Якщо цього не станеться,

1 Пер. Мт. 25:21; Мт. 24:47.

2 Пор. ЙоЛ 7:21.

123

вони не можуть об’єднатися. Але щоб стати єдиним, одному з них треба одразу втратити своє буття, а другому своє буття зберегти – так вони стануть єдиним. Так промовляє Святий Дух: «Нехай стануть одно так само, як і ми одно; я молю тебе, щоб і вони були в нас об’єднані»1.

Якщо я про щось прошу, то моє прошу – про «ніщо», якщо я не прошу про щось, тоді моя молитва справжня. Якщо я з’єднаний з тим, де присутні всі речі, минулі, теперішні і майбутні, то вони всі однаково близькі і однаково єдині, вони всі у Бозі, і всі у мені. Не треба тут згадувати ні Конрада, ні Гайнріха. Того, хто просить ще про щось, окрім Бога, можна назвати ідолопоклонником або й нечестивим. Правильно моляться ті, що моляться у дусі та в істині. Навіть якщо я за когось молюся, за Гайнріха чи за Конрада, така молитва найслабша. Коли ж ні за кого не молюся, така молитва найсильніша. А коли я нічого не бажаю і ні про що не прошу, така молитва найправильніша, бо в Бозі нема ні Гайнріха, ні Конрада. Хто просить у Бога про щось інше, крім Бога, той не має слушності, виявляє невірство, і в цьому його недосконалість, Ті, що хочуть додати ще щось до Бога, як я казав недавно, хочуть з Бога зробити «ніщо», а з «ніщо» – Бога. Якщо хтось такий далекий і чужий від самого себе, як найвищий ангел серафим далекий і чужий від себе, то йому властиве те, що властиве ангелові: сам він – Божий, а Бог – його, – і це істинна правда, як і те, що Бог є Богом. «Бог є любов,

1 Пор. Йо. 17-21, 26.

124

і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому». Щоб усі ми прийшли до цієї любові, про яку я казав, – нехай поможе нам любий Господь наш Ісус Христос. Амінь.

125