1. Філософія та чернецтво

Історія філософії. Античність та Середньовіччя / за ред. Умберто Еко та Рікардо Федріги; пер. з італ. О. В. Сминтини, О. А. Юдіна, Ю. В. Григоренко, Д. Ю. Кондакової; худож.-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова. — Харків: Фоліо, 2021. — 555 с.

1. Філософія та чернецтво
Клаудіо Кантарелла

1.1. Витоки
Láthe bíosas, «живи приховано», так наставляв Епікур. Опановувати пристрасті, долати їх задля того, щоб дістатися свого єства, справжнього та глибокого, де можна сягнути пізнання: gnôthi seautón. Пошуки себе та сутності речей, поняття про себе та про світ і про те, що приховано за запоною показовості. Можна сказати, що чернецтво — це християнська версія досвіду пізнання себе та допитливості про сенс світу: переклад
цих пошуків мудрості в культурних термінах, що зробила нова елліністично-юдейська релігія.

Саме завдяки любові до пізнання, прагненню до пізнання, глибокій потребі у пізнанні (справжньому пізнанню, яким є пізнання Бога), що примушує людей обирати самоту (mónos) й ізоляцію (éremos) та найбільше усамітнення, яким є ізоляція у пустелі (desertum). У пустелі Фіваїди випробовують перші форми anachorésis, аскетичного життя, сповненого спогляданням та самотністю, чи принаймні ті, про які до нас дійшли
свідчення з досить цікавих причин (Афанасій Великий): знаємо ж бо, що, наприклад, святий Ієронім випробовує себе й формується як особистість у Халкідській пустелі. Утім, це особлива місцина, з якої завжди все походило, змішувалось та поєднувалось, геть різне, навіть первісне християнство — у Малій Азії. Форм усамітнення існує безліч. Цілком очевидний приклад — дендрити та стовпники, які ставлять між собою та світом високі стовпи та стовбури дерев, або сидерофори, які заковують своє тіло у важкі залізні лати, умертвляючи його й водночас ізолюючи від суспільства: тіло святих людей умить стає й залишатиметься навіки священним середовищем.

1.2. Пустельники і кіновія
Утім, усамітнення та пошуки досконалості не гарантують результату: самота сама по собі є крайністю, яка, стаючи ще нестерпнішою через об’єктивні життєві обставини, може стати нивою для спокус у повному розумінні, на якій візьметься до справи диявол, і не лише в суто плотському чи сексуальному сенсі, а передовсім спонукаючи повірити у власну спокушеність та досконалість, здобуте пізнання себе та мудрість
Бога: зрештою, таких самих спокус, яким нечистий піддав Христа, — гордині, найпершому гріху, з якого все бере свій початок. Хіба хтось комусь здатен гарантувати,

393

що, повернувшись із desertum, зможе з певністю сказати, що здобув те, за чим пішов у пустелю?

Зрештою, хто може гарантувати, що ось ця, нова божа людина не діятиме на шкоду людям, котрі живуть із нею разом й можуть піти за нею як за тим, хто став святенником? І ще простіше: хто може з певністю сказати, що, зустрівши в усамітненні Бога, просто не бачив галюцинацію? Хто може переконано довести, що справді йдеться про екстаз? Саме ці причини є підґрунтям переходу від пустельництва до кіновії 1: чернець перетворюється на живу суперечність, бо саме для того, щоб довести дієвість власного духовного шляху, мусить жити в гурті, аби забезпечити собі контроль та духовну підтримку від таких самих людей, як він сам, котрі невпинно спостерігають один за одним та можуть поручитись один за одного. Зробити вибір на користь чернечого життя — надто радикальне й важливе рішення, аби звести його нанівець, хибно обравши спосіб
життя! І, безсумнівно, таке рішення справді докорінне: ченці відмежовуються від людського товариства, ховаючись навіть від світла (Рутилій Намаціан у V ст. назвав таких ченців lucifugi («ті, що тікають від світла»)

Спільноти, що починають утворюватись, усередині свого товариства формують особливий простір (найперші гуртуються навколо анахорета Антонія бл. 306 р.), що невдовзі (за півтора десятка років) затулиться мурами, які відмежовуватимуть місця, де точитиметься діяльність ченців, від зовнішнього світу (спільнота Пахомія Великого). Захисні мури стали коренем слова claustrum: чернець, наділений досвідом та харизмою, навколо якого гуртуються інші ченці; він є отцем, духовним провідником, котрий, відповідно до елліністично- юдейського світогляду, покладеного в основу християнської релігії, називають єврейським словом абба (яке згодом перетвориться на абат). З плином часу з’являється діяльність, окреслена чіткіше, на Сході з появою Василія Великого й на Заході Афанасія Великого та його «Житія Антонія», яке він укладає під час політичного вигнання у Трірі. Твір був написаний для того, аби єпископи збагнули оригінальну роль та видатне становище у сфері, що донині характеризувалася глибокою відстороненістю та відмежованістю. Протягом першої чверті V ст. у Галлії Кассіан, родом із земель біля гирла Дунаю, котрий протягом 20 років жив у Єгипті та Палестині, а потім увійшов до лав духівництва у Константинополі, пише основоположний твір De institutis coenobiorum, який не лише впорядковує чернече життя, а й ставить його під суворий контроль.

Кассіан не винайшов нічого нового, він обмежився тим, що впорядкував настанови, які виникли внаслідок набутого досвіду; шлях до аскетизму простягався через цілковите покладання на волю абби, але авторитет абата не мав виростати надмірно, даючи вдосталь свободи та самостійності кожному членові монастиря: він є представником Христа, тож має найперший дотримуватися charitas, водночас залишаючись достатньо авторитетним, аби на практиці втілювати заповіді з Євангелія. Священне Писання

1 Кіновія (від грец. κοινή — загальний і грец. βιός — життя) — назва монастирів, у яких братія не тільки їжу, а й одяг і т. ін. отримують від монастиря, за розпорядженням настоятеля, водночас усю свою працю та її результати віддають обов’язково на загальну потребу монастиря. Не тільки ченці, а й настоятелі таких монастирів не можуть мати жодних прав особистої власності, їхнє майно не може передаватися ними у спадок, а також добровільно роздаватися. Настоятелі в таких монастирях обираються братією і лише затверджуються на посаді синодом за поданням єпархіального архієрея. — Прим. ред.

394

примушує до stabilitas, вимагає послуху та опанування своїх пристрастей (відкидаючи власну волю, дотримуючись бідності та цнотливості). Спільне життя — це навчання, спрямоване на можливе, але не неминуче, досягнення найвищої досконалості в житті відлюдника. Утім, прикметною рисою чернецтва залишається суворий контроль: прикметною в Середньовіччі (наведемо банальний, однак показовий приклад) є поява таких
постатей, як ченці- circatores, котрим належало обходити опочивальні та будити братів своїх, які, поборені сном, не відвідували нічні літургії.

1.3. Чернечий статут: «нове» Святе Письмо
«Чернечий статут» святого Бенедикта ґрунтується на всій історії людства, яку донині було описано. Утім, з одним важливим нововведенням: починаючи від святого Бенедикта, головним у чернечому житті буде не абат, а чернечий статут.

Святе Письмо є, так би мовити, підвалинами чернечого життя, яке позначає перехід від «діонісіївського» до «аполлонічного», упорядкованого виміру. Письмо підказує ченцеві основні риси істинності власного досвіду, зразки, якими варто надихатися, мету, якої слід прагнути. Чернець має бути грамотним: бо інакше як же він наблизиться до Божого слова? А в західній культурі слово Боже передають та висловлюють латиною
святого Ієроніма, і латина святого Ієроніма, попри гнучкість та вигадливість, є нічим інакшим, як латиною освічених прошарків суспільства та вищих верств зразка IV—V ст. Ідеться про латину Отців Церкви у повному розумінні, яка несе в собі і є сама по собі втіленням цінностей та досвіду панівного імперського класу і яка водночас є мовою, що нею розмовляють єпископи, нові правителі міст, котрі видозмінюють управління містами та територією, де порядкують (тобто своїми діоцезами, які належали до складових імперської адміністрації, а відтепер стають складовою єпископальної Церкви), провадячи пастирську й громадську діяльність. За містом, на просторих latifundia в сільській місцевості чи в лісах, на територіях (pagi), нехай і романізованих, але далеких від діяльності єпископів (чи які не зазнали впливу романської культури, чи зазнали невеликою мірою, чи нещодавно повернулися до варварства з огляду на тиск barbaricum та імперією, що чимраз посилювався) натомість утворюється середовище впливу ченців.

На початку середньовіччя найбільш значуща чернеча діяльність розгортається саме на територіях, які геть не зазнали романського впливу — в Ірландії. Земля, яка ніколи не знала ні поганства, ні євреїв, і, отже, земля чиста та незаймана, тому здатна стати берегинею й вартовою правовірного християнства. Саме так пише чернець, святий Колумбан Папі Боніфацію IV в 612—615 рр., дуже красномовною та переконливою латиною, яку мали оцінити у Римі, нещодавно уславленому Григорієм Великим. У ірландському чернецтві найбільше цінували деякі приписи щодо чернечого життя, зокрема аскетичність та умертвлення плоті, однак, окрім того, ще й ученість, що була конче потрібною, аби пізнати Бога через глибоке сприйняття Його слова та Його проявів у світі. У такому пізнанні вагоме місце належить здатності точно визначати час і шанувати його, відтак, умінню визначати літургійний рік, коли циклічно доноситься Боже слово, що дає змогу ще й контролювати плин часу у світі мирян. Саме це стало однією з причин суперечок між бургундськими єпископами та ірландськими ченцями, змусивши святого Колумбана шукати притулку в лангобардів, при дворі короля Агілульфа, що дотримувався аріанського віровчення, котрий, розуміючи, що треба знайти посередника в налагодженні зв’язку з католицьким Папою, допомагає Колумбану.

395

1.4. Дванадцять сходинок покори
Навчання, медитація, аскетичні вправи — ось головні складові піднесення до Бога, що є основою практики смиренності. Святий Бенедикт із Нурсії у своєму «Статуті» говорить про дванадцять сходинок покори: «Піднявшись по всіх цих сходинках смиренності, чернець дістанеться Божої любові, що є досконалою та проганяє всі страхи». Передовсім чернець має бути покірним. І discretus, тобто таким, якому властиві розсудливість та помірність (одна з чеснот прадавнього vir bonus), однак так само за умови, що чернець цілком віддається в руки pater-abba, відмовляючись від власної волі: «те, що робиться без згоди духовного отця, не буде зараховано в заслугу, а вважатиметься прагненням до марнославства». Навіть прямі вказівки не врятують: у «Житії» Одона Клюнійського ідеться про те, що святий звинуватив ченця в «марнославстві» за його надто глибоке прагнення каяття, адже він намагався покаятися з власної волі. Чернець повністю передає своє спасіння в руки абатові, віддаючи йому всього себе до щирця, і та відмова від себе самого має бути зовсім сліпою. Бернард Клервоський майже два століття потому пише: «via humilitatis, qua veritas inquiritur, caritas acquiritur, generationes sapientiae participantur. Denique sicut finis legis Christus, sic perfectio humilitatis cognitio veritatis» («Саме через смиренність, заради якої шукаємо істину, здобуваємо милість, цілі покоління долучаються до мудрості. Зрештою, так само, як Христос є підсумком закону, так досконале смирення є виявом пізнання істини»). Він тлумачить чернече життя як справжню повноцінну philosophia (Liber de gradibus humilitatis et sapientiae).

У цьому полягає пояснення того, чому протягом усього ХІІ ст. так цькували мислителів, чиї роздуми зосереджувались навколо логіки, як, приміром, трапилось із Гільбертом Порретанським, П’єром Абеляром, і, власне, з усіма логіками (діалектиками): чернеча philosophia протистояла діалектичній. Два різних способи дійти до справжньої sophía, себто пізнання (різними способами) Бога. Утім, навіть таке пізнання мусить за
змістом бути помірним, інакше наражаєшся на небезпеку повестись подібно Арнольдові Брешіанському, котрий дійшов до того, що ut ultra oportunum saperet («прагнув знати більше, ніж годиться»), як писали в одному з джерел часів Фрідріха І Барбаросси. З огляду на те, що діалектика — це інструмент, який довели до ладу лише в останній чверті ХІ ст., вивчаючи теоретичні розв’язки, які можна перетворити на практичні за-
соби, варто зауважити: у вчинках святого Бернарда постійно виявляється проблема, пов’язана з ортодоксальністю в сенсі гегемонії. Ченці-цистерціанці дотримують гегемонії й цілком можуть собі це дозволити, адже є законодавцями ортодоксії, позаяк досконало відновили первісну всеосяжність прадавнього чернецтва. А діалектики — це регулярні каноніки, котрі оживлюють studia, приваблюють учнів. Навчають, що пошана до auctoritas не означає автоматичної відмови від самого себе: навіть «коротуни на плечах велетнів», цитуючи відомі слова Бернара Шартрського, здатні міркувати та проводити дослідження власноруч, хоч і ніколи не забувають, що вони тільки «коротуни» перед «велетнями».

Геть не цього міг бажати чернець, щиро переконаний у слушності свого вибору на користь чернечого життя. Навіть попри те, що Бернар був відомий саме завдяки силі та завзяттю його діалектичних здібностей (це, втім, стосується не лише його, а й, у попередньому столітті, святого Петра Даміані, тлумача та реформатора звичаїв ченців-відлюдників, які не були бенедиктинськими у повному розумінні), він, не шкодуючи

396

сил, займався політичним, нормативним та діалектичним упорядкуванням церковних інститутів і своїм духовним послідовникам заповідав дотримуватись суто езотеричного шляху (однак, увага, — не ірраціонального!), аби досягнути пізнання, істини, і, отже, спасіння, адже, на його думку, складові цього шляху не повинні бути доступними тим, хто особисто не долучився до такого життя.

1.5. Ченці-бенедиктинці та регулярні каноніки
Бенедектинське чернецтво масово приймалось у VII—VIII ст. франкським єпископатом, завдяки гнучкості його «Статуту», який давав можливість уніфіковано відтворювати на всіх територіях однаковий основоположний порядок, якщо у тому виникала потреба (як ми вже згадували, вже з V ст. чернецтво стає однією із найвагоміших форм опанування заміських територій).

Таким чином, імперія Каролінгів знаменує тріумф бенедиктинців, чиє вчення стало практично єдиним можливим різновидом чернечого життя (з-поміж іншого, узаконив таку гегемонію Людовик Благочестивий). Великі та малі абатства (але насамперед великі, за каролінгівським зразком), навколо яких гуртуються аристократи, що належать до найвищих щаблів суспільства, стають тими, хто торує шлях: священне місце, проголошене таким задокументованими особливими привілеями та самопроголошене священним духом, що віє від монастирських базилік, літургічних обрядів та луни сакральних співів. Найбільше все це стосується абатства у Клюні, яке в церковному середовищі за доби Каролінгів, у Х—ХІ ст., втілює найдосконаліший експеримент щодо чернечого життя. У Клюні передовсім спеціалізуються на проведенні літургій, урочистого втілення найбільшої сакральності, що, своєю чергою, тріумфально розвивається з літургійного вшанування померлих крізь хоральний спів цнотливих ченців, себто незайманих, за логіко- риторичною (теологічною) асиміляцією, властивою ІХ ст. (Пасхазій Радберт), а отже, янгольських, і тому ближчих до Бога. Клюнійці ніби нічого нового не вигадали, утім, у Клюні все було перетворено за зрозумілою й ефективною моделлю, яка сприяла тому, що в літургійному календарі римо-католиків (який згодом перетворився на зразок для всієї католицької Церкви) з’явились типові клюнійські обряди (як висловився абат Оділон — inventio), пов’язані з «уславленням усіх покійних вірян» 2 листопада.

Клюнійський спів, який зазнав такої огуди від цистерціанців у наступному столітті, — втілення екстазу, вияв радості, він рясний на оздобу, аподжіатури 1, короткі форшлаги, трелі, вокалізи, фальцети. Цей спів — ніби музика, яку грає Давид, гамуючи сум у Саула 2, втіха, яку святобливі, неодмінно молоді й цнотливі (старих та хворих, як зараз добре відомо, тримали якнайдалі від літургій та суспільного життя), приносять сильним світу цього, що спохмурніли через інтриги та провини, в які поринули в тому столітті. Спів супроводжує важливі літургійні ходи, яскраві церемонії, що уславлюють велич абатства та молитви в ньому. Однак варто завжди пам’ятати: попри те, що у Клюні приділяють особливу увагу клопотанню за душі померлих, цьому абатству,

1 Прикраса в музиці, що складається з короткої ноти, яка передує головній, на взірець напівтрелі. — Прим ред.
2 Перший цар та засновник об’єднаного Ізраїльського царства. За Євангелієм, Давид був помазаником на нового царя після Саула, утім, від його гри Саула відпускали лихі духи. — Прим. перекл..

397

безперечно, не властива понурість мерців, навпаки, маючи цілковиту впевненість у дієвості молитов у цих стінах, абатство має захищати від страхів та сповнювати відчуттям цілковитої безпеки тих, хто довіряє своє життя клюнійцям, котрі щодня проводять душі померлих у потойбічний світ. Отже, навіть думці про страх перед смертю не місце у Клюні, де стануть надійним провідником на шляху до неодмінного спокою та радісного вічного життя, як заповідав Одилон. І справді, навіть якби нам захотілося сказати, що хтось протягом перших тридцяти років ХІ ст. був підбурюваний хоч якими відголосками міленаризму, довелося б цілком беззаперечно визнати, що в абатстві Клюні такого не траплялося.

Можливо, клюнійці прагнули не знання про Бога, а радше його переживання на власному досвіді: їхня sophía полягає в тому, щоб злитися з Богом через спів та екстаз, який викликає тривалий хоровий спів, багатий голосовими прийомами. Щодня і щоночі з базиліки Клюні, яку безупинно реконструювали (справжнісінький вічний будівельний майданчик), лине до небес потік закликів до Бога, що складається з голосів, згуртованих та впорядкованих у молитву та загальну мелодію, що крізь цю молитву у священному місці абатства поєднує в одне ціле, підсумовує, уславлює та окреслює ядро сакральності, серце світу, що відкривається божественному, щоб піднестися до нього, щоб божественне спустилось у світ. Певна річ, все це було неприйнятним з огляду на реформу церковних інститутів, за якою в ХІ ст. всі вони мусили визнати беззастережну
провідну роль Римської Церкви, і ще менш прийнятним це було для тих, хто закликав повернутись до витоків чистої традиційної віри, до «Статуту,» не спаплюженого багатовіковим використанням.

Однак Клюнійське абатство не було піддано прямолінійній та жорсткій атаці. Його, так би мовити «обробляли з усіх боків», скориставшись тріщинками, що почали з’являтись зовні через його крихку структуру. Утім, навіть за найнеприхованіших напосідань, ніхто й ніколи не піддавав сумніву силу клюнійських молитов. Однак висловлювались сумніви в ефективності підстав, які можуть виправдовувати силу цих молитов; загалом починають фальсифікувати спосіб життя у Клюні, буденне життя ченців у цьому абатстві, їхні звичаї, їхні видатні архітектурні споруди, їхній спів. Себто хто і що забезпечує клюнійцям таку захищеність? Певна річ, що не їхній спосіб життя. А що ж тоді? «На передовій» проти клюнійців виступили цистерціанці, котрих очолював, як відомо, Бернард Клервоський. Не картузіанці, які керуються найближчими зразками відлюдницького життя у своєму чернецтві, а саме цистерціанці. Водночас, з огляду на вплив, який справляв на них святий Бернар, цистерціанці одноголосно повернули на шлях первісної чистоти життя бенедектинців і загалом християнського життя. Як неодноразово повторює Бернард, ченці цього ордену — найкращі, ба більше — неповторні, бо отримали право бути такими, обравши вкрай суворий спосіб життя. Хто веде аскетичніше життя, хто ближчий до настанов Статуту, хто чистіший за цистерціанців? Їхня чистота не випливає як логічний наслідок із їхньої цнотливості/целібату, а ґрунтується на їх єднанні зі своїм життєвим вибором. І це те, що має бути помітним здалеку, кидатися в очі відразу: відтак вони зодягнені у білі сутани, що стало скандальним нововведенням, котре викликало чимало суперечок; на їхніх обителях — присвята Діві Марії, вони впізнаванні з першого погляду: суворі, наділені лише найнеобхіднішим, неторкані, як і їхнє чернецтво. Утім, є ще дещо. Оскільки, за словами святого Бернара, Єрусалим і Клерво поєднані душею та святобливим життя у Gerusalemmequae in coelis est,

398

а тому чернець із Клерво автоматично потрапляє в Єрусалим небесний. Та чи там відтворено умови, які є у Клюні? Мабуть, це річ неминуча, коли йдеться про прагнення зберігати гегемонію в монастирському середовищі (і не лише в ньому!); однак є одне «але», чи то пак, одна подібність з цистерціанцями, яка доповнює картину.

Сам святий Бернард застерігає ченців, що цілковитої впевненості ні в чому не буває, що навіть спосіб життя, аскетизм, дисципліна та суворість звичаїв цистерціанців не здатні забезпечити їм спасіння; воля Божа бездонна й незбагненна, тож ніхто навіть помріяти не може, аби силувати її навіть через вияв найсильнішої та всеосяжної любові до Нього. Можна лишень спробувати приєднатися до Бога, медитуючи та цілковито
усвідомлюючи нікчемність земних речей і земних спокус, з-поміж яких — мистецтво й музика. Тому цистерціанці просувають реформу григоріанського співу, перетворивши його з вияву радості на потужне та суворе утвердження крихкості світу та потреби цього світу в Богові.

Цистерціанська sophía — це заглиблення в мудрість Господню через особистий шлях, навіть коли цей шлях забезпечується неухильною суворістю життя в чернечій спільноті, що має надзвичайну естетичну силу: власне, нічого нового у порівнянні зі станом екстазу в клюнійців чи (певна річ, в інших формах) відлюдників із братії в монастирі Фонте Авельяна за часів Петра Даміані. Естетика і музика — два боки однієї
монети, не лише стосовно чернечого життя і не лише в добу середньовіччя. Музика та естетика в чернецтві, утім, не лишає жодного простору для необміркованої імпровізації: все підпорядковано вимогам rationabiliter vivere.

Ratio переважає над емоціями, суворо їх контролюючи, ratio складається з традицій, культури, дотримання змісту «Статуту». Не залишаючи місця для особистих містичних підступів: у Клюні теж є відлюдники, адже відлюдництво одноголосно визнано найвищою формою чернецтва, але там відлюдники мешкають у стінах абатства й території, що йому належить. Ці відлюдники живуть за умов кіновії, їх захищає кіновійська
братія. Ratio упорядковує. У ХІІ ст. воно залишатиметься таким самим, як і на початку, коли виявилась потреба в тому, щоб жити в умовах кіновії. Ratio, що головує над усім, — це такий собі imprinting чернечого життя.

Саме з любові до ratio в абатстві Клюні прихистили філософа та вчителя діалектики (логіки) Абеляра після того, як його засудили за єресь у Сансі в 1144 р., до чого доклав руку Бернард Клервоський. Останній разом зі своїми ченцями посприяв вироку, але їх не могли й не мусили визнавати тими, хто тлумачитиме, що таке ортодоксія. Адже ортодоксія не може бути однобічною. Справді, ratio, якого дотримуються ченці, та те, що
наслідують каноніки, має два різні шляхи. Регулярні каноніки, котрі віддалено пов’язані з ученням Августина, дотримувалися «Статуту» єпископа міста Мец Хродегана, створеного у першій половині VIII ст. Між каноніками та ченцями ніколи не існувало конкуренції. Вона починається з нововведень, запроваджених в ХІ ст. римським папством; чи то пак, все починається, коли папи вирішують підтримати регулярних каноніків, котрих було легше контролювати єдиним людям, які по-справжньому головували у спільнотах вірян, — єпископам, і коли через потребу відточити логічні, теоретичні, теоретичні, риторичні та лексичні прийоми, доводиться залучати не лише єпископські, а й чернечі школи. Утім, ніколи не слід забувати, що протистояння, яке тривало протягом останніх двадцяти років ХІ ст. та велику частину ХІІ ст. було водночас політичним, ідеологічним, а також стосувалося логіки та природи й рис Церкви: до суперечок про характеристики

399

neutro, як ми вже бачили, було залучено представників духівництва, які писали вірші на кшталт Гільдеберта Лавардинського, єпископа міста Ле- Ман, що написав «Житіє» Гуго із Семюра, абата Клюні, Беренгара Турського, Ансельма Кентерберійського, котрі паралельно досліджували теологію, право, по-новому визначаючи владу. Ratio здатне зміцнити ортопраксію 1 та ортодоксію, але може й викликати огидливе враження; імовірно, існує багато різних шляхів до пізнання істини, і істина може розчинитися в діалектичному дослідженні.

Справді, дослідження, які здійснювали діалектики, не підлягали контролю, хіба що підпорядковувались власним логічним нормам, і не мали жодних опорних точок, окрім тих, які вигадували діалектики, перевіряючи один одного через порівняння між собою: вони дуже скоро перетворились на вузькопрофільних фахівців, на взірець юристів. Отже, знання почали роздроблюватись? А philosophía потрапила у небезпеку? Святий
Бернар вважав саме так, а тому був переконаний, що запропонована ним модель християнського й чернечого життя була єдиною, яка була гідна зберігати свою гегемонію! Відтак, переплітаються політична боротьба та боротьба за панування певної форми sophía, протягом ХІІ ст. нашаровуючись одна на одну. Петро Велебний, абат Клюні, має слушні підстави переконувати, що чернече життя відповідає діалектиці, яку можна висловити словами: diversi sed non adversi («різні, але не перебувають у суперництві»), і має чимало клопоту з тим, аби довести, що чернече ratio досі здатне стати визначальним чинником у тому, щоб сприяти пізнанню світу, де змагатися з ворогами (неосвіченими єретиками, які здатні приваблювати натовп, мусульман та євреїв) набагато важливіше, ніж долати внутрішніх ворогів усередині церковних інститутів, а тому можна навіть прийняти науку про логіку переможеного Абеляра, якщо така наука здатна надавати потрібні засоби. Доводиться поступитися перед вагою іншого ratio, нав’язаного понтифікатом, що виник у Римі, утім, такого, який увібрав у себе власні особливі й унікальні форми саме під час studia: римська ортодоксальність править за гарантію, забезпечує контроль, оцінює дієвість засобів, за допомогою яких усе втілюється в життя. Таким чином, у Римі приймають одну організаційну модель для всіх бенедиктинців — створену цистерціанцями; однак майбутнє належить логікам, теологам чи юристам, хоч хто вони були. Після поразки святого Бернара philosophia змінила мету та дійових осіб.

• • •
Вільні мистецтва
Армандо Бізоньйо

У роки занепаду римських інститутів всією Європою поширюється християнська філософія, яку підживлюють знання, запозичені з язичництва, і посилання на Святе Письмо та твори Отців Церкви. Політичні перевороти й нестабільність сприяють тому, що проблему освіти і культури покликані вирішувати місцеві церковні інституції, переважно монастир-

1 Ортопраксія (грец. Ὀρθοπραξία — «правильна дія») — тип релігійного мислення, що надає центральне значення поведінки (етичній та літургійній), діям, справам, вчинкам, а не вірі, благодаті і т. ін. — Прим. ред.

400

ські, які мають стосунок до Церкви. У їхніх стінах чимраз більше інтелектуалів прагнуть зібрати якомога більше знань, що належать різним традиціям, аби навіки не зникли безслідно антична культура та вчення Отців Церкви (патристика).

Кассіодор. Прагнення зберегти самобутність та традиційну філософію класиків у сповненому скрути у поточному столітті — ось що керувало діями Кассіодора. Представник римської знаті, спершу співпрацюючи з правителями- готами, а згодом поринувши у суперечки з новими візантійськими володарями, Кассіодор близько 550 р. на території сучасної Калабрії засновує релігійно- культурне товариство, Віварій. Опанувавши знання, що ґрунтуються на греко- латинських традиціях та непохитній християнській вірі, Кассіодор прагне з педагогічною метою спрямувати все життя спільноти на досягнення ідеалу християнського мислителя, котрий непохитний у своїй вірі й водночас є знавцем вільних мистецтв. З цією метою Кассіодор складає «Настанови» (Institutiones), короткий опис усіх знань, необхідних для досягнення його задуму поєднати й узгодити знання і мудрість. Зміст твору веде читача роздвоєним навпіл шляхом: спочатку через Святе Письмо, а потім — світськими науками.

За Кассіодором, таке поєднання, як, зрештою, як і протягом усього раннього Середньовіччя, ґрунтується на переконанні, що кожне знання, байдуже, сакральне чи світське, є таким, лише якщо випливає з єдиного джерела істини — від Бога. Отже, за структурою «Настанови» чітко відтворюють освітній шлях християнина, починаючи з читання Біблії.

На думку Кассіодора, знання Святого Письма ніби підносить людську душу. Святе Письмо не можна збагнути відразу, його слід аналізувати, переходячи на різні рівні сприйняття істини. Отже, починати варто зі вступного слова, написаного авторами, завдяки чому полегшується перше ознайомлення з Письмом: далі слід добре вивчити авторів, хто розтлумачив найтаємничіші фрагменти Святого Письма, і тих, хто говорив лише про окремі труднощі. Зрештою, завдяки цьому було створено переліки біблійних цитат та порівнянь із найбільшими мудрецями давнини, що є вкрай корисними для вченого. Прикінцевий розділ «Настанов» Кассіодор присвячує тому, що і як повинен вивчати християнин, демонструючи практичні приклади з минулого: він не оминає нагоди нагадати своїй братії про те, що їм слід ревно й ретельно знову взятися за переписування рукописів. Для цього, веде далі Кассіодор, потрібно забезпечити ченців підручниками з орфографії, фахівцями з оправлення книг в палітурки, лампадками для праці вночі, необхідним приладдям.

Друга книга складається із сімох розділів, кількість яких дорівнює числу вільних мистецтв, що їх автор береться проілюструвати: граматика, риторика, діалектика, арифметика, музика, геометрія та астрономія. Їх описано в загальних рисах, і вони належать до комплексу знань, потрібних кожному освіченому християнинові. Отже, «Настанови» Кассіодора дуже ефективно демонструють аспекти енциклопедичних знань, властивих ранньому середньовіччю: з одного боку, ідеться про практичну користь, що примушує авторів створювати твори, які корисно вивчати, а з іншого — впливає контекст, у якому розвивається тогочасна
релігійна культура.

Марціан Капелла. Звичай вивчати вільні мистецтва, про який ми згадали, розповідаючи про Кассіодора, існував і за часів язичництва та відображався в язичницьких творах. З-поміж них вирізняються «Весілля Філології та Меркурія» (De nuptiis Philologiae et Mercurii) Марціана Капелли, письменника- язичника, котрий жив у Карфагені у V ст. н. е. Його твір є збіркою енциклопедичних знань доби раннього середньовіччя людини, яка не є христия-

401

нином; у книзі описано сім мистецтв у геть інший спосіб за Кассіодора, із доданням до опису світського художнього обрамлення. У перших двох книгах ідеться про Меркурія, котрий, шукаючи собі дружину, вирішує за порадою Аполлона, одружитися з Філологією, дочкою Мудрості. Прийшовши у сенат богів, Філологія зустрічає Меркурія, у почті якого — безліч видатних діячів античної Греції, і отримує у подарунок від майбутнього чоловіка сімох служниць — сім вільних мистецтв. У решті семи книг «Весілля» Марціан знайомить із сімома дисциплінами, кожна з яких має чіткі символи: граматика, наприклад, приносить із собою віск, використовуваний для писання на дерев’яних табличках. Твір має неабиякий успіх протягом усієї середньовічної доби, що, з одного боку засвідчує потребу у створенні базових підручників, а з іншого — наявність надзвичайних знань у найбільш освічених інтелектуалів середньовіччя, спроможних легко дати раду текстові, надто складному для сприйняття, як-от написаний Марціаном.