ТЕОЛОГІЯ, МІСТИКА ТА РЕЛІГІЙНІ ТРАКТАТИ
Діалектики та антидіалектики. Для мислителів раннього
середньовіччя термін теологія є синонімом роздумів, але в
розумінні споглядання, теорії. У ХІ—ХІІ ст. поняття про теологію
змінюється завдяки застосуванню стосовно християнської доктрини
граматики та діалектики. Так започатковується процес, що сприяє розгляду
теології як інтелектуальної діяльності, що має раціональну складову,
тобто є справжньою наукою — й це є найвизначнішою миттю в теології ХІІ
ст.
В ХІ ст. розпочинається широке обговорення серед духовних осіб та ченців того, як слід застосовувати, тлумачачи питання, пов’язані з вірою, логіку, яку вивчають у школі під назвою «діалектика» (ars dialectica). Такий диспут зазвичай поновлюється лише в суперечках діалектиків та антидіалектиків, але цілком очевидно, що інтелектуальна та релігійна незгода в ХІ ст. не вичерпуються лише спрощеним протиставленням і різноманіття тем, які переплітаються, та запеклих переконань набагато багатше. Серед антидіалектиків Отлог із Санкт- Еммерама та Мангольд із Лаутенбаха висловлюють значну недовіру до всього, що не є щирою теологією, тож наполягають на неможливості підпорядкування віри правилам дидактики. Найзапеклішим заступником теології є Петро Даміані, котрий жодним чином
не згодний, що світська культура має хоч яку цінність, бо є знаряддям
світської влади, однак він чудово знається на вільних мистецтвах,
переймаючись, зрештою, тим, аби подолати неуцтво серед своїх ченців, і
тим, щоб поповнювати монастирську бібліотеку не лише релігійними творами.
Даміані пише коротенькі полемічні брошури, часто у вигляді листування,
адресовані ченцям чи представникам духівництва, яким властиві карбований
стиль і різка та уїдлива мова, як-от у творах De vera felicitate et
sapientia чи De sancta simplicitate scientiae inflanti
anteponenda, де автор окреслює, у чому користь культури
письменництва, та називає діалектику винаходом диявола. Видатним
представником діалектиків є Беренгар Турський, котрий вважає діалектику
засобом віднайдення істини і, як читаємо в De sacra cena, знаряддям,
за допомогою якого можна звернутися до розуму, себто до здібності,
завдяки якій людину «створено за подобою Бога». А не послуговуватись
ним, отже, означало б не відроджуватись і не визнавати себе день у день
створеним за подобою Бога.
Ансельм Аостський, переконаний, що не можна протиставляти розум та
віру, розробляє релігійну доктрину про раціональність віри (ratio
fidei), розтлумачуючи зміст віри, послуговуючись тільки здоровим
глуздом (sola ratione). Новітній характер такого методу добре
засвідчує ще й стиль, у якому написав Ансельм два своїх провідних
твори — Monologion та Proslogion, де широко вдається до
паратаксису, або складносурядних речень, гіпотаксу, синтаксичного
зв’язку підпорядкування в реченнях. Він навіть пропонує «довести за
допомогою всіх необхідних доказів (necessariae rationes), не
посилаючись на вагу Святого Письма, те, про що ми й так знаємо завдяки
своїй божественній природі» (Epistola de incarnatione
Verbi, 6). А тому пише дуже короткі та надзвичайно логічні й
вивірені фрагменти. Манері викладення тексту, до якої він вдається,
властивий неперервний потік тісно пов’язаних аргументів, на відміну від
того, як писатимуть протягом наступних століть схоласти, вдаючись до quaestio, за
допомогою чого протиставлятимуть та аналізуватимуть, унаслідок чого
утворюється фрагментарна побудова текстів, що представляє розмаїття
біблійних авторів та тих, що писали на теми патристики.
Діалектичний порядок, який застосовував Ансельм, є у стилістичному
плані наслідком прагнення пояснити в раціональний спосіб християнську
доктрину.
Монастирська теологія між реформою та містикою. Потреба в
оновленні, яка нев пинно, починаючи з понтифікату Григорія VII в ХІ ст.,
пронизує релігійне життя та церковні інститути набула в чернечому
середовищі особливої ваги, адже ченці пропагували повернення до ідеалів
простоти та бідності, описаних у Євангеліях.
Окремі суперечки, що точаться тоді, зосереджуються навколо полеміки,
спрямованої проти корупції духівництва, звинуваченого в симонії,
аморальному способі життя та невідповідності церковним посадам. Ця
полеміка стає тлом ще й для тогочасних теологічних роздумів, як-от
суперечки про євхаристію, з якими тісно пов’язані питання щодо
священників на проданих посадах. Деякі представники реформістських
напрямів навіть переконують, що ці священники є негідниками, а тому їх
слід відлучити від таїнства Євхаристії, бо під час євхаристії «хліб і
вино, освячені на вівтарі, перетворюються на плоть і кров Христові», як
зазначено в настановах Римського собору 1079 р.
Видатним представником, що мав стосунок одночасно до реформи й до
аскези в чернечій теології Бернард Клервоський, запеклий супротивник
діалектиків, через якого було відлучено П’єра Абеляра під час Сенського
собору у 1140 р. Як містик за антономазією 1, Бернард пише кілька
трактатів про аскетичне життя (De gradibus humilitatis і De
diligendo Deo), у яких із запалом, красномовно та наполегливо,
описує життєвий шлях споглядання, що проходить грішна людина до єднання
з Богом: починаючи поводитись покірно, людина визнає свою мізерність та
схильність грішити, а тому пориває всі зв’язки з тілесним, прагнучи
ототожнити своє життя з любов’ю до Господа.
Ці тексти почасти вже зберігались у бібліотеках раннього
середньовіччя, але рух щодо створення оновлених перекладів наукових і
філософських творів, написаних грецькою та арабською, дає вирішальний
поштовх тому, щоб ці твори почали вивчати: коли людина починає
поводитись скромно, вона визнає власну мізерність та схильність грішити,
і, розірвавши всі плотські зв’язки, ототожнює своє життя з любов’ю до
Бога. Його твори, сповнені вщерть біблійними алюзіями й риторичними
фігурами, а поетичність прози розкриває письменницький талант, цілком
виправдовуючи прізвисько, яке йому дали, — doctor mellifluus.
1 Антономазія (грец. άντονομασία, від άντονομάξω — називаю
по-іншому) — різновид метонімії, побудованої на вживанні власного імені
замість загального (чи навпаки, «Плюшкін» замість «скнара»).
Стилістичний засіб оцінної експресії, що досягається заміною власної
назви описовим зворотом. — Прим. ред.
425
Окрім Вільгельма із Сен- Тьєррі, автора майстерного трактату De
contemplando Deo, містичний ідеал споглядання поглиблюють кілька
каноніків- августинців, котрі гуртуються навколо Сен-Вікторської школи.
Їхнім теологічним поглядам була властива посередницька роль між
раціоналістичним підходом, притаманним схоластичній теології, і
монастирською теологією, що ґрунтується на емоціях. Гуго Сен-
Вікторський навіть наголошуючи на необхідності відсторонення від світу
та провідній ролі любові до Бога в духовному житті, погоджується на
сторінках свого Didascalicon, що науки мають чималу вагу, достоту
як і тривій та квадривій, адже всі вони сприяють містичному піднесенню.
Так само Рішар Сен-Вікторський визнає, що висловити Одкровення цілком
можливо у вигляді раціональних понять, хоча переважно він був
зацікавлений не у зв’язку між розумом і вірою, а у «внутрішній людині»
та психології містичного споглядання, котре він аналізує, вдаючись до
піднесених та ліричних висловів, витончено й зворушено досліджуючи
людські емоції, про що свідчить його твір De quattuor gradibus
violentae caritatis.
La letteratura profetica. Поруч із містикою в цей час
розквітає література, пов’язана з пророцтвами. Показовими були містичні
праці Гільдеґарди Бінгенської, як-от Scivias, на які надихнув
безпосередньо Бог, у її видіннях показано різноманітні частини
християнського всесвіту, в яких ніби провістя останніх років світу,
зокрема й пришестя Антихриста.
Найоригінальнішим містичним письменником був Йоахим Флорський, котрий
доводить, що в найвидатніших творах, які тлумачать Святе Письмо (Concordia
Novi ac Veteris Testamenti, Expositio in Apocalypsim e Psalterium
decem chordarum), концепцію стосовно долі
людства поділено на три доби, кожна з яких в історичному плані втілює
персоніфікацію Трійці. Богу-Отцю відповідає доба Старого Заповіту,
царство закону, де панували миряни (Ordo Coniugatorum) та почуття,
що закінчилась явленням Христа; Синові відповідає доба Нового Заповіту
та панування Церкви (Ordo clericorum), у якій, на думку Йоахіма,
він живе і в якій уже схиляються до того, аби вивільнитись від
умовностей плотських, і вона незабаром закінчиться пришестям Антихриста;
Святому Духові відповідає майбутня доба, коли, починаючи з 1260 р., як
обрахував Йоахим, остаточно переможе Дух й утвердиться монастирсько-
споглядальницька життєва модель. То буде доба viri spirituales (що
належать до Ordo iustorum), себто спільнот ченців та відлюдників,
подібних до тих, що належать до заснованого ним ордену флоренсів, який
навертає світ на шлях вічної покути. Провістя Йоахима мають величезний
літературний вплив протягом наступних століть, про що свідчить велика
кількість апокрифічних творів, приписуваних Йоахимові (приміром, Super
Hieremiam та Super Isaiam), де часто для власних цілей
використовують його погляди, аби підживлювати полеміку про ієрархію,
вибудовану Папою, й імперську владу. Саме так трапилось, коли
спіритуалісти, котрі належали до одного з крил ордену францисканців, у
ХІІІ ст. використали погляди Йоахима про прихід нового ордену духовних
людей, щоб показати орден францисканців як свідчення настання доби Духу.
Мета християнина — майбутнє життя, де здійснюється єднання з Богом, а
тому земне життя — тимчасове, сповнене страждань та скрути. До найбільш
значущих творів на цю тему належать De contemptu mundi ченця
Бернарда Клюнійського, чи Морваля, котрий написав майже 3000 римованих
віршів, сповнених гіркої сатири проти морального
розбещення духівництва, а також жваво зобразив умови життя грішника, зі
стану гріховності якого можна вийти лише через віру, і De contemptu
mundi, sive de miseria conditionis humanae кардинала Лотаріо Конті
із Сеньї, згодом папи Іннокентія ІІІ, котрий переконано й сухо описує,
безперечно, нужденне, химерне й нестійке життя людини, оточеної
світським товариством, якій прагне показати мерзотність земного життя,
не натякаючи навіть на надію на те, щоб отримати вічну благодать.
Схоластична теологія та систематичне тлумачення текстів. Школи,
що розвиваються в містах, нових культурних та економічних центрах ХІІ
ст., є рушіями процесу раціоналізації теології, яка, прямуючи шляхом,
накресленим Беренгарієм та Ансельмом, самостійно визначає, передовсім
завдяки внескові П’єра Абеляра, який забезпечив тріумф діалектики, свою
побудову як науки, що цілком утвердиться у ХІІІ—XIV ст.
У ХІІ ст. вчителі із школи у Лаоні, згуртувавшись навколо постаті
Ансельма Лаонського, розвиватимуть систематичне, комплексне й гармонійне
тлумачення біблійних текстів та текстів Отців Церкви; quaestiones, що
були сформовані на основі їхнього викладання, згодом поєднають у збірки,
які часто називають Sententiae, бо вони є хрестоматійним
зібранням фрагментів праць Отців Церкви, з-поміж яких помітну перевагу
віддано працям Августина, де щодо різних теологічних тем висловлено
цілком чіткі й непохитні переконання, хоч і не завжди упорядковані за
певним критерієм.
Цим викладачам, попри те, що часто вони не характеризуються
оригінальністю та не застосовують критичного підходу до різноманітних
авторитетних авторів, утім, варто
поставити в заслугу, що вони облишили жанр екзегетичних трактатів,
натомість тематично й послідовно упорядкувавши теологічні знання.
У творі Sententiae, або Liber sententiarum, Петра
Ломбардського досконалого вигляду набуває систематизація розтлумачених
аргументів, і саме цим пояснюється неймовірна популярність його праці та
використання її як підручника на теологічному факультеті в
університетах, що саме зароджувались протягом наступних століть.
Ломбардський не лише керується тематичним критерієм, а й надихається
історико- біблійним критерієм з перших логічно- доказових збірок, які
поширились, починаючи із Sic et Non Абеляра, приділяючи постійну
увагу добиранню фрагментів та тлумаченню тем із дидактичного погляду.
Завдяки подібній систематизації теологічних знань відкривається шлях до
такого теологічного жанру, як summa, що протягом наступних
століть здобуде неабиякий успіх.
ІРЕНЕ ДЗАВАТТЕРО