Джвандзи / пер. з кит. Вон Гак. — К.: Сафран, 2019. — 308 с.

Джвандзи

(фрагменти)

1 Завіятися перекотиполем

1.7

Хвейдзи сказав Джвандзи:

— Є у мене велике дерево айлант. Його стовбур так розперло, що не обхопити шнуром. Його гілки такі заґудзані й кордубаті, що нема як прикласти кутник і циркуль. Тому тесля минає його, не озирнувшись, дарма що воно виросло при битій дорозі. Так і твої слова — величні, але безужитні. Люди всі як один їх обходять.

— Ти ж бачив дику кішку або ласицю? Вона стелиться долом, вона звивається і залягає, вона підкрадається, щоб мигцем скочити у будь-який бік, хоч угору, хоч униз. Але зрештою вона піймається в пастку або згине у сітях. А є віл, великий, мов ті хмари, що завішують небо. І дарма, що він не може зловити миші. Так і ти — маєш велике дерево, а бідкаєшся, що воно безужитне. Чому б не посадити його за тридев’ять земель серед поля широкого, щоби бродити навколо без діла чи простягнутись під ним у безжурному сні? Тесло і сокира не вкоротять йому віку, жодна істота йому не зашкодить. Яка біда з того, що воно безужитне?

2 Розправа про рівність сущого

2.5

Будь-яке «це», водночас, є «тим». Не можна опинитися на місці того, але його можна збагнути. Тому можна сказати, що те виходить із цього, а це постає з того. Таким є вчення про взаємовиникнення «того» і «цього». Якщо вони навзаєм себе породжують, вони навзаєм себе й гублять, а самі себе погубивши, самі себе родять. Давши можливість, можливість забрали. Забравши можливість, можливість дали. Зі ствердним постає заперечне, а із заперечним постає ствердне. Тому мудрець не йде в них на поводу, а дає небу освітлити [справу] і тоді каже істину. Істина — це також і [погляд] інших, інші теж мають істину. У того своє істинне й хибне, у цього — своє. Чи справді інший правий? Чи справді інший неправий? Коли «інший» не значить «протилежний» — це зветься вереєю Правди. Верея стоїть посередині кола і обертається безперешкодно. Істина іншого їй не шкодить, хиба іншого не стає на заваді. Тому сказано: «Головне — покластися на очевидне^.

2.14

Якось Джванові Джову наснилося, що він метелик — жвавий метелик, що літає де хоче і знати не знає ніякого Джвана. Коли прокинувся — аж він таки Джван. Але він не розумів, чи це Джванові наснилося, що він метелик, чи це метелику досі сниться, що він Джван Джов? Але ж мусять вони якось відрізнятися! Ось що таке переміни сущого.

3 Основи життя

3.2

Дін, кухар вейського правителя Хвея, взявся розбирати волову тушу. Як торкнеться її рукою, як підіпре плечем, як наступить ногою та притисне коліном, то тільки й чути з-під його ножа «лусь!» та «трісь!», начеб він рухався в танці «Ліс шовковиць», начеб йому пригравала пісня «Дзін-Шов».

— Неймовірно! Ти напрочуд вправний, — сказав вейський правитель Хвей. Кухар відклав ножа і відповів:

— Володарю, я кохаюся в Правді, а це щось більше, ніж вправність. Коли я вперше розбирав волові туші, я нічого не бачив поза волом. По трьох роках я вже не бачив вола як вола. А віднедавна я сприймаю духом, а не очима. Мудрість вилонилася із тіла, і дух діє як йому заманеться. Поклавшись на предковічний закон, я розтинаю вздовж великих промежів і проникаю у великі шпари, вправно оминаю хрящі, а тим паче маслаки. Добрий кухар, хоч працює не покладаючи рук, міняє ніж раз на рік. У пересічного кухаря ніж ламається щомісяця. А цей ніж, хоч розібрав за девятнадцять років тисячі туш, виглядає ніби щойно з-під гострила. Бо між суглобами є промежі, а лезо таке тонке, що, увійшовши, вільно там обертається. Буває, що ніж наткнеться на якусь перепону. Я тоді весь насторожуся і дивлюся пильно, і рухаюсь повільно, а тоді лиш крутну лезом — лулусь! — кусень м’яса падає на землю. Я ж вийму ножа, випростаю

спину і, задоволений та веселий, роззираюсь довкола. А тоді витру ножа і сховаю у піхви.

Хвей, вейський правитель, сказав:

— Чудово! Слова кухаря навчили мене жити.

4 Людина поміж громади

4.5

Тесля Кадуб по дорозі у царство Ці дістався до Кривовісся, де був священний дуб у сотню обіймищ завтовшки. Під ним могла б заховатись і тисяча волів. Дуб піднімався, як гора, його гілляки не росли нижче восьми сажнів, і кожна згодилася б на човен. Роззяв під ним було як на ярмарку, але тесля Кадуб проминув його не озирнувшись. Його учень досхочу нави- тріщався на дерево і наздогнав майстра.

— Відколи я взявся за тесло й сокиру та пішов за панмайстром, мені ще не траплялося такого гарного дерева. Але вчитель пройшов і навіть оком не кинув. Як це так?

— Про що ти говориш! Це нікудишнє дерево. Човен із нього потоне, труна згниє, начиння поб'ється, двері будуть липкі, а стовп поб'є шашіль. Тим воно стільки й простояло, що нікудишнє.

На зворотній дорозі священний дуб з'явився теслі Кадубу уві сні.

— То ти рівняєш мене до інших? Рівняєш мене до садовини? Ось глід, груша, помаранча й помело народять людям плодів і ягід, а їх, як на глум, обнесуть, гілля понадламують, а галуззя обчухрають. Цим деревам власний дар псує життя. Вони не доживають суджених небом літ і гинуть замолоду, бо самі спонукають народи землі, щоб ті їх тяли і тнули. І так з усім сущим. Я так намагався знікчемніти, що замалим не помер. Але коли врешті знікчемнів, це мені стало у великій пригоді. Уяви тільки, якби я на щось придався! Чи зміг би я дійти такого зросту? Ти такий самий, як я, тож чи подоба нам мірятися? Чи годиться мене судити такому ж старому ледащеві?

Прокинувшись, тесля Кадуб задумався над своїм сном. Учень сказав:

— Якщо він так хоче лишатися нікудишнім, як же він став священним?

— Цить! Ні слова! Йому просто випало там стати. Зате тепер невігласи про нього не лихословлять. А не будь він священним, його б іще, чого доброго, порубали! До того ж він себе береже з інших причин, аніж решта істот. Ти дуже помиляєшся, судячи його як інших.

4.9

Лісиста гора сама накликає на себе лісорубів. Олія сама себе спалює у вогні. Корицеве дерево рубають, бо воно їстівне, а лакове протикають, бо воно корисне. Кожен знає, як скористатися корисним. Ніхто не знає, як некорисність обернути на користь.

5 Відбитки повної Сили

5.5

Радником у вейського посадника Ліна був безгубий горбань, такий кривоногий, що ходив аж навшпиньках. Але посадникові він подобався, натомість чоловік доладний здавався йому цибатим. Радником у Вана, посадника чіського, був чоловік із волом завбільшки з глек. Але посадникові він подобався, натомість чоловік доладний здавався йому тонкошиїм. Бо де головує Сила, забувають про зовнішність. Але справжнє забуття — це коли люди забувають незабутнє.

На обширі, де гуляє мудрець, розумного звуть напастю, словного — причепою, пристойного — настирою, а умілого — крамарем. Мудрець нічого не замишляє, тож навіщо йому розумність? Він ні од чого не одмежовується, тож навіщо йому обіцянки? Він нікого не оплакує, тож навіщо йому пристойність? Він нічого не продає, тож навіщо йому уміння? Небо привело його таким, як він є. Якщо воно змогло його привести, то зможе й прогодувати. Що до людей тому, хто годується з неба?

Він має людську подобу, але людського в ньому нема. Маючи людську подобу, він не уникає людей. Але людського в ньому нема, тож його не збагнути. Спільного з людьми у ньому мало. Спільного із небом у ньому багато!

6 Великий правчитель

6.1

Головне — збагнути, що походить від неба, а що від людей. Збагнувши, що пішло від неба, живуть як небо. Пізнавши, що пішло від людей, [можуть] пізнати пізнаване, щоб живити ним знання незнаного і прожити відведені небом роки, а не померти на півдорозі. Це найбільша мудрість.

Хай навіть так, лиха не оминути. Бо знання, перш ніж відрізати, мусить примірятись, але мірка його непевна. Як знати, може, небесне і є людським? Може, людське є насправді небесним? Лише коли з'явиться справжня людина, тоді постане і справжнє знання.

Що таке справжня людина? Справжні люди зі старожитніх не нарікали на самотність, не допоминалися свого і не ворохобили інших. Промахнувшись, вони не побивалися, а влучивши — не пишалися. У високості вони не дрижали, у воді не мокли, а у вогні не пеклися. Мудрістю вони зносилися понад облудою щоб жити у Правді.

Справжні люди зі старожитніх спали без снів, а вставали без клопотів, їжу не присмачували і дихали глибоко-глибоко. Справжня людина дихає через п'яти, а всі інші дихають горлом. Коли над ними візьмуть гору, вони захлинаються словами, наче блювотою. Де жадання глибокі й задавнені, там таїнства неба мілкі. Справжні люди поміж старожитніх не знали захвату від життя, не знали відрази до смерті.

Приходили без утіхи, а відходили без жалю: раз! — і прийшли, раз! — і пішли, от і все. Вони не забували власного початку і не думали про свій кінець. Отримавши [життя], тішились, а загубивши його — верталися [звідки прийшли]. Той, хто серцем не опинається Правді, хто не виправляє неба, той і є справжня людина.

Хто зветься справжньою людиною, той серцем зосереджений, обличчям спокійний, а чолом чистий. Неприязною справжня людина подібна на осінь. Сердечною — на весну. У втісі і гніві зрівноважена, немов пори року, з усім поводиться належне, і ніхто не знає, де її межі. <…..>

Справжні люди зі старожитніх у суді не шукали прибічників, а у скруті не простягали руки; хоч були тверді, але не впиралися, хоч неприкметні, але не чепурилися; що їм діставалося, тим і перебивалися. Вони викликали повагу без примусу, а їхня велич убирала очі. Усталені у власній Силі, під міру з усім світом, вони були недосяжні для наклепу. Такі німотні, наче закохані у тишу; такі неуважні, наче забували щойно сказане.

Закони вони вважали за тулуб [птаха], обряди вважали його крилами. Слушний час вони вважали мудрістю, а згоду — чеснотою. Через те що закони вважали за тулуб, були поблажливі зі стратами. Через те що обряди вважали крилами, чинили згідно зі звичаєм. Через те що слушний час вважали мудрістю, не наглили справ. Через те що чеснотою вважали згоду, знайтися з відповіддю їм було легко, наче збігти з пагорба, хоч інші думають, що це неабиякий труд. Тому їм було однаково, чи вийде по-їхньому, чи ні. Одне та інше виходить на одне. Коли виходило — чинили по-небесному, коли ні — чинили по-людськи. В кому ні людське, ні небесне не бере гору, той зветься справжньою людиною.

7 Відповідне для царів-владарів

7.3

Тянь Ґен, гуляючи південним схилом Черленої гори, дійшов до верхів’я [потоку] Гірчак і наткнувся на Безіменного.

— Дозволь щось запитати про державні справи.

— Іди собі! Ти нечема, і питання твоє непутнє! Я той, хто от-от збратається з творцем сущого, хто, знудившись, сідлає лісових птахів і лине на них за край світу, хто лине за тридев’ять земель і живе у диких пущах та нетрях. А ти приходиш морочити мене державними справами?

Тянь Ґен повторив запитання. Безіменний сказав:

— Якщо наситити серце пісним, наповнити подих порожнім, а самому лиш іти за ходою речей, не шукаючи зиску, — тоді у державі буде порядок.

7.6

Не давай імені панувати, не давай намірам врядувати, не давай справам головувати, не давай знанню царювати. До кінця втілюй нескінченне і гуляй у незнаному. Приймай усе, що дістанеш од неба — так спорожнієш до краю. У довершеної людини серце як дзеркало — нікого не запросить, але й не витурить, відповість, але не запам’ятає. Тому вона зі всім дає раду, нікого не скривдивши.

8 Зрощені пальці

8.1

Хіба зрощені пальці [на стопі] або зайвий палець [на руці] не є нами? Однак вони зайві для нашої істоти. Хіба дике м’ясо і бородавки — не наше тіло? Однак вони зайві для нашого єства.

Кого обдаровано всілякими чеснотами, той не тільки у них вправляється, а й рівняє їх до п’ятьох органів. Але він не знайде ні Правди, ні Сили. Вони йому будуть як зрощені пальці — безужитним наростом, вони йому стануть як палець-шостак — безужитним приростом. Хто [чеснотами] дорощує і доштуковує свої п’ятеро органів, той набуде всіляких умінь; він радо із них користатиме, але його перевага обернеться недоліком.

Хто нарощує собі яснозорість, того бентежать п’ять барв і пантеличить мерехтіння яскравих шат. Так скінчив Лі Джу.

Хто нарощує собі гострий слух, той буде нетямитись од п’ятьох тонів, того спантеличить шестизвуччя металевих та камінних гонгів, і струн, і сопілок, і глиняних бубнів, і великих дзвонів. Так скінчив учитель Кван.

Хто пальцем-шостаком нарощує собі доброту, той заради доброго імені викорінює Силу і глушить вдачу. Чи не такі потім змушують Піднебесся танцювати під дудку нездійсненних законів? Так скінчили Дзен та Ши.

Хто нарощує собі красномовство, той зводить стіни [зі слів], виплітає вервиці з речень, лобом б’ється об тверде і біле, тотожне і відмінне та розпадається в лестощах перед правителями. Так скінчили Ян та Мо.

Цим способом можна множити нарости й прирости, але не направити Піднебесся. Піднебесся буде направлено, коли ніхто не губитиме сродної долі. Бо суцільне не назвуть зрощеним, а на гілку не скажуть «приросток». На що вже короткі ноги у качки, але якщо їх витягувати — буде біда. На що вже довгі ноги у журавля, але якщо їх обтяти — буде біда. Бо зроду довге — не обтинають, зроду коротке — не витягують.

Подумати, так чесноти не притаманні людині зроду. Бо інакше чому через них стільки страждань? Якщо зрощені пальці розтяти — підніметься плач, якщо палець-шостак відірвати — здійметься крик. Хоч одне — недостача, а інше — зайвина, болять обоє.

За наших часів людяний чоловік сидить зі споловілими очима, журячись бідою у світі, а нелюд, спаплюживши сродну долю, лиш жерцем пожирає багатства і почесті. Із часів трьох родів чесноти наробили стільки стогону й зойку під небом, що, здається, вони не притаманні людям ізроду.

8.2

Де прикладають гак і висок, циркуль і кутник, там ріжуть по живому. Де зміцнюють мотузом і зав’язками, клеєм і лаком, там нищать сродне. Коли людям нема іншої розради, лиш як викрутаси обряду та кривляння доброчесності, їхні серця забувають споконвічне.

У світі є споконвічне. Споконвічне — це те, що криве без гака, пряме без виска, кругле без циркуля, прямокутне без кутника, ціле без клею і лаку, цільне без мотуза й зав’язок.

Під небом ніщо не постає без приводу, хоча й невідомо, як саме; однаково доходить зросту, хоча й невідомо, як саме. Старовину не відмежовано від сьогодення — як може настати занепад? Чому чеснотами склеюють і лакують серце, чому те серце, що гуляє в обширі Правди та Сили, в’яжуть і сплутують? Так лиш штовхають людей у сум’яття. За малого сум’яття гублять напрям, за сум’яття великого гублять себе. Звідки це знати? З часів роду Юя людей непутили, закликаючи до чеснот. Відтоді не було жодного, хто б не шукав у чеснотах розради, жодного, хто б себе на них не проміняв.

9 Кінські копита

9.2

Але, як на мене, не так слід правити Піднебессям. Людям належить одне і те ж — ткати, щоб одягатися, і орати, щоб їсти. Це те, що називається спільною вдачею, єдністю без сторонництва. Вони такі з призводу неба.

Коли Сила світу стояла уповні, люди ступали поважно й гляділи уважно. Тоді в горах іще не було стежок і проходів, у заплавах не було човнів і мостів. Тьма-тьмуща істот жили гуртом, а їхні осідлища межували. Птаство та звірі збиралися в зграї, а трави й дерева доходили [повного] зросту. Можна було гуляти, взявши птаха чи звіра на повідець, можна було вилізти до сорочого гнізда і зазирнути всередину. Коли Сила світу стояла уповні, зі звіриною та птаством жилося одним гуртом, із тьмою істот жилося одним родом. Як можна було відрізнити учтивого від посполитого? «Без знань і однакі стояли у Силі, без бажань однакі — як сирець сірі». Сірий сирець — це народ, що не втратив себе.

Але надійшли мудреці й заходились насаджувати доброту, почали пнутись зі шкури, щоб запровадити справедливість, — і під небом постала непевність. Вони потурали собі музикою, дивачили в обрядах— і під небом почався розкол.

Не порубавши сирого дерева, не зробити жертовниці. Не обтесавши дикої яшми, як зробити прикраси? Якби люди не загубили Правду та Силу, звідки б узялися доброта й справедливість? Якби не відвернулися від сродної вдачі, звідки взятися обрядам та музиці? Якби не сум’яття од п’яти барв, хто б малював візерунки? Якби не сум’яття од п’яти звуків, хто б зважав на шестиголосся? Нищити сире дерево заради начиння — в цьому гріх ремісників. Губити Правду і Силу заради чеснот — у цьому переступ мудреців.

10 Розбиті скрині

10.3

Чи ти сам не чув про часи, коли Сила стояла уповні? Раніше, за володарів Жончена, Да Тіна, Бо Хвана, Джона Яна, роду Лі Лу, Лі Сю, Сюаня Юаня, Хе Сюя, Дзона Лу, Джужона та Фу Сі, хоч люди замість письма в’язали вузлики, але їли уїжно, вбирались одіжно, не ламали звичаїв і не кидали дому. Сусідні краї лежали один проти одного, їхні півні й собаки одне одного чули, але люди вмирали у старощах, так і не провідавши сусідів. У ті часи лад був найкращий.

А нині дійшло до того, що люди, почувши про якогось достойника, вже витягують шиї і спинаються навшпиньки. А тоді, відібравши зайвину од збіжжя, удома кидають рідних, у пана кидають службу і волочаться од царства до царства, валки їхніх возів котяться верста за верстою, а виною цьому їхнє любомудрів.

Зверхники кохаються в мудрості, але не мають Правди — звідси під небом велике сум’яття. Як знати, що це так? Що мудрішими стають луки, самостріли, петлі, стріли та пастки, то більше сум’яття між птаством угорі. Що мудрішими стають гачки, наживи, ятери, волоки та верші, то більше сум’яття між рибами у воді. Що мудрішими стають хапки, сильця, сіті, самолови й забійниці, то більше сум’яття між звіриною у лузі. Чим більше [мудреці] обманюють, ламають віру, хитрують про біле й тверде і напускають туману про тотожне й відмінне, тим більший безлад між посполитими.

Бо кожне, кожне велике сум’яття під небом постає через гріх любомудрія. Бо кожен під небом знає, що треба шукати незнане, але ніхто не знає, як знайти те, що кладе край знанням. Усі знають, як ганити недобре, але жоден не знає, як ганити те, що кладе край доброті. Звідси велике сум’яття. Тому нагорі мерхнуть сонце та місяць, внизу задихаються потоки та гори, а між них недугують пори року. І нема жодної комашини, жодної бадилини, які б не втратили сродної вдачі.

Як далеко любомудри рознесли сум’яття під небом! Від часу трьох родів так повелося, що од щиросердих простаків відвертаються, а хитрих облесників наближають, од німотного безділля відвертаються, а в крикливих ділах кохаються. З крикливих [діл усе] сум’яття під небом.

11 Дати спокій

11.1

Учіться, як дати людям спокій і бути вибачними. Не вчіться, як ними правити. Дайте людям спокій, щоб вони не спотворювали власне єство. Будьте вибачними, щоб вони не загубили сродної вдачі. Якщо люди не спотворюють свій норов і не гублять сродної вдачі — чим це не добрий лад?

Раніше, коли Піднебессям правив Яо, люди жили радісно, аж нетямились, але від щастя не мали спокою. Коли Піднебессям правив Швень, усі були заморені, аж тлінні, і через муку не знали втіхи. Без спокою і без утіхи не ввібратися в Силу. Нікому ще не вдавалось прожити довгі літа без Сили.

З великого захвату чоловіка проймає яре. З великої ненависті чоловіка проймає озиме. Коли яре та озиме стикаються одне з одним, пори року збиваються з плигу і холод ворогує зі спекою, вражаючи людське тіло. Коли від радості й гніву люди гублять ґрунт під ногами і місця собі не знаходять, і сохнуть від марних думок, тоді під небом постає недовіра і підноситься хижість, а за ними йдуть слідом розбійник П’ятка, і Дзен, і Ши. Тому хоч цілим світом нагороджуйте доброчинців — цього не досить. Тому хоч цілим світом карайте злочинців — цього не досить. Бо цілого світу не вистачить, щоб нагородити й перекарати [всіх достойників і всіх злодіїв]. Від часу трьох родів усі стільки галасували про [правильні] кари й нагороди, що ніхто не мав часу прислухатися до сродної долі.

Хто надто кохається в баченому, того пантеличать барви, хто надто кохається в чутому, того пантеличать звуки. Кохатися в доброті — підточувати Силу, кохатися в справедливості — суперечити глузду, кохатися в обрядах—розмінюватись на сприт, кохатися в музиці — розмінюватись на примхи, кохатися в мудрості — розмінюватись на хист, кохатися в знанні — розмінюватися на дрібниці.

Після того, як люди віднайдуть сродну долю, ці восьмеро речей у них можуть залишитись, а можуть пропасти. Якщо люди не знаходять сродної долі, ці восьмеро тужавіють і штивніють, кожушаться і тверднуть, і сум’яття підноситься в світі. Тоді люди почнуть їх цінувати й вшановувати, собі на біду. Може здатися, ніби то речі незначні й минущі, але ось люди вже постять і обрікаються, перш ніж відкрити рота, ось б’ють чолом і вклякають, перш ніж до когось наблизитись, грають і виспівують, перш ніж піти в танець, — що мені з ними робити?

Тому, якщо учтивому мужеві доведеться очолити Піднебесся, немає кращого, ніж безділля. Безділля виведе до сродної долі.

Піднебесся можна доручити тому, хто вболіває за нього всім своїм єством. Піднебесся можна довірити тому, хто всім своїм серцем за нього потерпає. Якщо правитель здатен не розмежовувати п’яти чуттів, не розділяти чуте і бачене, він буде тихий як мрець, а видючий як змій, безмовний як глиб, але грімний як грім, чуткий до духів і відзивний до неба; такий сам не виходить з безділля, але тьма-тьмуща істот доходить розвою. Що ще він може зробити для світу?

11.6

Ті, що володіють землею, вже кимось стали. Ті, що кимось стали, вже неабищо. Оскільки вони неабищо, вони можуть збагнути, що є що. Хто ясно збагне, що є що, той [знає, що сам він] ніщо. Тільки такий і може правити Піднебессям і сотнею родів. Такий підіймається над шістьма небозводами і гуляє за краєм світу. Сам тут і сам там — сам володіє життям. Самому володіти власним життям — найвища мудрість.

11.8

Малі, але ними не гребуєш? Речі.

Ниций, але необхідний? Народ.

Важки сіле невідкладні? Справи.

Страшний, але не сховаєшся? Закон.

Не своя, але користуєшся? Справедливість.

Своя, але віддаєш? Доброта.

Знаєш, але повторюєш? Обряд.

Усередині, але не втаїш? Сила.

Єдина, але міняється? Правда.

Примарне, але владарне? Небо.

Мудрець споглядає діяння неба, але не втручається, вбивається в Силу, але не докладає зусиль, ходить по Правді, але нікуди не прямує, чинить зичливо, та не чекає подяки. Коли його скривджено, свого не допоминається, годиться зі звичаєм і його не цурається, взявшись за діло, не відступає, кориться закону і не опирається, народові вірить і не насміхається, послуговується людьми, але нікого не зневажає.

Серед речей нема жодної вартої чину, але нічого не чинити теж не можна. Відвернувшись від неба, не можна бути щирим, відпавши від Правди, не можна бути собою.

Що таке Правда? Є Правда небесна і Правда людська. Бездіяльна й поважана — це Правда небесна. Діяльна і струджена — Правда людська. Небесна Правда панує, людська слугує. Не можна не помітити, наскільки вони далекі одна від одної.

12 Небо і земля

12.2

Панмайстер сказав: «Правда — це покрова й основа тьмочисленних речей, це глибоководдя розлоге! Учтивому мужеві не можна не викоренити в собі хирне серце.

Небом зветься дія без умислу.

Силою зветься мова без розмислу.

Доброта — це любов до людей і турбота про суще.

Велич — це зрівняння нерівності.

Широта — це терпець до одмінного.

Багатство — це безліч відмінностей.

Розсудність — це спілка із Силою.

Самостійність — це зростання у Силі. Довершеність — це згода із Правдою.

Цілість — це незламна воля.

Хто затямив ці десять речей, той усім серцем виконує повинність і нашестя клопотів відпирає навалою дій. Той муж учтивий, що залишає золото лежати у горах, а перли — у водах; такий не збирає скарбів і не шукає клейнодів, не радіє довгому віку, не смутиться наглою смертю, не славить успіх і не проклинає поразку. Довголіття і смерть для нього не варті згадки, поразка та успіх не варті слова. Такий не прибере до рук чужого добра, а престол Піднебесся не оберне на власний кін. На кону видно все. Тьма-тьмуща речей — одна господа, у смерті й життя — одне лице.

12.8

На прапочатку було ніщо, ніщо було без імені. З нього постало одне, одне було без образу. Те, що привело суще, називається Силою. Те безобразне, що має частини, але не має поділу, зветься долею. То одне, то інше породжувало речі, що набирали рис, — ці риси звуться подобою. Подоба тіла зберігає дух, і кожен дух має свій прояв — це єство. Виплекане єство обертається Силою, Сила доходить до злуки з початком. Злука спустошує, пустота звеличує. Як нема дзьоба без ще- бету, а без щебету нема дзьоба — такі без небесного немає земного. Хто єдиний [зі всім], як кужіль скужелении, хто наче дурень, хто наче морок — той зветься втаємниченим у Силу, зветься єдиним із ходою речей.

12.14

Поштивий син, що не підтакує батькові, відданий служебник, що не лестить володарю, — ось хто справжній син і служебник. Хто підтакує кожному слову батька і схвалює кожен його вчинок, того цілий світ зве поганим сином. Хто підтакує кожному слову володаря і схвалює кожен його вчинок, того цілий світ зве поганим служебником. Але я не знаю, чи це правильно. Якщо підтакувати усьому, що кажуть люди, і схвалювати все, що люди хвалять, ніхто ж не назве тебе підтакачем і облесником? Невже це тому, що людей бояться більше, ніж батька, і шанують більш, ніж володаря? Назви когось підтакачем — він тут же розлютиться, назви когось облесником — він притьмом розсердиться. А сам він усе життя тільки те й робить, що підтакує та лестить людям, іще й добирає оздобних зворотів, щоб прихилити до себе якнайбільше народу. Тому його слово відбігає від діла, а початки не сходяться з кінцями. Він чепурно виряджається, підмальовує щоки й міняє обличчя, щоб сподобатись людям, але при цьому не вважає себе ні підтакачем, ні облесником. Він ходить за людьми слідом, в один голос із ними годиться, в один голос із ними перечить, але не вважає себе одним із них. Чи є хто дурніший?

Хто знає, що дурний, той ще не великий дурень. Коли знаєш, що заблудився, то ще не великий блуд. Із великим блудом за ціле життя не вийдеш на шлях, із великою дурістю за ціле життя не наберешся розуму. Коли троє мандрують і один заблудить, іще можна дійти, бо двоє виведуть куди треба. Коли ж заблудять двоє, всі наморочаться і ніхто не дійде, бо блуд візьме гору. Тепер, коли люди заблудились, я їх кличу на шлях, та вони не виходять. Хіба це не сумно?

Велика музика не для простацтва, що заходиться реготом, почувши «Гнеться тополя» чи «Ясний цвіт». Високим словам нема місця у серці натовпу, тому доброї мови ніхто не чує, а ница мова всіма шанується. Всі чують дзвін, та не відають, де він. Тепер, коли Піднебесся заблудилось, я кличу на шлях, але хто його знайде?

Я знаю, що вони збилися зі шляху, але чим сильніше [їх кликати], тим більше буде сум’яття. Краще дати собі спокій і сидіти вдома. Хто сидить удома, не знає турбот! А мандрівному гострію, коли серед ночі родиться син, доводиться бігти по вогонь, щоб роздивитися, чи дитина схожа на нього.

13 Правда неба

13.1

Правда неба плинна — її не втримати. Тому кожна з тьмочисленних речей доходить до зросту. Правда Господаря плинна — її не втримати. Тому все під небом до нього вертається. Правда мудреців плинна — її не втримати. Тому все Межиморя їм улягає. Хто бачить небесне і розуміє мудрість, той завжди і всюди невіддільний од Сили царів-владарів і, незворушний, наче сліпець, покладається лиш на себе. Мудрець зберігає спокій не тому, що слідом за всіма вважає спокій за щось добре, а тому, що жодна річ не вдарить у дзвін його серця. Спокійна вода ясно віддзеркалює кожен волосок на обличчі, а її плесо служить мірилом для вмілих ремісників. Якщо вода у спокої така ясна, то випрозорений дух тим паче. Мудре серце у спокої є дзеркалом неба й землі і свічадом для тьми-тьмущої сущого.

Порожнє, спокійне, тихе, пісне, безгомінне й бездільне — воно є плесом неба й землі, є повнею Правди і Сили. Тому Господар, царі й мудреці мають у ньому місце спочинку. У спокої вони порожніють, спорожнівши — наповнюються, а хто наповнений, той доладний. Спорожнівши — заспокояться, заспокоївшись — діють, діючи — досягають. Заспокоївшись, вони бездільні, а хто бездільний, той чуткий. Будучи бездільними, вони задоволені, а між задоволених нема місця для горя та бід і вік їхній довгий.

Порожнє, спокійне, тихе, пісне, безгомінне й бездільне — серце є основою тьмочисленних речей. Коли воно ясно проявиться у полуденній стороні, тоді Яо сіда на престолі. Коли воно ясно проявиться у північній стороні, тоді Швень стоїть там служебником. Унизу воно стає Силою Господаря, царів і правителів. Угорі стає Правдою втаємничених мудреців і царів без престолу. Хто з ним відходить від справ, стає мандрівником-недбайлом, мужем рік, морів та лісистих гір. Хто з ним береться до справ, стає визволителем світу, об’єднавцем земель, неперевершеним і широко-славним. У спокої він мудрий, у вчинках владарний, без діл шанований; хоч із себе жорсткий та рапатий, ніщо під небом не перевершить його вроди.

Для кого Сила неба й землі ясна як білий день, той зветься великим коренем та великим пращуром, зветься тим, хто у згоді з небом. Хто підлаштується під плин світу, той принесе людям злагоду. Приносити людям злагоду — радість тому, хто сам людяний; приносити злагоду небу—радість тому, хто сам небесний. <…..>

Сказано: хто знає небесну радість, той при житті ходить із небом, той при смерті перетворюється зі всім сущим. У спокої він однієї Сили з озимим, у дії він в одному потоці з ярим. Хто пізнав небесну радість, того небо не засмутить, люди не осудять, речі не затрудять і привиди не потурбують. Тому сказано: його дія — це небо, його спокій — земля, він осадив своє серце у безрусі й царює над світом. Такого привиди не зурочать, душа йому не змеженіє, він осадив своє серце у безрусі, і тьма сущого йому підкорилася. Його слово [родиться] зі спокою пустки і сягає неба й землі, доходить до кожної речі і зветься небесною радістю. Небесною радістю є серце мудреця, що випасає все Піднебесся.

15 Затяті у мислях

15.1

Людей, затятих у мислях, які цінують діяльність, перекоряють громаді й перечать звичаю, говорять пишно, кленуть гнівно і знай примножують чвари, звуть вовкуватими. Вони не люди громади, бо їх ваблять безлисті пущі й нетрі.

Людей, що розводяться про доброту й справедливість, відданість і віру, що поважні й ощадні, беручкі та поступливі, що лиш хочуть трудитися над собою, — таких звуть наставниками і опорою громади, їх ваблять знання і навчання.

Ті, що говорять про великі діла і гучні імена, про звичаї панування й правила старшування, ті, що прагнуть верховодити, — такі називаються царедворцями, людьми, що шанують володарів та зміцнюють царство. Їх приваблюють уряди і наїзди у чужі землі.

Скитальники лугів і заплав, жителі розлогих пущ, що безтурботно вудять рибу і все пускають на самоплив, — це лугарі та уходники, вони уникають людей, бо їх ваблять привілля й дозвілля.

Ті, що дмухають та хухають, надимаються і здуваються, щосили видихають затхле повітря щоб наповнитись свіжим, що заради здоров’я потягуються, як ведмеді, та скручуються, як журавлі, — це мужі даоїню, що плекають власне здоров’я, бо їх вабить довголіття прабатька Пена.

Ті, що величні без затятості, а урочі без чеснот, що не потребують похвал для навчання, лісів для свободи, а даоїню для довголіття, пам’ятають те, що було, володіють тим, що є, хоч непоказні, але приваблюють красивих, — такі суть Правдою неба й землі, мудрими мужами Сили.

15.2

Ще кажуть: «Сумир і безгоміння, самота і безвук, пустка, нестача і самоплин зрівноважують небо і землю, це сама плоть Правди і Сили». Тому кажуть: «Мудрець дає собі спокій. Його спокій — це рівновага у змінах, а рівновага у змінах — це сумир і втіха. Сумирного і тихого, котрого переміни не виведуть із рівноваги, того біда і лихо не візьмуть, а лихе око не зурочить, тому що Сила його суцільна, а дух уповні».

Ще кажуть: «Мудреці живуть, як небеса ідуть», їхня смерть — лиш одне з перетворень сущого. У спокої вони однієї Сили з озимим, у русі вони однієї хвилі з ярим. Щастя над ними не головує, нещастя над ними не старшинує. Вони не відповідають, доки їх не зачеплять, не йдуть, доки їх не підштовхнуть, і без потреби палець об палець не вдарять.

Мудрець протурив геть знання та засади й покорився небу. Тому він не знає ні зажури, ні смутку, не має напасті від істот, осуду від людей і пені від нечисті. Його життя пливе своїм плином, смерть стає йому спочином. Він не журиться, не гадає і ні про що не дбає загодя. Сяє, але не сліпить, вірить, але не зарікається. Спить без снів, устає без тривог, його дух неотесаний, а душа невтомна.

Пустка, нестача, сумир і тиша приведуть до злуки із Силою неба.

Ще кажуть: «Журба та радість знівечать єство, прихилля й ворожість відвернуть від Правди, охота і нехіть вибавлять із Сили. Тому найбільша Сила — незворушне серце, найбільший спокій — незмінна єдність, найбільша пустка — безопірність, найбільша простота — нестеменність, найбільша щирість — незрадливість». <…..>

Ще кажуть: «Нестеменна щирість і тиха єдність, нізчимна, мимовільна й мінлива, як хода небес, — це пожива для духу».

16 Підлатати себе

16.1

У світі є люди, що прагнуть підлатати себе науками і так дістатися до початку речей; у світі є люди, що прагнуть роздумами зробити себе витонченішими і так осягнути ясність ума. Усі вони люди темні і безпросвітні.

Ті старожитні, що опанували Правду, живили мудрість спокоєм, мудрість зростала, нічого не замишляючи, і живила спокій. Коли мудрість і спокій одне одного живили, і злагода, і закон родилися з людського єства. Злагода була Силою, закон був Правдою.

Те, що не існує поза засягом Сили, зветься добротою. Те, що не існує поза владою Правди, зветься справедливістю. Відданістю звуть справедливий суд і близькі стосунки. Що навіює нам просту щирість і розвіює тугу, зветься музикою. Належні поведінка, вираз і постава, разом з відповідністю приписам, звуться обрядом. Коли музика і обряд однобокі, у світі перекіс. Хто виправлятиме [інших], того Сила затупиться, бо Сила у ненатрутності. Натрутний нівечить власне єство.

16.2

У старожитніх вистачало клопотів, але навіть меж людей їм жилося спокійно, наче посеред пущі. У ті часи озиме та яре між собою ладнали, боги і духи не броїли, пори року не спізнювались, тьма-тьмуща істот нікому не шкодила й ніхто передчасно не гинув. У людей була мудрість, та не було мудрувань — це зветься цілістю. У ті часи ніхто нічого не замишляв і всі залишались собою.

Коли Сила підупала, Свейжень та Фу Сі почали порядкувати під небом і заступили єдність послухом. Коли Сила ще більш підупала, Божий Ратай та Жовтий Господар почали порядкувати під небом і заступили послух миром. Коли Сила ще більш підупала і Яо зі Швенем порядкували під небом, вони заходилися обертати річища і так затопили все чисте та знівечили природне. Заради доброти вони відкинули Правду, а Силу звели до дієвості. Вони покинули сродне і пішли за надуманим. Але мудрості та надуманих знань забракло світові для направи, і тоді вони додали письмо, щоб множити освіченість. Письмо знищило нетесаність, освіченість сп’янила серця, і від того пішли між людьми сум’яття та чвари. І вже не стало як повернутись до себе, не стало як вернутися до початку.

16.3

З цього видно, що громада втратила Правду, а Правда — громаду. Громада із Правдою розминулися. Чоловікові Правди нема як підтримати громаду, громаді нема як підтримати Правду. Правда не має опертя у громаді, громада не має опертя у Правді.

Хоча мудрець не живе поміж гір і лісів, його Сила затаєна. Вона затаєна, тому що сама не таїться. Ті, кого в старовину називали затаєними мужами, ніде не ховалися від чужих очей; щоб не проговоритись — не зарікались мовчати, щоб зберегти таємницю — нічого не приховували. Тоді був час великого лихоліття. За інших обставин вони би звершили великі діла і відновили єдність Піднебесся, так що й сліду би не зосталось [від колишнього розбрату]. Але їм не поталанило. Опинившись у великій скруті, вони перечекали її закоріненими у глибоку тишу, і так вижили. Хто зміг вижити за давніх часів, той не оздоблював мудрість мудруваннями, не посягав мудрістю на Піднебесся, не посягав мудрістю на Силу. Живучи в небезпеці, він мусив навернутися до власного єства — а що ще йому залишалося?

Правда не дрібничкує, Сила не малоумить. Тому кажуть: «Досить виправити себе».

Повною радістю називають вволену волю. Коли в давнину говорили про вволену волю, говорили не про запряги коней і пишні капелюхи, а про таку радість, що ні додати, ні відняти. Тепер, коли кажуть про здійснення прагнень, кажуть про запряги коней і пишні капелюхи. <…..>

Через це кажуть: «Хто втрачає себе за людьми, хто підміняє єство речами, того звуть підмінком».

17 Осінні води

17.11

Джвандзи рибалив на річці Пу. Чуський цар загадав двом великим радникам стати перед ним із такими словами: «Воліємо доручити тобі всі справи всередині державних границь». Джвандзи, почувши їх, не відклав вудку і не обернувся:

— Я чув, у Чу є віща черепаха, що померла три тисячі років тому. Цар зберігає її всередині скрині у високих палатах, завинутою в хустину. Цій черепасі краще бути мертвою, але шанованою, чи живою бабратися у багні?

— Краще живою бабратися у багні.

— Ідіть собі. Я волію бабратися у багні.

18 Довершена радість

18.2

У Джвандзи померла дружина. Хвейдзи прийшов її оплакати, аж бачить — той сидить із коритом між ніг і тарабанить собі до співу. Хвейдзи сказав:

— Ви з нею вік звікували, разом виростили дітей і вкупі зістарілись. Не оплакати покійницю — це вже щось, але виспівувати під цей грюкіт? Чи це не занадто?

— Чому ж. Коли вона померла, я чувся так само, як і будь-хто на моєму місці. Але якщо подивитися на початки речей, то спершу в неї взагалі не було життя. Не те що життя — вона навіть подоби не мала. Не те що подоби — не було її тху. Аж ось у нетрях мороку переплелися якісь пагони і заструменіли подихом, подих одмінився подобою, а подоба дістала життя. І смерть — це чергова одміна, така ж, як пори року, як весна та осінь, як літо й зима. Дружина вклалась до сну у великому домі. Побиватись і голосити за нею — перечити долі. Тому я спокійний.

19 Збагнути життя

19.1

Хто збагнув життя, не клопочеться нездійсненним. Хто збагнув власну долю, не клопочеться непізнаваним. Щоб підтримувати тіло, потрібні речі. Хоч є і такі, що за надміром речей лишилися без нічого. Щоб зберегти життя, слід зберегти тіло. Хоч є і такі, що, зберігши тіло, загубили життя. Прихід життя не відвернути, відхід життя не зупинити. Ой горе, тюди вважають, що досить прогодувати тіло, щоби зберегти життя! Але насправді, щоби зберегти життя, не досить годувати тіло. Що зробити, щоб його було досить? Хоч тут нічого не вдієш, ніхто не може не діяти — тому гризота не переводиться.

Щоб позбутися власних клопотів, найкраще покинути світ. Покинувши світ і не мавши клопоту, знайдеш рівновагу, знайшовши рівновагу, опинишся між довгожителів, а хто довго живе, той вже близько [мети].

Чому досить покинути справи, чому досить забути життя? Покинувши справи, не трудять тіло. Забувши життя, не розточують снагу. Коли тіло зцілено, снагу відновлено, чоловік єдиний із небом.

Небо і земля — батько і мати тьмі-тьмущій істот. З’єднавшись, вони породжують суще, роз’єднавшись, обертають усе внівець. Коли тіло й подих « повні — можна жити нескутим. Подих — це снага, снага — це наснага, — так станеш спільником неба.

19.13

Ремісник Чвей працював точніше, ніж циркуль і кутник, бо, не втручаючись серцем, пальцями йшов за поверхнею речі, тож навська сторожа неусипно за всім наглядала.

Так із належним взуттям забувають про ноги, з належним поясом забувають про поперек, із належним умом — про правила й хиби. Належно ведучи справи, не міняють внутрішнє і не ведуться на зовнішнє. Тому, хто сам як слід, слід забути якслідне.

22 Знання подалося на північ

22.2

Велика краса у неба й землі, але вони нею не хваляться. Пори року належно чергуються, але вони це не обговорюють. Тьма-тьмуща речей держиться належних меж, але не тому, що за них судилася. Хто живе праведно — настільки прекрасніший за небо і землю, наскільки це можливо для сущого. Тому довершений чоловік не діє, а великий мудрець не творить. Це зветься «взоруватися на небо і землю». Дух [такого чоловіка] випрозорився до краю і разом з усім проходить сто змін. Життя і смерть замкнено в коло, і ніхто не знає, звідки вони ростуть. Закошлана тьма-тьмуща речей прагне до тривку і тим урива собі нитку.

Шість небозводів вважають велетенськими — не можна з-під них вийти. Осінню пушинку вважають малою — не можна її намацати. Життя під небом мінливо-бурхливе. Теплі й холодні пори кружляють, не гублячи свого місця. Воно таке примарне, неначе відсутнє, показується, але вислизає, випаса тьму-тьмущу істот, але жодна його не помічає. Його звуть пракоренем і небесним взірцем.

22.4

Півень запитав у Дітського:

— Чи можна опанувати Правду?

— Ти не опануєш власного тіла — як тобі опанувати Правду?

— Якщо не я, то хто над ним панує?

— «Власна подоба» — це те, що тобі дали небо й земля, вона тобі не належить. «Власне життя» — це те, що небо й земля тобі відміряли, воно тобі не належить. «Власна доля» — це те, що небо й земля тобі накреслили, вона тобі не належить. Онуки і діти? — їх ти лишив по собі [як гадюка] линовище, бо [така воля] неба й землі.

Тому, ідучи, ліпше не знати, хто йде; стоячи — ліпше не знати, хто стоїть; їдячи — не знати, кому це смакує. Ярий струмінь всесвіту препотужний. Як тобі ним заволодіти?

23 Ґенсан Чу

23.14

Ось я розкажу, як слово все змінює. Взявши життя за основу, а знання за наставника, люди обраховують правильне й хибне, висновують позірне і дійсне. Так вони відчувають власну вагу і вже хочуть, щоб інші на них взорувалися, а самі ж готові померти за переконання. Таким чином, для них мудрим є корисне, а дурним — безужитне, славу вважають за успіх, а бідність вважають ганьбою. Це все лиш слова, але нинішні люди ними всі вуха протуркали, наче ті цикада із голубом.

23.16

Утримуйся від знадливих діл, вив’яжи серце з тенет, покинь пута норову, усунь перепони для Правди. Майно, статки, відзнаки, шана, слава і зиск — ці шестеро штовхають до дії. Зовнішність і вчинки, жага і розум, снага і думка — ці шестеро обплутують серце. Огидне і бажане, приємне і відворотне, смутне і веселе — ці шестеро зв’язують Силу. Втеча і пошук, брання й віддання, мудрість і змога — ці шестеро стають перепоною Правді. Без цих шісток в житті все буде гаразд. Гаразд — це спокій, спокій — це ясність, ясність — це пустка, а пустка безцільна, але не без діла.

24 Сюй Вуґвей

24.4

Мудрецям нема радості, якщо не обмірковують переміни; сперечальникам нема радості, якщо не обмінюються судженнями; наглядачам нема радості, якщо не зупиняють зловживання. В цьому їхня обмеженість. Славолюбці пишаються посадою, силачі полюбляють виклики, душогуби радіють битвам (бо зістарівшись, живуть зі здобутого імені), суціги вигадують кари, ґречні пильнують за поведінкою, доброчесні — за стосунками. Поганий той рільник, що не прополює ниву, поганий той крамар, що не базарює. Простолюд тоді найстаранніший, коли у праці з ранку до вечора, сто ремісників тоді найвправніші, коли у руках мають роботу. Жадібний сумує, коли його статки не множаться, спесивий журиться, коли його вплив не зростає. Хто залежить від речей та обставин, той тішиться перемінам, бо з ними приходять можливості. І хто не скористається [зручною нагодою]? Ними водить їхня планида, але самі вони не міняються. Власні тіло і норов їх загнуздали, тьма речей накрила їх із головою, і вони до скону не знаходять визволу — хіба це не сумно?

24.10

Коли Джонні був у Чу, тамтешній цар підніс йому вина. Свеньшу Ао підійшов із келихом у руках, а Їляо з Південного ринку вчинив узливання і сказав:

— Люди старовини у таких випадках казали повчання.

Джонні сказав:

— Я чув про повчання без слів і хоч сам його не вділяв, але спробую. Їляо з Південного ринку перебирав кульки в руці, і ворожі доми замирилися, Свеньшу Ао солодко спав із віялом, і їнці розпустили полки. Я б хотів мати дзьоб у три лікті завдовжки.

Такі [повчання] називають неходженим шляхом, про них кажуть «немовлена мова». Тому коли Сила з Правдою сплітаються в одне, коли мова зі знанням зупиняються у незнаному — це найкраще, що може бути. Сама лиш Сила не дорівняється єдності Правди, сама лиш мова не досягне знання незнаного.

З понять, [що ними користуються] законники та мояни, сама лиш біда. Немає нічого більшого за море, бо воно не відкидає потоків зі сходу. Немає нікого безпритульнішого за мудреця, бо він, обіймаючи небо і землю, роздаровує милість усьому Піднебессю. Тому він живе без сану, вмирає без імені, не надбавши скарбів і не заслуживши слави. Таким є великий чоловік.

Гарний гавкіт не робить пса хорошим, гарна мова не робить чоловіка ані достойним, ані великим. Удаючи велич, не возвеличитись; те саме можна сказати про Силу. Що ще так наділено величчю, як небо і землю? Вони її не домагались, але вона у них є. Хто знає власну велич, той нічого не домагається, не втрачає і не відкидає. Речі його не міняють. Його пошук себе не має кінця, його покора старовині не знає ремства. Така велич справжнього чоловіка.

26 Зовнішні обставини

26.13

Верша потрібна для риби. Зловивши рибу, забувають про вершу. Сильця потрібні для зайців. Зловивши зайця, забувають про сильця. Слова потрібні для смислу. Вловивши смисл, забувають про слова. Якби ж мені знайти того, хто забув слова! Я би перекинувся з ним словом.

27 Оповістки

27.4

Янь Чен Дзийов сказав Майстрові Ці зі Східного посаду:

— Коли я починав слухати мову майстра, то перший рік пробув невігласом, другий рік—учнем, третій рік — знавцем, на четвертий зійшов нінащо, п’ятого на мене щось найшло, шостого мені з’явилися духи, сьомого вступило небо, восьмого я забув про смерть і життя, а дев’ятий став роком великої тайни.

Хто живе з умислом — згине. Я всім кажу: ваша особа вас убиває; бо буяння життя — безособове. Чого тоді добиватися, куди йти і чого уникати? Планида у небі, а приділ на землі — чого мені ще шукати? Якщо ніхто не знає, як скінчить, невже йому нічого й не судилося? Якщо ніхто не знає, звідки він узявся, невже це і є суджене? Якщо є відгук, невже нема духу? Якщо нема відгуку, невже є дух?

32 Л'є Юйков

32.3

Мудрець спокійний, бо заспокоївся, і неспокійний, бо непокоїться. А загал заспокоюється, коли неспокійний, і непокоїться, коли він у спокої.

32.6

Мудрець не впевнений навіть там, де є певність, і тому не береться за зброю. Юрба впевнена навіть там, де певності немає, тому раз по раз хапається за зброю. Зброя потрібна, коли чогось прагнуть. Зброє! Пропащий той, хто за тебе взявся!

32.10

Небо не пам’ятає, чим наділило чоловіка. Хто не забуває власну великодушність, того стороняться навіть купці з крамарями, дарма, що самі вони не без того; а божі люди [його уникають] тим паче.

Зовні нас карає залізо і дерево. Зсередини нас карають відрухи [серця] й гріхи. Вікнолаза, що втікає од кар іззовні, скатують залізом і деревом. Того, хто карається всередині, зітруть яре й озиме. Лише справжня людина здатна уникнути кар як іззовні, так і зсередини.

33 Під нібом

33.6

Про «випрозорене начало, що, стужавівши, стає речами», про те, що «скільки не збирай, усе буде мало», про «втишений пробуток наодинці з духами» вже говорилося у старовинному мистецтві Правди. Дозорець Їнь та Старий Вухань почули це вчення і вподобали його. Їхня опора — одвічне ніщо, їхня засада — велика єдність. М’якість і плохість вони взяли собі за відзнаку, адже і простір, з якого постала тьма-тьмуща речей, порожній, але не ворожий.

Дозорець Їнь казав: «Не замикайся в собі, і лик сущого себе проявить; рухайся, як потік, завмирай, як плесо, відгукуйся, як луна! Воно тьмяніше за спогад, тихше за легіт — мир тому, хто його осягне; та хто його шукає, той його втрачає».

Старий Вухань казав: «Знаючи чоловіче, тримайся жіночого — і станеш руслом для світу. Знаючи чесне, не відштовхуй ганебного — і станеш для світу долиною».

Усі люди рвуться наперед, лише він тримався позаду. Казав: «Візьму собі послід світу». Усі люди прагнуть певності, один він тримався непевного. Нічого не призбирував, тому мав усього з лишком, із лишком ще й із наспою. Рухався спроквола, лельом-по- лельом, нічого не запобігав і сміявся із підприємливих. Усі шукають собі щасну долю, йому ж і щербата була за щастя, аби без біди.

Вкорінений у незглибному і весь із себе простий, він казав: «Міцне розпадеться, гостре затупиться». Стерпіти все, нікому не дошкуляючи, — ось досконалість. Дозорець Їнь та Старий Вухань — ось справжні люди між старожитніми.