Мак’явеллі, Нікколо. Флорентійські хроніки; Державець / Пер. з іт. А. Перепаді; Худож.-ілюстратор І.І. Яхін; Худож.-оформлювачі Б. П. Бублик, В. А. Мурликін. — Харків: Фоліо, 2007. — 511 с.

 

Нікколо Мак’явеллі

ДЕРЖАВЕЦЬ

(фрагменти)

 

РОЗДІЛ I

СКІЛЬКИ ІСНУЄ РІЗНОВИДІВ ВОЛОДІНЬІ ЯКИМ ЧИНОМ ВОНИ ЗДОБУВАЮТЬСЯ

Всі панства, всі власті, які панували і панують над людьми, були і є або республіки, або монархії. Монархії бувають або спадкові, де віддавна править один рід, або нові. <…..> Підкорені в такий спосіб краї звикли або жити під рукою Державця, або здавна бути вільними; здобуваються вони чужою чи своєю зброєю, ласкою фортуни чи власною силою.

 

РОЗДІЛ II

ПРО ВОЛОДІННЯ СПАДКОВІ

Республіки я тут не розглядатиму, позаяк я багато говорив про них в іншому місці. Я звернуся тільки до монархій і, дотримуючись вищезгаданого порядку, міркуватиму, як слід цими монархіями правити і як їх утримувати. Отож я скажу, що куди легше зберігати за собою держави спадкові і призвичаєні до тієї самої династії, ніж нові; досить Державцеві не ламати порядків, запроваджених його предками, і потім правити як до обставин. Такий Державець, навіть із пересічним хистом, завжди утримається в своєму панстві, якщо тільки якась незвичайна, небуденна сила не позбавить його володінь; проте, навіть вигнаний з батьківщини, Державець за першої ж поразки узурпатора поверне її собі знову.

<…..> Річ у тім, що у спадкового володаря менше підстав і в нього рідше виникає потреба гнітити; тому його повинні більше любити, і якщо особливі вади не зроблять його ненависним, то цілком природно, що підданці зичитимуть йому добра.

За тривалої і постійної влади стирається всяка згадка про колишні перевороти та про їхні причини, але досить статися якійсь зміні, як вона потягне за собою й іншу.

 

РОЗДІЛ III

ПРО ПАНСТВА ЗМІШАНІ

Труднощі починаються саме в новому князівстві. Передусім, якщо воно не створене заново, а є частиною спадкового (отож у цілому може бути назване нібито змішаним), то перевороти в ньому викликаються одним неминучим лихом, спільним для всіх нових держав: люди охоче міняють правителя, вірячи, що їм буде ліпше, і ця певність змушує їх братися до зброї проти Державця. Вони ошукують себе, бо потім бачать на досвіді, що їм стало гірше. Погіршення пов’язане з іншою неминучістю, такою самою природною і повсякденною, а саме: Державець мусить безнастанно гнітити нових своїх підданців військовими постоями і безконечними іншими утисками, неминучими од нових завоювань. Отож твоїми ворогами стають усі, кого ти скривдив при завоюванні цього панства, але ти також не можеш зберегти дружбу тих, хто тебе покликав, оскільки задовольнити їх у всьому годі, а вживати проти них надто крутих заходів негоже, оскільки ти завдячуєш їм. Тим-то, якщо ти маєш найбільшу військову могуть, то все одно для вступу до якоїсь країни необхідне співчуття тамтешнього народу. <…..>

Безперечно, що коли вдруге завоювати ворохобну країну, то втратити її уже важче, бо володар під приводом повстання менше обмежує себе в засобах зміцнення своєї влади, караючи заводіїв, вистежуючи підозрілих і зміцнюючи найслабші пункти. <…..>

Так от: панства, які при завоюванні приєднуються до спадкових володінь завойовника, або належать до одної з ним країни і мови, або ні. Якщо належать, то утримувати їх дуже легко, а надто якщо вони не звикли жити вільними; щоб тримати їх у своїй руці, досить винищити весь рід їхнього попереднього правителя; якщо в усьому іншому залишити їм старий лад, то, за відсутності різниці у звичаях, люди живуть спокійно… попри певну різницю в мові, звичаї все-таки подібні і легко можуть уживатися одне з одним; завойовник таких панств, якщо хоче їх утримати, має поклопотатися про дві речі: перша — це викоренити рід давнього державця, друга — не чіпати ні їхніх законів, ні їхніх податків; цим шляхом підкорена держава небавом зливається водно із завойованою.

Навпаки, при підкоренні панств у землі, чужій мовою, звичаями і порядками, виникають труднощі, тож і для збереження завоювань треба мати неабиякий талан і виявити великий хист. Найдійовішим і найпевнішим засобом було б оселення там на постійне проживання самого завойовника. Його панування було б міцнішим і певнішим. <…..>

Ще один непоганий засіб — це закласти в одному чи двох місцях військові колонії, це щось на взір ключа до цієї країни; треба або чинити так, або тримати там багато кінних людей і піхоти. <…..>

Взагалі треба затямити, що людей слід або жалувати або винищувати, оскільки вони мстяться за легкі кривди а за важкі мститися не можуть, тому кривда, яка завдається людині, має бути така, щоб уже не боятися її помсти. <…..>

Той, хто панує в чужій країні, повинен, як уже говорилося, стати проводирем і оборонцем маленьких сусідніх князьків, усіляко постаратися послабити в ній сильних людей і остерігатися, щоб під якимсь приводом у країну не вступив чужоземний володар, такий же сильний, як він сам, такого чужинця завжди закличуть невдоволені через непомірне честолюбство або через страх. <…..>

Прагнення розширювати свої володіння — річ, звичайно, дуже природна й світова; коли люди роблять для цього все, що можуть, їх завжди за це хвалитимуть, а не хулитимуть; але коли в них нема на це сил, а вони прагнуть завойовувати будь-що, то це вже помилка, яку слід засудити. <…..>

 

РОЗДІЛ IV

ЧОМУ ЦАРСТВО ДАРІЯ, ЗАВОЙОВАНЕ ОЛЕКСАНДЕРОМ, НЕ ПОВСТАЛО ПРОТИ СПАДКОЄМЦІВ ОЛЕКСАНДЕРА ПО СМЕРТІ ОСТАННЬОГО

<…..> …всі монархії, відомі в людській історії, правилися двома способами: або одним Державцем, і тоді всі інші тільки раби, які допомагають йому правити державою як служники, єдине з його ласки й призводу, або Державцем і баронами, які дістають баронську гідність не з ласки короля, а за свою блакитну кров. Такі барони мають свої власні володіння і підданців, які визнають їх панами і переймаються до них природною прихильністю. У тих державах, де править Державець зі своїми слугами, влада Державця більша, бо люди в цій країні нікого, крім нього, над собою не визнають і якщо слухаються ще когось, то тільки як служника Державця, або чинника, не відчуваючи до нього ніякої особливої симпатії. <…..>

 

РОЗДІЛ V

ЯК ТРЕБА ПРАВИТИ МІСТАМИ Й ДЕРЖАВАМИ, ЯКІ ДО ПІДКОРЕННЯ ЖИЛИ СВОЇМИ ВЛАСНИМИ ЗАКОНАМИ

Коли міста, здобуті зазначеним вище шляхом, звикли жити вільно і за своїми законами, то існують три способи їх утримати. Перший — це їх сплюндрувати, другий — перебратися туди і самому в них осісти, третій — дати їм жити, як і колись, власними законами, правлячи з них подать і запровадивши правління небагатьох, які зберегли б їх за тобою. Річ у тім, що оскільки уряд посаджено завойовником, він знає, що не може існувати без його дружби й допомоги, і має зробити все, аби він утримався. Якщо захотіти залишити цілим місто, призвичаєне жити вільно, то утримати його легше з поміччю його власних громадян, ніж якимсь іншим шляхом. <…..>

Навпаки, коли міста чи країни звикли жити під рукою Державця, і рід його вигасне, то, по-перше, всі звикли до послуху, а по-друге, не маючи давнього монарха, не можуть зійтися для обрання нового зі свого середовища, а жити вільними не вміють; тому вони вагаються, перш ніж братися до зброї, і якомусь Державцеві легше схилити їх і здобути їхню підтримку. <…..>

 

РОЗДІЛ VI

ПРО НОВІ ПАНСТВА, ЗДОБУТІ СВОЄЮ ЗБРОЄЮ І ВЛАСНОЮ ЗВАГОЮ

<…..> Отож я скажу, що в геть-то нових панствах, де новий Державець, труднощі утриматися бувають більші чи менші, як до того, наскільки мужній сам завойовник. Адже така подія, як піднесення простої людини на трон, вимагає або зваги, або талану, і те, і те нібито багато в чому полегшує боротьбу з труднощами. Одначе міцніше тримався той, хто менше покладався на талан. Справа полегшується ще, коли Державець, не маючи інших володінь, повинен сам оселитися в новій державі. Звертаючись тепер до людей, які стали можновладцями міццю своєї зваги, а не мінливістю щастя, я скажу, що найславетніші — це Мойсей, Кір, Ромул, Тесей тощо. <…..> Вивчаючи їхнє життя і діяння, бачиш, що коли вони й завдячені чимось долі, то тільки щасливою нагодою. Нагода дала матеріал, якому вони зуміли надати такої форми, що здалася їм підхожою. Без цієї нагоди потуга їхнього духу пропала б марно, а якби вони не мали цієї потуги, нагода була б змарнована. <…..> Люди, подібні названим, які робляться Державцями власною силою, пробиваються до влади важко, але утримують її легко. Самі труднощі, з якими вони пробиваються до влади, стаються, зокрема, через нові закони і порядки, які вони змушені запроваджувати, щоб створити державу й гарантувати собі безпеку. До того ж треба пам’ятати, що нема справи важчої замислом, сумнівнішої успіхом, небезпечнішої при здійсненні, ніж запровадження нових законів. <…..> І все ж, якщо хочете краще зрозуміти цей предмет, необхідно розрізняти, чи можуть такі реформатори триматися власною силою, чи вони залежать від інших, тобто чи треба їм для виконання свого завдання просити або ж вони можуть змушувати. В першому випадку їм завжди приходиться скрутно, і нічого з їхньої справи не виходить, але якщо вони залежать тільки від себе і можуть змушувати інших, тоді рідко коли спіткає невдача. Ось чому всі озброєні пророки перемогли, а беззбройні загинули. До того ж треба сказати, що люди дуже мінливі у своїх настроях, їх дуже легко переконати в чомусь, але важко утвердити в цьому переконанні. Тому слід поставити справу так, щоб, коли люди перестають вірити, їх можна було змусити вірити силоміць. Мойсей, Кір, Тесей і Ромул не були б у стані надовго забезпечити послух запровадженому ними ладу, якби вони були беззбройні… <…..>

 

РОЗДІЛ VII

ПРО НОВІ ВОЛОДІННЯ, ЗДОБУТІ ЧУЖОЮ ЗБРОЄЮ І ФОРТУНОЮ

Люди, які завдяки фортуні стають державцями, підносяться легко, але утримуються при владі на превелику силу. На шляху для них нема труднощів, вони летять мов на крилах, але всі перешкоди з’являються, коли вони вже досягай мети. Такі ті, кому скіпетр дістався за гроші або як подарунок. <…..> Такі люди існують лише сваволею і щастям інших, які дали їм владу, а це дві найнестійкіші й найнеміцніші підпори, самі вони утриматися на престолі не вміють і не можуть. Не вміють тому, що коли не бути великою людиною розумом і волею, незрозуміло, як вони можуть розпоряджатися, коли завжди жили приватним життям; не можуть тому, що не мають свого війська, яке було б їм віддане й вірне. А потім, держави, виниклі раптово, як усі інші творіння природи, які зразу появляються і розвиваються, не можуть мати такого коріння й підпор, щоб їх не звалила перша ж буря, хіба тільки, як було вже сказано, люди, які несподівано прийшли до влади, настільки вмілі та спритні, що вміють зараз же закріпити подароване їм долею і згодом закласти ті підмурки, які інші позакладали ще до їхнього приходу до влади. <…..>

 

РОЗДІЛ VIII

ПРО ТИХ, ХТО ПРИХОДИТЬ ДО ВЛАДИ ЛИХОДІЙСТВОМ

Одначе є ще два інших способи, з допомогою яких проста людина може стати владарем; їх не можна приписати ні фортуні, ні доблесті… <…..> Вони полягають або в тім, що панство набувається шляхами злочинними і незаконними, або в тім, що простий громадянин, завдяки прихильності до нього громади, робиться Державцем своєї країни. <…..>

<…..> Добре застосованими насильствами (якщо тільки дозволено сказати про лихе, що воно застосовується добре) можна назвати такі, які робляться лише один раз в інтересах своєї безпеки, після чого до них не вдаються, а добувають з них усю можливу користь для підданців. Вони застосовуються погано, якщо спершу рідкі, а з плином часу все частішають, замість того щоб закінчитися. <…..> Тому треба добре пам`ятати, що насильство при завоюванні неминуче, але завойовник повинен удатися до нього одразу, щоб не довелося щодня множити його і можна було, не роблячи їх знову, заспокоїти людей і прихилити до себе добродійством. <…..> Річ у тім, що кривди слід завдавати зразу, бо тоді менше відчуваєш їх окремо, і тому вони менше озлоблюють, навпаки, благодіяння треба робити потроху, щоб їх краще затямили. Проте володар — і це найголовніше — повинен уживатися зі своїми підданцями так, щоб його не змушували змінюватися ніякі випадкові обставини — нещасливі чи щасливі. Адже коли така необхідність настане в дні невдач, то зло вже буде невчасне, а добро твоє виявиться марним, бо його вважатимуть зробленим як вимушений захід, і не буде тобі за нього ніякої подяки.

 

РОЗДІЛ IX

ПРО ВЛАДУ ЦИВІЛЬНУ

Перейду тепер до другого випадку, коли громадянин стає Державцем своєї країни не лиходійством чи іншім нестерпним насильством, а завдяки прихильності до нього інших його співгромадян. Таку владу можна назвати цивільною. Здобувають її не самою лише власною силою і не самою фортуною, але для цього радше потрібні вдалі хитрощі. Я вважаю, що таке правління здобувають завдяки прихильності народу чи знаті. Народ і знать є в кожному місті, і настроєні вони завжди по-різному, і стається це тому, що народ не хоче, щоб знатні ним верховодили і утискали його, а знатні хочуть верховодити й утискати народ; ці два різних поривання доводять місто до одного з трьох наслідків: до єдиновладдя, свободи чи свавілля однієї партії.

Єдиновладдя запроваджується народом чи знаттю, залежно від того, яка сторона знайде для цього нагоду; якщо знатні бачать, що гору може взяти народ, вони починають оточувати всілякою пошаною когось зі своїх і роблять його Державцем, щоб під крилом його влади можна було виробляти що заманеться. Так само й народ, переконавшись, що не в змозі змагатися зі знаттю, підносить когось зі своїх і обирає Державцем, щоб знайти в ньому собі оборону. Ставленикові знаті триматися важче, ніж ставленикові народу, оскільки він є державцем, оточеним багатьма тими, хто вважає себе рівним йому, і тому не може ні орудувати, ні розпоряджатися по-своєму. Той же, хто приходить до влади завдяки прихильності народу, залишається самотній, і біля нього немає нікого або буває дуже мало таких, хто бажає слухатися. Окрім того, годі по-справжньому догодити знаті, не кривдячи інших, а народові догодити легко, бо мета народу праведніша, ніж знаті. Знать прагне утискувати, а народ звільнитися від утисків. <…..> Найгірше, чого Державець може чекати від ворожого йому народу, — це бути ним покинутим; а маючи ворогом знать, йому треба боятися не тільки того, що вона його кине, але й що вона виступить проти нього… <…..>

<…..> Отже, Державець, посаджений на престол народом, повинен дорожити його приязню; це буде йому легко, бо народ просить лише про одне: щоб його не гнобили. Але якщо хтось став Державцем усупереч волі народу і з ласки знаті, він має передусім залучити народ на свій бік, що легко вдасться, якщо він візьме народ під своє крило. Адже, коли люди бачать добро від людини, від якої чекали тільки зла, вони тим більше горнутимуться до свого благодійника; тому і народ зараз же прихиляється до такого Державця більше, ніж коли б він прийшов до влади з народної підтримки. <…..>  Насамкінець скажу тільки, що Державцеві треба жити з народом у дружбі, інакше в годину скрути для нього порятунку нема. <…..> Державцеві у хвилину небезпеки не час захоплювати необмежене панування… в лихоліття йому завжди бракуватиме людей, на яких можна покластися. Річ у тім, що такому Державцеві не можна покладатися на те, що він бачить у часи мирні, коли громадяни потребують держави; тоді кожен метушиться, обіцяє і хоче за нього померти, поки смерть далека; але в хвилину скрути, коли держава потребує саме таких громадян, на допомогу йому приходять одиниці.

Цей досвід тим гіркіший, що його можна спізнати лише один раз. Тому розумний Державець повинен подумати про такий лад, за якого його співгромадяни потребуватимуть держави і його самого: тоді вони завжди зберігатимуть йому вірність.

 

РОЗДІЛ XII

ПРОТЕ, СКІЛЬКИ БУВАЄ РОДІВ ВІЙСЬКА, І ПРО ВОЯКІВ-НАЙМАНЦІВ

Я висвітлив усі особливості тих володінь, про які збирався говорити на початку, розглянув, зокрема, причини їхнього розквіту чи занепаду і показав, у який спосіб багато хто намагався здобути їх і утримати; мені залишається тепер сказати взагалі про засоби нападу й оборони, можливі в кожній з названих держав. Ми вже казали вище, як необхідні Державцеві міцні підвалини, інакше він неминуче загине. Головні підвалини всіх держав, як нових, так і старих чи змішаних, — це добрі закони і сильне військо. А що не може бути добрих законів там, де нема сильного війська, а де є сильне військо, звісно, будуть добрі закони… <…..>

 

РОЗДІЛ XIV

ЯК ТРЕБА ДЕРЖАВЦЕВІ ПОСТАВИТИ ВІЙСЬКОВУ СПРАВУ

Отож Державець не повинен мати іншої мети, іншої думки, ніякої справи, яка стала б його ремеслом, окрім війни, її порядків і правил, бо це — єдине ремесло, гідне властителя. В ньому така сила, яка не тільки тримає біля керма тих, хто народився монархом, але нерідко підносить на трон простих людей. І навпаки, можна бачити, що коли монархи думають більше про життєві утіхи, ніж про зброю, вони позбуваються своїх володінь. Головна причина втрати ними держави — нехтування військового ремесла, а умова приходу до влади — мистецтво в цій справі. <…..>

Отож Державець ніколи не повинен відриватися від заняття справами військовими (а під час миру йому треба більше вправлятися, ніж на війні); цього він може досягти двома способами: вправлятися на ділі чи подумки. Щодо інших справ, то Державець, окрім турботи про те, щоб його люди були в порядку й добре навчені, має постійно бувати на полюванні… <…..> Така наука корисна подвійно. По-перше, Державець докладно вивчає свою країну й може краще зрозуміти, як її захищати; по-друге, завдяки знайомству з цими місцями і звичці до них він легко розбирається в будь-якій іншій місцевості, яку йому трапляється побачити вперше… <…..>

Щодо розумових вправ, то Державець повинен читати історію й зосереджуватися в ній на діяннях великих мужів, розглядати їхні вчинки на війні, вивчати причини їхніх перемог і поразок, щоб не допуститися помилок одних і наслідувати приклад інших; найважливіше йому чинити, як уже чинив колись той або той видатний муж, який брав за взірець когось із славних і звеличених в історії, чиє життя і подвиги завжди були у нього перед очима. <…..>

Такими самими шляхами має ходити мудрий правитель і ніколи не байдикувати мирного часу, а старанно накопичувати сили, щоб бути міцним у дні невдач, отож-бо, якщо доля одвернеться од нього, щоб він був готовий відбити її удари.

 

РОЗДІЛ XV

ПРО РИСИ, ЗА ЯКІ ЛЮДЕЙ, А НАЙБІЛЬШЕ ДЕРЖАВЦІВ, ХВАЛЯТЬ АБО ГУДЯТЬ

Залишається тепер розглянути, як треба Державцеві чинити і обходитися з підданцями і друзями.

<…..> моє завдання — це написати щось корисне для того, хто це зрозуміє, тому мені і здавалося за краще шукати справжньої, а не уявної сутності речей. Багато хто понавигадував республіки і князівства, зроду не бачені і про які насправді нічого не було відомо. Але така велика відстань від того, як ми живемо, до того, як треба жити, що людина, яка забуває, що робиться задля того, що треба робити, швидше готує собі загибель, ніж порятунок. Адже той, хто хотів би завжди сповідувати віру в добро, неминуче загине серед такої маси людей, чужих добру. Тому Державцеві, щоб утриматися, необхідно навчитися вміння бути недоброчесним і користуватися чи не користуватися цим, виходячи з потреби.

<…..> Нарешті, хай він не боїться стягнути на себе ганьбу за ті хиби, без яких важко врятувати державу; адже якщо вникнути як слід у все, то знайдеться щось, що здається чеснотою, але вірність їй була б загибеллю для Державця; знайдеться інше, що здається вадою, але, дотримуючись її, Державець прийде до безпеки й успіху.

 

РОЗДІЛ XVII

ПРО ЖОРСТОКІСТЬ І МИЛОСЕРДЯ І ПРО ТЕ, ЩО КРАЩЕ: ЩОБ ТЕБЕ ЛЮБИЛИ ЧИ ЩОБ ТЕБЕ БОЯЛИСЯ

Переходячи до інших прикмет, згаданих раніше, я скажу, що кожен повелитель повинен прагнути до того, щоб його вважали милостивим, а не жорстоким. Однак треба застерегти від недоречного вияву цього милосердя. <…..> З усіх властителів новому Державцеві найважче за інших уникнути славу жорстокого, оскільки нові держави оточені небезпеками. <…..>

Звідси виникла суперечка, що краще: щоб його любили, а не боялись, чи навпаки. Відповідають, що бажано було б і те, і те. Але оскільки поєднати це важко, то куди краще навіювати страх, ніж бути любимим, якщо вже без чогось одного довелося б обійтися. Адже про людей загалом можна сказати, що вони невдячні, непостійні, лицемірні, боягузливі перед небезпекою, жадібні до наживи. Поки їм робиш добро, вони всі твої, пропонують тобі свою кров, майно, життя, дітей, все це доти, доки потреба далека, як я уже сказав, але тільки-но вона починає наближатися, люди вчиняють бунт. Державець, який повністю покладається на їхні слова, вважаючи непотрібними інші заходи, пропаде. <…..> Адже любов тримається узами вдячності, але оскільки люди лихі, то ці узи рвуться при всякій слушній для них нагоді. Страх же ґрунтується на боязні перед карою; він не полишає тебе ніколи.

Одначе Державець повинен навіювати страх таким чином, щоб коли й не заслужити любові, то уникнути ненависті, бо цілком можливо страхати і водночас не стати ненависним. <…..>

Повертаючись до того, що треба Державцеві, щоб його любили або боялись, я роблю такий висновок: оскільки люди люблять, коли це їм до вподоби, а бояться по волі властителя, то мудрий Державець повинен спиратися на те, що залежить від нього, а не на те, що залежить від інших. Треба тільки, як я вже казав, зуміти уникнути людської ненависті.

 

РОЗДІЛ XVIII

ЯК ВЛАДАРІ ПОВИННІ ДОТРИМУВАТИСЯ СВОГО СЛОВА

Кожен розуміє, як похвально для володаря виконувати дане слово і жити правдою, а не лукавством. Одначе, як показує наш досвід, великі справи вершили саме ті владарі, котрі не дуже пам'ятали про свої обіцянки, уміли спритно дурити простаків і, зрештою, подужали тих, хто покладався на чесність. Отож треба знати, що боротися можна двома способами: з допомогою законів і з допомогою сили. Перший спосіб притаманний людині, другий — звірам. Та оскільки першого не завжди достатньо, доводиться вдаватися до другого. Тому владареві необхідно навчитися бути не лише людиною, а й звіром. <…..>

Оскільки владар змушений добре наслідувати звіра, він повинен взяти за приклад лиса й лева: перший беззахисний проти сітей, а другий беззахисний проти вовків. Отже, треба бути лисом, щоб розпізнати сильце, і левом, щоб лякати вовків. Покладатися лише на одну лев'ячу силу, значить, нічого не розуміти. Отже, розумний правитель не може і не повинен бути вірним даному слову, якщо така вірність повертається проти нього і якщо вже немає тих причин, що змусили його дати обіцянку. Звісно, така засада нікуди б не годилася, якби всі люди були добрі, та оскільки вони лихі і не встоять на слові, даному тобі, то й тобі нема чого справджувати слово, дане їм. У владаря завжди знайдуться законні причини для виправдання. <…..> …треба навчитися добре приховувати в собі лиса, бути великим вдавальником і лицеміром: адже люди такі простодушні, такі недалекі в своїх нетерплячих домаганнях, що ошуканець завжди знайде того, кого можна ошукати.

Отже, владареві зовсім не обов’язково мати всі ці згадані чесноти, але обов'язково треба поводитися так, ніби він їх має. Більше того, я наважуся навіть сказати, що коли він має ці чесноти і завжди згідно з ними чинить, то це небезпечно, і що завжди краще тільки вдавати, ніби ти їх маєш. Владар повинен здаватися милосердним, вірним, людяним, щирим, побожним, але йому треба так панувати над собою, щоб при потребі він міг стати зовсім інакшим і робити все навпаки. Дуже важливо зрозуміти ось що: владар, а надто новий владар, не може керуватися всіма тими чеснотами, які створюють у людей добру славу, бо для збереження влади часто буває необхідно діяти не так, як велить вірність, милосердя, людяність, релігія. Нарешті, він повинен бути завжди готовим повернутися туди, куди віє вітер і хиляться терези удачі, не перестаючи, як я вже казав, по змозі робити добро, але вміючи вдатися, якщо це необхідно, до зла.

Отож владар має особливо стерегтися сказати хоч одне слово, яке б суперечило п’яти названим вище чеснотам, щоб, слухаючи його і дивлячись на нього, завжди здавалося, ніби владар — весь благочестя, вірність, людяність, щирість, побожність. Видимість цієї останньої чесноти найважливіша. Люди взагалі судять більше на око, ніж на дотик. Дивитися може всякий, а торкатися — лише декотрі. Кожен бачить тебе так, як ти йому здаєшся, тільки декотрі можуть відчувати, який ти насправді, і ці декотрі навряд щоб виступили проти думки більшості, підпертої могутністю влади. Зрештою, про діла всіх людей і найбільше — владарів, якщо владарі тільки підсудні, судять з успіхів. Владареві досить лише дбати про перемогу і про державну безпеку — засоби завжди здадуться всім чесними і похвальними, бо юрбі важливий тільки успіх. <…..>

 

РОЗДІЛ XIX

ЯК УНИКАТИ ЛЮДСЬКОЇ ЗНЕВАГИ Й НЕНАВИСТІ

Я вже сказав, які прикмети найважливіші для владаря. Говорячи про всі інші прикмети, я хочу об’єднати їх, керуючись таким спільним правилом: владар, повторюючи ще раз, повинен намагатися уникати всього, що викликало б до нього загальну ненависть і зневагу. Виконуючи це правило, владар завжди буде на висоті і йому тоді не страшні ніякі інші докори. <…..> Владаря зневажають тоді, коли він має славу непостійної, легковажної, зніженої, слабодухої, нерішучої людини. Цих вад владар повинен остерігатися, як підводного каміння, намагаючись показати в своїх діях велич і мужність, розважливість і твердість. У стосунках зі своїми підданцями бажано, щоб його присуд завжди був непохитний і щоб усі знали, що його годі комусь ошукати чи перехитрувати. <…..>

Тут треба зазначити, що ненависть породжується як добрими, так і лихими справами. Ось чому трапляється, як я вже казав, для збереження держави відходити від доброчесності. Адже якщо всі ті, хто тримає тебе при владі, — народ, солдати чи панство, — звикли до розбещеності, і тобі доводиться потурати їхнім примхам, задовольняти їх, то тоді добрі справи — вороги твої. <…..>

 

РОЗДІЛ XX

ШКІДЛИВО ЧИ КОРИСНО ВЛАДАРЯМ БУДУВАТИ ФОРТЕЦІ Й РОБИТИ БАГАТО ІНШИХ ПОДІБНИХ РЕЧЕЙ

<…..> Звісно, владарі стають великими, коли змітають усі перешкоди на своєму шляху. Тому новому владареві ніби для возвеличення доля посилає більше ворогів, ніж владареві спадковому. Вона змушує його битися, щоб дати нагоду перемогти їх і піднятися ще вище. Виходячи з цього, багато хто думає, ніби розумний владар повинен при зручній нагоді хитро підбурювати проти себе ворогів, щоб, подолавши їх, ще більше прославитися. <…..>

 

РОЗДІЛ XXI

ЯК ПОВОДИТИСЯ ДЕРЖАВЦЕВІ, ЩОБ ЙОГО ШАНУВАЛИ

Ніщо не викликає такої пошани до владаря, як його великі діяння і особистий приклад рідкісних доблестей. У наші часи ми бачимо таким Феррандо Арагонського, теперішнього короля Іспанії. Його можна назвати майже новим владарем, бо з слабкого короля, завдяки своїм звитягам, він став першим можновладцем християнського світу. <…..> Владаря шанують ще й тоді, коли він не лукавить у своїй ворожнечі або своїй дружбі, тобто коли він відверто заявляє про своє рішення виступити проти когось на чиємусь боці. Це завжди краще, ніж дотримуватися нейтралітету; бо якщо воюють між собою два твоїх могутніх сусіди, то після перемоги одного з них тобі так чи інакше доведеться боятися переможця. В обох випадках для тебе завжди краще стати на чийсь бік і вести відкриту війну. Якщо ти цього не зробиш, то станеш здобиччю переможця, на зловтіху переможеного, і не буде тобі ні виправдання, ні захисту, ні притулку. Адже переможцеві не потрібні друзі, які не допомагають йому в нещасті. Одвернеться від тебе й переможений, бо ти не захотів зі зброєю в руках поділити його долю. <…..>

Отож так воно й ведеться: той, хто тобі недруг, домагатиметься від тебе нейтралітету, а той, хто тобі друг, проситиме твого відкритого виступу зі зброєю. Нерішучі владарі, щоб уникнути небезпеки в дану хвилину, найчастіше погоджуються на такий нейтралітет і переважно гинуть. Але якщо владар сміливо стане на чийсь бік і той, до кого ти прилучився, вийде переможцем, то, попри свою могутність і владу над тобою, він буде тобі зобов’язаний, і між вами запанує щира дружба. Люди не настільки підлі, щоб у цьому разі кривдити тебе, показавши приклад такої невдячності. Нарешті, перемога ніколи не буває такою цілковитою, щоб переможець міг дозволити собі потоптати все, навіть елементарну справедливість. <…..>

 

РОЗДІЛ XXIV

ЧОМУ ІТАЛІЙСЬКІ ДЕРЖАВЦІ ВТРАТИЛИ СВОЇ ВОЛОДІННЯ

При розумному додержанні згаданих засад новий правитель стає ніби спадковим і влада його зразу робиться міцнішою і надійнішою, ніж коли б він правив з давніх часів. Адже до вчинків нового владаря придивляються пильніше, ніж до вчинків владаря спадкового, і, якщо вони будуть на висоті, то він прихилить до себе людей дужче, ніж нащадок давньої крові. Адже людей більше цікавлять сучасні події, ніж справи минувшини, і коли вони в теперішньому бачать благо, то радіють і не шукають іншого. Навпаки, вони всіляко захищатимуть нового владаря, аби він тільки залишався вірним самому собі. Він буде славний подвійно за те, що заснував нове володіння, возвеличив його, зміцнив добрими законами, сильним військом і добрими прикладами. І так само вкриє себе подвійною ганьбою той, хто, народившись монархом, утратив трон через власний недоум. <…..>

<…..> Отож хай наші монархи, які чимало літ сиділи на тронах, звинувачують у втраті скіпетра не долю, а своє невміння. В мирні часи їм і в голову не спадало, що обставини можуть змінитися (це загальна вада всіх людей — в ясну погоду забувати про бурю), коли ж наступило лихоліття, вони замість захищатися кинулися рятуватися втечею, сподіваючись, що народи, обурені зухвалістю переможців, закличуть їх назад. З біди це теж якийсь вихід, але не можна забувати про інші засоби. Адже якщо ти впав, не доводиться чекати, поки хтось інший тебе підніме. Таке якщо й трапляється, то в цьому нема нічого похвального, бо твоя безпека не залежить від тебе самого. Безпека добра, надійна, міцна лише тоді, коли вона залежить від тебе самого і від твоєї доблесті.

 

РОЗДІЛ XXV

ЩО ВАЖИТЬ У ЛЮДСЬКИХ ДІЛАХ ДОЛЯ І ЯК МОЖНА БОРОТИСЯ З НЕДОЛЕЮ

Мені добре відомо, як багато людей дотримувалися і дотримуються думки, ніби все на цьому світі направляється долею і провидінням, а ми самі з нашим розумом не тільки негодні змінити нічого, а навіть геть-то безпорадні. Інакше кажучи, неварто надто надриватися на тій чи іншій роботі, а краще в усьому покластися на долю. Особливо ця думка укріпилася в нашу добу, коли, всупереч усякій людській передбачливості, щодня перед нашими очима робилися й робляться великі перевороти. Іноді, міркуючи про це, я теж починаю схилятися до думки цих людей. Одначе, щоб не відкидати зовсім такого поняття, як свобода волі, можна, по-моєму, визнати тут таку істину: доля розпоряджається половиною наших учинків, але керувати другою половиною дає нам самим. Доля подібна до однієї з тих бурхливих річок, що під час повені затоплюють долини, валять дерева й будинки, переносять землю з місця на місце. Кожен тікає від паводка, поступається його натискові, не в змозі чинити опір. І хоч усе це так, це ще не причина, щоб люди мирного часу не могли уживати запобіжних заходів, зводячи греблі й гаті, аби при новому розливі одводити воду в канал чи послабити напір невтримних і згубних валів. Так само проявляє себе й доля: вона показує свою силу там, де не зустрічає організованого опору, і повертає свої удари туди, де, як вона знає, не зведено гатей і загород, щоб стримати її. <…..> Проте, зупиняючись на подробицях, я не можу не запитати себе, чому сьогодні той чи інший владар блаженствує, а завтра гине, дарма що за цей час не змінилися ні його вдача, ні поводження. Головна причина, як мені думається, все та сама: якщо владар цілком покладається на долю, то він гине, тільки-но доля змінюється. По-моєму, щасливий той, хто вміє пристосовуватися до обставин, так само як нещасливий той, хто не відчуває нових часів. Адже ми бачимо, що для досягнення мети, поставленої перед кожним, тобто слави й багатства, люди йдуть різними шляхами: один з оглядкою, інший з навальністю, один бере силою, інший хитрощами, один обережністю, інший нетерпінням; і кожен може добитися свого. Трапляється, з двох людей, які йдуть тою самою дорогою, один приходить до мети, а другий — ні, так само як двоє, простуючи різними шляхами, однаково здобувають успіх, хоч один ішов дуже обережно, а другий напролом. Це залежить від того, наскільки їхнє поводження відповідає чи не відповідає духові часу. Через те й стається, що двоє людей, хоч і чинять різно, досягають однієї мети, а з двох інших людей, хоч вони діють однаково, один здобуває успіх, а другий — ні. Від цього ж залежить добро чи зло: адже якщо хто править м’яко й лагідно, як велять часи й події, то його правління добре і він блаженствує, але варто часові і подіям змінитися, як він пропадає, не можучи змінити свого поводження. Нема такої розсудливої людини, щоб вона зуміла завжди пристосуватися до нових часів, оскільки не в нашій волі переробити власну вдачу, і якщо людина завжди здобувала успіх, ідучи однією дорогою, то її годі переконати звернути з неї. Ось чому обережний, коли настане час іти напролом, не зуміє цього зробити і пропаде. Якби разом з часами й подіями могла мінятися людська вдача, то доля її залишалася б незмінною. <…..> Отже, з усього сказаного напрошується такий висновок: оскільки доля мінлива, а люди на вдачу дуже постійні, то вони щасливі, поки доля у згоді з їхньою вдачею, і нещасливі, коли між ними настає розлад. Одначе, як на мене, краще бути сміливим, ніж обачним, бо доля — це жінка, і якщо хочеш володіти нею, її треба бити й штовхати. І, як бачимо, таким людям вона частіше дається в руки, ніж тим, хто діє холодно. І нарешті, як жінка, доля ласкавіша до молодих, бо вони завзятіші, рішучіші і сміливіше борються з нею.

 

РОЗДІЛ XXVI

ЗАКЛИК ВИЗВОЛИТИ ІТАЛІЮ ВІД ВАРВАРІВ

Підсумовуючи все сказане й прикидаючи в думці, чи в нинішні часи Італія здатна висунути нового владаря і чи дасть вона для мужньої людини змогу ввести нову форму правління, на славу вождеві і на благо всій нації, я бачу, як багато речей промовляє на користь цього почину, і мені здається, що не було ще слушнішої пори для його виконання. Якщо, повторюю, для виявлення могутності Мойсея народ ізраїльський мав попасти в полон до Єгипту, а для пізнання величі душі Кіра вимагалося, щоб перси опинились під кормигою мідян, і якщо судилося було афінянам жити порізненими, щоб розкрилася доблесть Тесея, то й нині, щоб пізнати силу італійського духу, Італії довелося впасти низько, як ніколи досі… <…..> Правда, бувало так, що нам ніби з’являвся промінь надії в особі того чи іншого мужа, вселяючи в нас віру, що Бог послав його для порятунку, але згодом завжди виявлялося, що доля зраджувала його в розпал боротьби. Отож і досі скута мертвим сном Італія жде не діждеться того, хто зцілить її рани… <…..> Господь лише тому не хоче вчинити своєї волі, щоб не позбавляти нас свободи дії і законної частки уготованої нам слави. Не дивно, що нікому з названих вище італійських вождів не було до снаги звершити те, чого можна сподіватися од нашого славетного роду, і що після стількох переворотів і війн в Італії почало здаватися, ніби підупала бойова доблесть італійців. Це пояснюється тим, що ніхто з них не міг замінити старі негодні порядки новими. Тим часом ніщо так не прославляє нового вождя, як створені ним нові закони й нові порядки. Якщо їх поставити на міцну основу й надати їм величі, то владаря всі шануватимуть і славитимуть. <…..>