Мор Т., Кампанелла Т. Утопія. Місто Сонця / Перекл. з лат.; Вступ, слово Й. Кобова та Ю. Цимбалюка; Передм. Й. Кобова.— К. Дніпро, 1988.— 207 с.

Томас Мор

УТОПІЯ

Розповідь Рафаїла Гітлодея про найкращий державний устрій

в переказі Томаса Мора, лондонського громадянина і віконта

КНИГА ДРУГА

Острів Утопія в середній частині (тут він найширший) тягнеться на двісті миль і поступово звужується в напрямі до двох кінців. Якби ці кінці обвести циркулем, то вийшла б окружність у п’ятсот миль1; кінці надають острову вигляд молодика. Роги його розділяє затока завширшки приблизно в одинадцять миль. Розливаючись на великому просторі, оточена звідусіль землею, затока захищена від вітрів і справляє враження скоріше спокійного озера, ніж бурхливого моря. Цей вигин робить середину острова гаванню. Звідти з великою користю для острів’ян відпливають у різні напрями кораблі. Вхід у затоку дуже небезпечний через мілини, а також через підводні скелі. Майже на середині цього входу височить один стрімчак, видний здалеку, через що він не може принести шкоди. На ньому утопйці побудували башту, в якій розміщена варта; всі інші скелі, сховані під водою, становлять загрозу для кораблів. Проходи між ними відомі тільки жителям острова, тим-то не буває випадку, щоб якийсь чужоземець міг увійти в затоку без провідника-утопійця. Зрештою, і для самих утопійців вхід у затоку не був би безпечний, якби не вказували їм дорогу якісь знаки з берега. Якщо ці остерігаючі набережні знаки перенести в інше місце, то можна б занапастити навіть найчисленніший ворожий флот. На протилежному боці острова гаваней чимало, але скрізь доступ на землю настільки укріплений самою природою чи людською рукою, що невеликий загін захисників може із суші відбити напад навіть великого війська.

А втім, як розповідають і як показує природа місцевості, ця країна колись давно не була оточена морем. Та коли сюди прибув і здобув перемогу Утоп (від його імені названо острів, раніше відомий під назвою Абракса 2, він довів грубий і дикунський народ до такого рівня культури й освіченості, який тепер вищий, ніж у переважної більшості смертних. Утоп наказав прорити п’ятнадцять миль з того боку, де ця країна сполучалася з материком, і провів море навколо суші. Так виник острів. Не бажаючи, щоб цю роботу тубільці вважали ганебною, він втягнув до неї не лише місцеве населення, а й залучив усіх своїх воїнів. Оскільки на роботах було використано багато людей, вони були завершені неймовірно швидко. Успіх прямо-таки здивував і налякав сусідів, які попервах сміялися з нібито безглуздого задуму.

На острові є п’ятдесят чотири міста 3, всі вони великі й прекрасні. Мова їхніх жителів, звичаї, установи і закони цілком однакові. Розпланування міст також однакове; схожий і їхній зовнішній вигляд, наскільки це дозволяє місцевість. Найменша відстань між містами становить двадцять чотири милі, причому жодне місто не віддалене одне від одного настільки, щоб з нього не можна було дійти пішки до іншого за один день.

З кожного міста щорічно троє літніх досвідчених громадян вирушають в Амаурот4 для обговорення загальних справ острова. Це місто вважається першим і головним; розташоване в центрі країни, воно, з уваги на своє положення, дуже зручне для посланців усіх областей острова.

Земля для міст відведена так вдало, що кожне з них має з усіх боків не менше двадцяти миль, а з одного боку навіть і набагато більше, саме з того, звідки найдалі до найближчого міста. Жодне місто не прагне поширювати межі своїх володінь, бо городяни вважають себе не стільки власниками цих землеволодінь, скільки хліборобами на своїх полях. По селах всюди видно добротні будинки, забезпечені сільськогосподарськими знаряддями праці. Тут живуть громадяни, що переселяються сюди з міст навперемінно. Кожна селянська сім’я налічує не менше сорока чоловіків і жінок 5, крім того, ще двох прикріплених рабів. На чолі всіх стоять батько й мати сім’ї, люди шановні й літні. Тридцять сімей очолює філарх6. З кожної сім’ ї щороку вертаються до міста двадцять чоловік. Це ті, що пропрацювали на селі два роки. На їхнє місце вибирають стільки ж нових, щоб їх учили ті, що на селі прожили рік і тому мають певний досвід у землеробстві. Наступного року вони повинні вчити інших, щоб не виникли труднощі з постачанням хліба, якщо всі, як один, будуть новаками, не обізнаними з сільським господарством. Хоч цей звичай встановлений з метою щорічно оновлювати склад хліборобів, щоб нікому не доводилось проти своєї волі надто довго виконувати тяжку роботу, однак є багато таких громадян, які від природи люблять сільське господарство і залюбки продовжують своє перебування на селі.

Хлібороби обробляють землю, годують худобу, заготовляють дрова і везуть паливо до міст, як їм зручно — морем або суходолом. Курей розводять незліченну кількість, з дивовижною майстерністю. Вони не підкладають квочкам яйця, а, зогріваючи рівномірним теплом велику кількість яєць, оживляють їх і таким способом виводять курчат 7. Тільки-но курчата вилупляться із шкаралупи, як починають бігати за людьми, немов за своїми матерями, і розпізнають їх. Коней утопійці тримають дуже мало, й то лише баских, щоб навчити молодь їздити верхи. Весь тягар обробітку ріллі й перевозок несуть на собі воли. Вони, кажуть утопійці, не такі швидкі, як коні, зате переважають їх витривалістю і не так схильні до захворювань, до того ж, годувати волів легше й дешевше; а коли вже стануть вони непридатними до роботи, то йдуть на м’ясо.

Зерно утопійці використовують виключно для виготовлення хліба. Вино п’ють або виноградне, або яблучне, або грушеве, або просто чисту воду; варять також мед чи локричний корінь, якого там вдосталь. Хоч вони перевірили (а дані ці дуже точні), скільки хліба споживає населення міста й прилегла до нього округа, проте засівають зерна й розводять худоби значно більше, ніж їм потрібно, а це для тою, щоб лишки віддати сусідам. Все необхідне для ведення господарства й чого немає на селі, зокрема предмети домашнього вжитку, вони випрошують у місті й одержують негайно, не даючи нічого натомість. До міста утопійці вибираються раз у місяць, щоб узяти участь у святах. Коли настає пора жнив, сільські філархи повідомляють керівників міста, яку кількість громадян треба їм прислати. Оскільки тисячі женців з’являються у призначений час, вони за один погожий день збирають увесь хліб з полів.

Про місто, особливо про Амаурот

Хто пізнає одне місто утопійців, той пізнає всі, до такої міри вони схожі між собою, наскільки це дозволяє природне положення. Тим-то я опишу яке-небудь одне з них, бо немає значення котре. Яке ж тут вибрати, як не Амаурот? Немає достойнішого від нього; всі інші віддали йому першість, бо там засідає сенат; та й воно мені більш знайоме від інших: адже в ньому я прожив п’ять років підряд.

Так ось, Амаурот8 стоїть на пологому схилі горн, за формою він майже квадратний. Починаючись дещо нижче вершини гори, він тягнеться завширшки на дві милі до річки Анідр 9, уздовж берега довжина міста трохи більша. Витікає Анідр з невеличкого джерела на вісімдесят миль вище Амаурота, далі він збільшується від приток, у тому числі завдяки двом досить великим, а перед самим містом розширюється до половини милі, згодом ще збільшується і, пропливши шістдесят миль, впадає в море. По всьому відрізку між містом і морем, а також на кілька миль вище міста на швидкоплинній річці постійно через кожних шість годин чергуються приплив і відплив. Під час припливу морські хвилі заливають русло Анідру на тридцять миль завдовжки, відтісняючи води річки назад. При цьому море псує воду Анідру на великій відстані, надаючи їй солоного присмаку. Поступово, в міру відпливу, річка знову стає прісною і через місто тече незмішаною, відтісняючи чистою, незіпсутою водою відступаючі морські хвилі майже до самого гирла.

З протилежним берегом річки місто з’єднане мостом не на дерев’яних стовпах і палях, а на кам’яних арках чудової роботи. Побудовано цей міст у місці, найбільш віддаленому від моря, щоб кораблі могли безперешкодно проходити мимо основної частини міста. Є там, крім того, ще інша річка, щоправда, невелика, але дуже тиха й приємна. Беручи свій початок з тої самої гори, на якій стоїть місто, вона тече схилами через його середину і з’єднується з Анідром. Джерело цієї річки, яка витікає недалеко за містом, а також її верхню течію обведено мурами і включено в межі міста, щоб на випадок якогось нападу вороги не могли ні перекрити воду, ні відвести в інший бік, ні отруїти. Звідти цегляними трубами вода розходиться в різні напрямки до нижчих частин міста. Там, де зробити це не дозволяє місцевість, городяни збирають у місткі цистерни дощову воду, яка дає таку саму користь.

Місто оточує високий і грубезний мур з багатьма баштами та бастіонами. За мурами з трьох боків тягнеться сухий, але глибокий та широкий рів і непрохідний живопліт. З четвертого боку рів замінює річка. Вулиці розплановані так, щоб мали зручний проїзд і були захищені від літрів. Будинки винятково чисті. Довгий ряд будинків тягнеться безперервно вздовж усього кварталу, фасади їхні повернуті до фасадів будинків протилежного боку. Ці ряди розділяє вулиця завширшки в 20 футів і0. За будинками простягається вздовж усієї вулиці розлогий сад, звідусіль загороджений зовнішнім боком сусіднього кварталу.

Кожний дім має двері з виходом на вулицю, а ззаду — хвіртку в сад. Двері двійчаті, легко відкриваються під натиском руки й потім самі зачиняються; будь-хто може вільно заходити — адже утопійці не мають приватної власності. Будинки вони міняють раз у десять років за жеребом. Утопійці дуже цінують сади, вирощують у них виноград, садовину, трави, квіти. Все в садах доглянуто так старанно і любовно, що ніде я не бачив більшої врожайності, більшої краси. Запопадливість утопійців у цьому відношенні підсилюється не тільки насолодою від роботи в саду, а й взаємним змаганням окремих вулиць щодо догляду свого саду. Справді-бо, важко знайти в цілому місті якесь корисніше або приємніше заняття. Мабуть, засновник Амаурота нічому не приділив стільки уваги, як садам. Кажуть, що весь план міста спочатку накреслив сам Утоп. Але подальшу турботу про його оздоблення і розбудову він залишив нащадкам, бо розумів, що життя однієї людини для цього недосить. Отож у літописах утопійців, які ведуться і зберігаються дбайливо й сумлінно, охоплюючи історію тисяча сімсот шістдесяти років від завоювання острова, написано, що на самому початку будинки були низькі, схожі на хати й курені, побудовані нашвидкуруч з будь-якого дерева. Стіни обмазані глиною, гостроверхі солом’яні покрівлі. А сьогодні кожен будинок милує зір своїм виглядом і має три поверхи. Стіни зовні побудовані з твердого каменю або з пісковина, або з цегли, а всередині порожнини засипані щебенем. Пласкі дахи утопійці покривають якоюсь замазкою, дуже дешевою, але такого складу, що вона робиться вогнестійкою й протистоїть негоді краще, ніж свинець. Вікна від вітрів захищені склом11 (ужиток його тут дуже поширений), інколи — тонким полотном, просякнутим прозорою олією або розплавленим янтарем. Це дає подвійну користь, бо таке полотно пропускає більше світла й краще охороняє від вітру.

Кожні тридцять господарств обирають собі щорічно службову особу, яка їхньою давньою мовою називається сифогрантом 12, а новою — філархом. На чолі десяти сифогрантів та їхніх господарств стоїть службовець, якого колись звали транібором 13, а тепер — протофілархом. Нарешті всі сифогранти (їх двісті), поклявшись, що виберуть того, кого визнають найдостойнішим, на підставі таємного голосування проголошують правителем одного з чотирьох кандидатів, яких запропопував народ. Річ у тім, що кожна з чотирьох дільниць міста вибирає одного представника і рекомендує його сенатові. Посада правителя довічна, хіба що в цьому перешкодить підозра в його прагненні до тиранії. Траніборів вони вибирають щорічно, але не міняють без поважної причини. Всі інші службовці обираються на один рік. Транібори кожного третього дня, а інколи, якщо цього вимагають обставини, то й частіше, сходяться па наради з правителем. Вони обговорюють державні справи і, якщо трапляються якісь приватні суперечки (їх там дуже й дуже мало), вони швидко їх уладнують. У сенат завжди допускаються два сифогранти, причому щодня інші. Передбачено, щоб із справ, які стосуються держави, жодна не набувала сили закону, поки від часу її обговорення в сенаті не минуло трьох днів. Вирішувати державні справи поза сенатом і народними зборами вважається карним злочином. Постанова ця, кажуть, має на меті не допустити змови правителя з траніборами для зміни державного устрою й гноблення народу тиранією. Через те про всі важливі справи доповідається на засіданні сифогрантів, які ознайомлюють з ними своїх виборців, потім радяться між собою й про свою думку повідомляють сенат. Інколи справа передається на розгляд зборів усього острова. Сенат має звичай не розглядати пропозицію того самого дня, коли її внесено, а перенести на наступне засідання, щоб ніхто нерозважливо не правив баляндраси, думаючи потім, як відстояти своє перше рішення, а не про загальне добро. Адже інколи буває, що фальшивий і недоречний сором змушує оратора швидше пожертвувати громадським інтересом, ніж думкою про себе, щоб не здавалось, що він з самого початку не обміркував як слід свій виступ. Саме заздалегідь треба йому подумати про те, щоб говорити більш розважливо, а не поспішно.

Єдине заняття, з яким повинні бути обізнані без винятку всі чоловіки й жінки,— це землеробство. До нього готуються з раннього дитинства, почасти в школі за допомогою настанов, почасти — на полях поблизу міста, куди виводять дітей ніби для ігор; там вони не тільки приглядаються до праці, а й, користуючись нагодою тренувати тіло, самі працюють. Крім землеробства (яким, як було сказано, всі зобов’язані займатись), кожний вивчає якесь одне ремесло як основне. Сюди належать: прядіння вовни, обробіток льону, мулярство, ковальство й теслярство. Крім вищеназваних, немає жодного іншого важливішого ремесла, яке заслуговувало б на згадку. Всі острів’яни носять однаковий одяг, незмінний і постійний на весь час (відрізняється він лише у чоловіків і жінок, у неодружених і одружених), гарний на вигляд, вигідний для руху тіла, пристосований до холоду й спеки. Одяг кожна сім’я шиє собі сама. Зрештою, всі без винятку чоловіки й жінки повинні вивчити одне із згаданих ремесел, але жінки, як слабші фізично, виконують легшу роботу: звичайно вони займаються обробкою вовни і льону. Чоловікам доручають ремесла, які вимагають більшої сили. Майже кожний утопієць навчається ремесла свого батька, бо до нього більшість має потяг від природи. Але якщо когось захоплює інше ремесло, то такого переводять до сім’ї, ремесло якої йому до душі, причому не тільки батько, а й влада турбуються про те, щоб віддати його під опіку поважного й чесного голови сім’ї. Коли ж хтось, вивчивши одне ремесло, забажає опанувати ще й інше, то йому дають дозвіл у той самий спосіб. Оволодівши двома ремеслами, він займається, яким забажає, хіба що держава вкаже, де він більше потрібен. Головним і майже єдиним заняттям сифогрантів є турбота про те, щоб ніхто не сидів без діла, а щоб кожний сумлінно займався своїм ремеслом, причому не зранку до ночі14, вибиваючись із сили від безнастанної праці, мов худоба. Таке життя було б гірше від долі раба. Злиденне-бо життя ведуть всюди ремісники, крім Утопії. Утопійці ділять добу на двадцять чотири рівних години, з яких тільки шість відводять на працю: три до полудня, бо потім ідуть обідати, а через дві години відпочинку по обіді знову працюють три години і закінчують день вечерею. Оскільки вони першу годину лічать, починаючи з полудня, то лягають спати біля восьмої години, і сплять вісім годин. Увесь час, що залишається між годинами праці, сну та їжі, кожному дозволяється використовувати за власним розсудом. Це не значить, однак, що його можна марнувати на гульню й байдикування; години, вільні від праці, треба присвячувати з користю якомусь іншому заняттю відповідно до свого уподобання. У ці проміжки часу більшість людей віддається науковим заняттям. Стало в них звичаєм щодня у передсвітанкові години15 влаштовувати публічні читання, які обов’язково відвідує лише той, хто покликаний до наукової роботи. Проте велика кількість різних людей, чоловіки та жінки16, приходять на ті чи інші читання залежно від природного потягу. Зрештою, якщо хто-небудь вільні години воліє присвятити своєму ремеслу (це трапляється досить часто, бо йдеться тут про людей, не здібних до наукового мислення), то ніхто йому не заважає, навпаки, таку людину навіть хвалять як корисного громадянина. Після вечері одну годину утопійці віддаються розвагам: влітку — в садах, взимку — в тих спільних залах, які їм правлять за їдальні. Там вони займаються музикою або тішаться розмовою. Кості та інші безглузді й шкідливі ігри їм навіть невідомі, зате розповсюджені в них дві гри, що нагадують гру в шахи. Одна — битва чисел17, в якій одне число грабує інше, друга — в якій вади запекло ведуть бій з чеснотами. У цій грі дуже вміло показано чвари вад між собою і заодно їхню злагоду в боротьбі з чеснотами; видно тут також, які вади яким чеснотам протиставляються, на які сили вади відкрито йдуть у наступ, до яких хитрощів вдаються вони, вдаряючи збоку; видно, як чесноти захищаються і як відбивають напади вад, як спритно ухиляються від їхніх ударів і, нарешті, в який спосіб та чи та сторона здобуває перемогу.

Втім, тут слід докладніше розглянути одне питання, щоб далі не було непорозумінь. Адже хтось може подумати, що при шести годинах щоденної роботи населення відчуватиме нестачу в предметах першої необхідності. Це далеко не так; робочого часу не тільки досить для того, щоб повністю задовольнити всі потреби і вигоди, але він навіть забезпечує певні лишки засобів до життя. Це ви легко зрозумієте, якщо зважите, яка значна частина населення в інших народів байдикує: насамперед майже всі жінки, які складають половину населення, а де жінки працюють, там замість них хроплять чоловіки. Сюди належить сила-силенна священиків і ченців-дармоїдів! Додай всіх багатіїв, особливо ж власників великих маєтків, яких звичайно звуть людьми шляхетного й знатного походження; докинь до них їхніх прислужників, усю цю зграю дармоїдів у лівреях; насамкінець, долучи здорових і міцних жебраків, які ледарюють, прикриваючись хворобою, і тоді-то переконаєшся, що набагато менше, ніж ти думав, тих, чиєю працею створюється все те, чим користуються смертні.

Поміркуй також над тим, як мало є працюючих, зайнятих ремеслом, справді необхідним. Адже там, де єдиним мірилом усього є гроші, неминуче має виникнути багато занять, зовсім непотрібних і зайвих, які служать одному — розкоші й розпусті. А якби оцю велику юрбу людей, що тепер працюють, розподілити між стількома нечисленними заняттями (бо небагато треба для задоволення природних потреб людини), то при надлишку товарів, який повинен за таких умов з’явитися, ціни, певна річ, стали б нижчими від тих, при яких ремісники можуть заробити лише на свій прожиток. Якби усіх зайнятих тепер непотрібними ремеслами і всю юрбу дармоїдів, що хиріють від неробства та гультяйства (а кожний з них споживає стільки товарів, вироблюваних працею інших людей, скільки треба двом виробникам цих товарів), якби, кажу, залучити всіх їх до корисної праці, то ти легко зрозумієш, як мало часу потрібно було б для виготовлення в достатній кількості й навіть з лишком того, чого вимагають розумні потреби і вигоди (додай сюди також насолоди, але природні й помірні).

А що це можливо, доводить стан речей в Утопії. Там у цілому місті і в прилеглій до нього окрузі із усієї кількості чоловіків та жінок, працездатних за віком і здоров’ям, закон звільняє від праці ледве п’ятсот чоловік. До них належать сифогранти, але й вони, хоч за законом не зобов’язані фізично працювати, не уникають праці, щоб своїм прикладом заохотити до неї інших. Такою ж пільгою користуються ті юнаки, яких народ, за порадою духовенства і на основі таємного голосування сифогрантів, назавжди звільняє від праці, щоб вони ґрунтовніше могли займатись наукою. Але якщо хто-небудь з них не виправдає покладеної на нього надії, то його переводять у ремісники. І, навпаки, часто буває, що у згадані вільні години якийсь ремісник так завзято присвячує себе науці і завдяки своїй наполегливості домагається таких успіхів, що його звільняють від ремісництва й висувають до розряду вчених.

Із цього прошарку вчених вибирають послів, священиків, траніборів і, нарешті, самого правителя, якого утопійці своєю давньою мовою звуть барзаном, а новою — адемом 18. Оскільки решта населення, замість байдикувати, зайнята корисними ремеслами, то легко обчислити, скільки гарних речей можна виготовити за короткий час.

Крім вищезгаданих особливостей, слід відзначити ще ту перевагу, що в більшості необхідних ремесел утопійці затрачають менше праці, ніж інші народи. Для прикладу візьмімо будівництво. В усіх країнах будова й відновлення будинків вимагає постійної праці багатьох людей, бо дім, побудований батьком, недбайливий спадкоємець доводить поступово до руїни. І як наслідок, те, що можна було б зберегти з найменшими витратами в непошкодженому стані, його наступник мусить відбудовувати за великі гроші. Мало того, часто буває таке, що будинок коштував комусь величезних витрат, а теперішній нерозважливий власник над цим не замислюється. Коли ж будинок від занедбаності протягом короткого часу розвалиться, він будує собі іншу оселю з не меншими витратами в іншому місці. А в утопійців, де все добре обдумано й упорядковано, дуже рідко трапляється, щоб для спорудження будинку треба було вибирати нову ділянку; там не тільки негайно усувають помічені пошкодження, а й запобігають їх виникненню в майбутньому. Через те при дуже малій затраті праці будинки зберігаються на довгий час, і будівельники інколи ледве знаходять собі роботу, хіба що їм накажуть удома стругати дошки або тесати й шліфувати чотирикутні камінні блоки, щоб у разі потреби можна було швидко спорудити будинок.

Тепер подивись, як мало клопоту утопійці мають з виготовленням собі одягу. По-перше, на роботі вони недбайливо обгорнені шкурами та хутрами, які служать їм протягом семи років. Коли виходять на вулицю, то вдягають зверху довгий плащ, що прикриває згаданий грубий одяг. Колір цього плаща на всьому острові однаковий, до того ж це природний колір вовни. Тому утопійці набагато менше потребують сукна, ніж деінде, та й воно там значно дешевше, ніж в інших країнах. Виготовлення полотна з льону вимагає менше праці, й тому воно там у широкому вжитку. Головна увага звертається на те, щоб полотно було біле, а вовняне сукно виготовлене чисто; тонкості тканини не надають значення. Внаслідок цього, коли в інших країнах одній людині мало чотирьох або п’ятьох вовняних плащів різного кольору і стількох же шовкових сорочок, а деяким, розніженим, мало навіть десятьох, то в Утопії кожний задовольняється одним вбранням, яке носить переважно два роки. Для утопійця відпадає потреба домагатися більшої кількості одягу, бо, маючи більше, він все одно не захистився б краще від холоду й не став би анітрохи чепурнішим.

Отже, у зв’язку з тим, що всі утопійці зайняті корисними ремеслами і для їхнього виконання досить невеликої затрати праці, в них спостерігається загальний достаток. Інколи вони посилають велику кількість людей за місто для лагодження пошкоджених громадських доріг. Дуже часто, коли й такого роду роботи не потрібні, вони привселюдно оголошують зменшення годин праці, бо власті вважають за недоцільне завантажувати громадян усупереч їхній волі зайвою роботою. Адже головна мета суспільного ладу цієї країни ось у чому: наскільки це дозволяють суспільні потреби, позбавити громадян тілесного рабства, вивільнивши їм якнайбільше часу для духовної свободи й освіти. У цьому, на думку топійців, полягав щастя в житті.

Про взаємовідносини між громадянами

А втім, уже, здається, настав час з’ясувати, як спілкуються громадяни один з одним, які взаємовідносини у всього народу і як розподіляють утопійці своє майно. Населення міста складається з сімей, переважно пов’язаних між собою узами спорідненості. Коли дорослі дівчата виходять заміж, то перебираються в дім чоловіка, а сини та внуки залишаються у своїй сім’ї й підлягають найстарішому з її членів, якщо тільки він не вижив з розуму від старості. Тоді його місце займає найближчий йому за віком. Щоб у місті не було населення замало або щоб воно не збільшилось надмірно, застосовуються відповідні запобіжні заходи. Так, населення кожного міста, без його околиць, повинно налічувати шість тисяч сімей, а кожна сім’я не може мати менше як десять і не більше як шістнадцять дорослих. Кількість малолітніх дітей заздалегідь не обмежується. Такий стан можна легко зберегти, бо коли якась сім’я надто розростається, тоді надмір дітей переводять у менш численну сім’ю. Якщо у якомусь місті став більше жителів, ніж повинно бути, тоді надлишком поповнюють менш густо заселені міста. Якщо ж трапиться, що перенаселення матиме місце на всьому острові, тоді вони вибирають з кожного міста певну кількість громадян і на найближчому суходолі, де тільки у тубільців є досить зайвої, до того ж необробленої землі, закладають колонію за своїми законами, запрошуючи тубільців жити разом з ними. В разі згоди, об’єднані тим самим укладом життя і звичаями, вони легко зживаються з обопільною користю. Завдяки своїм знаряддям праці утопійці домагаються того, що земля, яка раніше здавалась скупою та неврожайною й не задовольняла потреб одного народу, тепер дає прожиток двом народам. Якщо тубільці відмовляються від співжиття, то утопійці виганяють їх з тих володінь, які вибирають собі самі. В разі збройного опору оголошують війну. Річ у тім, що утопійці вважають найсправедливішою причиною війни, коли якийсь народ сам не користується своєю землею, а лише володіє нею як цілиною та пустелею, не дозволяючи іншим її займати й обробляти, хоч, згідно з законом природи, ці інші мають право користуватися нею для свого прогодування. Якщо якийсь нещасливий випадок зменшить кількість утопійців у їхніх містах до такої міри, що її не можна поповнити за рахунок переселення з інших частин острова без порушення встановленого кількісного складу кожного міста (таке, кажуть, трапилося тільки двічі за весь час, коли лютувала жахлива чума), то спад населення поповнюють поворотним переселенням громадян з колоній. Утопійці готові скоріше миритися з занепадом колоній, ніж з ослабленням якого-небудь острівного міста.

Але вертаюся до співжиття громадян. Як я вже сказав, на чолі сім’ї стоїть найстаріший. Жінки прислуговують чоловікам, діти — батькам, взагалі молодші віком — старшим. Кожне місто поділяється на чотири рівні частини. Посередині кожної частини є ринок з усілякими товарами, куди кожна сім’я звозить свої вироби, потім їх сортують і зберігають у складах. Будь-який голова сім’ї приходить сюди, просить те, чого він сам або його сім’я потребує, і без грошей, без будь-якої винагороди одержує потрібну річ. Та й навіщо відмовляти йому, коли всього вдосталь і немає побоювання, що хто-небудь вимагатиме більше, ніж йому потрібно. Бо нерозумно припускати, що попросить зайвого той, хто впевнений, що йому ніколи нічого не бракуватиме. І справді, в кожної породи живих істот пожадливість та хижість з’являються від страху щось втратити, а в людей, крім того, ще й від зарозумілості. Саме вона ставить собі в заслугу без краю чванитись своїм майном. Вада такого роду зовсім не має місця серед звичаїв утопійців.

До згаданих мною ринків прилягають продовольчі ринки, куди доставляють не тільки овочі, садовину та хліб, а також рибу, птицю й м’ясо тварин. За містом відведені спеціальні місця, де текуча вода змиває кров і бруд зарізаної й оббілованої руками рабів худоби. Річ у тім, що утопійці не дозволяють своїм громадянам убивати тварин, бо, на їх думку, від цього поволі пропадає в людей милосердя — найлюдяніше почуття нашого єства. Вони забороняють також привозити до міста будь-які брудні продукти, бо гниття може заразити повітря й викликати хвороби.

Крім того, на всіх вулицях на однаковій віддалі один від одного стоять просторі палаци; кожний з них має окрему назву. Живуть там сифогранти. До кожного з цих палаців приписано по тридцять сімей, з яких п’ятнадцятьом відведено одну частину будинку, а п’ятнадцятьом — другу. Там вони повинні разом харчуватися. Постачальники продуктів з кожного палацу збираються на ринку о певній годині і одержують харчі відповідно до кількості своїх їдців. В першу чергу, однак, беруться до уваги хворі, які лікуються в громадських лікарнях. Утопійці мають чотири лікарні19 на околиці міста, неподалік від його мурів. Вони такі просторі, що кожну з них можна порівняти з невеличким містом. Це зроблено, по-перше, для того, щоб хворим, скільки би їх не було, не давалась узнаки тіснота приміщення і було їм якнайзручніше, по-друге, щоб слабого на таку хворобу, яка може передаватись від одного до другого при спілкуванні, можна було відокремити від інших якнайдалі. Ці лікарні чудово обладнані й забезпечені всім необхідним для повернення хворим здоров’я. Хворих під керівництвом досвідчених лікарів доглядають з такою чуйністю і турботливістю, що, хоч нікого не виписують з лікарні проти його волі, все ж кожний воліє лікуватись там, ніж у себе вдома. Коли лікарняний постачальник одержить їжу згідно з приписом лікарів, тоді усі найкращі продукти розподіляються порівну між палацами, відповідно до кількості їдців кожного. Надто до уваги беруться правитель, первосвященик, транібори, а також посли і всі іноземні гості (якщо вони є, а взагалі їх буває мало й рідко, але коли приїжджають, то для них готують окремі обладнані всім необхідним приміщення). До цих палаців в години, призначені для обіду й вечері, збирається вся сифогрантія, яку скликають звуки мідної труби, крім, звичайно, хворих, що лежать у лікарнях або вдома. Нікому, однак, не забороняється приносити харчі з ринку додому після того, як палаци достатньо забезпечені. Утопійці добре знають, що ніхто цього без поважних причин не робить. Хоч кожному дозволено харчуватися вдома, проте жоден з них цього радо не чинить, бо вважається непристойним і нерозумним тратити час на приготування гіршої їжі, коли можна дістати розкішний і ситний обід у палаці, що стоїть поруч. У цьому ж палаці всі брудніші й важчі роботи виконують раби. Але варіння и приготування їжі входить виключно до обов’язків жінок; вони також повинні подавати на стіл і прибирати зі стола. Представники кожної сім’ї по черзі займають місця за трьома або й більше столами, залежно від кількості осіб; чоловіки сідають уздовж стіни, жінки — навпроти них, ближче до виходу, щоб на випадок якогось раптового занедужання (а це трапляється інколи з вагітними) могли встати і, не порушуючи порядку, вийти до годувальниць. Ці останні сидять окремо з немовлятами в їдальні, призначеній для цього, де завжди є вогонь і чиста вода, а також колиски, щоб можна було туди покласти немовлят і, коли треба, розповити їх з пелюшок при вогні, дати їм відпочити на свободі й погратися. Кожна мати сама годує свою дитину, хіба що на перешкоді стане смерть або хвороба. У таких випадках дружини сифогрантів спішно підшукують годувальницю, а це неважко, бо всі, що можуть виконувати таку роботу, беруться за неї з більшим задоволенням, ніж за будь-яку іншу, тим паче, що всі хвалять таку людину за добре серце, а дитина вважає годувальницю своєю мамою. У залі годувальниць перебувають також усі діти, яким не виповнилось ще п’яти років. Інші неповнолітні, до яких зараховують осіб чоловічої й жіночої статі, що не досягли ще шлюбного віку, або прислуговують тим, які сидять за столом, або, якщо це їм не під силу через малоліття, стоять мовчки поруч. Неповнолітні їдять те, що їм дадуть дорослі, які сидять за столом; іншого часу на обід у них немає. Місце в середині першого стола вважається найвищим, і з нього, оскільки цей стіл поставлений впоперек у крайній частині їдальні, видно усіх присутніх. За цим столом сидить сифогрант із своєю дружиною. Поруч з ними сидять два найстарші за віком, тому що за кожним столом є місця для чотирьох осіб. Якщо ж у цій сифогрантії є храм, то священик і його дружина сидять поряд з сифогрантом. З обох боків столів розміщуються молодші, потім знову літні люди. Таким чином, у всьому будинку ровесники з’єднані один з одним і заодно змішані з людьми іншого віку. Встановлено це, кажуть, для того, щоб повага до людей похилого віку й пошана до них стримували молодших від непристойної вільності в поводженні як щодо слів, так і рухів (річ у тім, що за столом не можна ні зробити, ні сказати нічого такого, чого не помітили б або не почули сусіди). Страви подають, починаючи не з першого місця, а спочатку обносять найкращою їжею всіх найстарших за віком (їхні місця позначені), а потім, уже без різниці, обслуговують інших. Старі ж люди на свій розсуд роздають найближчим сусідам свої ласощі, якщо їх не так багато, щоб можна було всіх задовольнити. У такий-то спосіб старим людям виявляється належна увага, а це має корисний вплив на всіх присутніх.

Кожний обід і вечеря починається з якогось повчального читання; воно коротке, щоб не набридло слухачам. Потім старші ведуть статечну розмову у веселому тоні, пересипану жартами. Але не займають вони весь обід довгими балачками, навпаки, охоче слухають, що кажуть молодші, і навіть навмисно втягують їх до участі в розмові. Роблять це для того, щоб перевірити обдаровання і вдачу кожного з них, бо ці властивості виявляються в невимушеній застольній розмові. Обіди там короткі, вечері довші, тому що після обідів йде праця, а після вечері — сон і нічний відпочинок, який, на думку утопійців, добре впливає на травлення. Ні одна вечеря не минає без музики 20, ні один десерт без солодощів. Палять там пахучі трави, розприскують парфуми — взагалі роблять усе, щоб розвеселити співтрапезників. Утопійці схиляються до думки, що жодна насолода не заслуговує заборони, аби тільки не спричиняла якоїсь шкоди. Ось у такий спосіб живуть люди в місті; а в селах, які лежать далеко одне від одного, всі харчуються вдома. Кожна селянська сім’я має що їсти, бо із села надходить усе те, що споживають городяни.

Про подорожі утопійців

Якщо хтось забажає відвідати друга, який проживає в іншому місті, або просто оглянути якусь місцевість, то він легко одержує дозвіл у своїх сифогрантів і траніборів, хіба що цьому на заваді стане якась обставина. Одночасно в дорогу вирушає певна кількість осіб з листом правителя, котрий засвідчує дозвіл на подорож з визначенням дня повернення. В дорогу дають підводу і громадського раба, щоб поганяв і доглядав волів. Але якщо серед подорожніх немає жінок, вони повертають підводу назад, як зайвий тягар і заваду. Хоч у дорогу утопійці не беруть з собою ніяких харчів, проте під час усієї подорожі нічого їм не бракує, бо всюди вони, немов у себе вдома. Якщо в якомусь місці доведеться їм затриматися довше, ніж один день, тоді кожний займається там своїм ремеслом і товариші по праці ставляться до нього якнайчуйніше.

Але якби хтось самовільно, без дозволу правителя, виїхав за межі своєї області, то пійманого чекає ганебна кара: його відправляють назад як утікача й жорстоко карають. А після другої спроби порушити закон, його позбавляють волі.

Якщо комусь захочеться походити по полях навкруги міста, то це не забороняється, коли є дозвіл від голови сім’ї й згода дружини. Але в яке б село він не прийшов, йому не дадуть їсти, поки не виконає стільки роботи, скільки там мають звичай виконувати до полудня або пополудні. З такою умовою кожному дозволяється вийти з міста на навколишні поля, бо він буде не менш корисний місту, ніж якби залишався в ньому.

Як бачите, в Утопії неможливо під будь-яким приводом ледарювати, немає змоги байдикувати. Немає там ні однієї винарні, ні пивної, ні будинку розпусти, немає нагоди для морального розкладу, ні місць спокуси, ні таємних сходин. Річ у тім, що перебування на очах у всіх змушує або займатися звичною роботою, або добропристойно відпочивати.

Неминучим наслідком таких відносин в утопійців є загальний добробут; оскільки цим добробутом користуються всі однаково, тому там не знають, що таке бідний або жебрак. Як тільки амауротському сенатові (до складу якого, як я згадував, щороку входять по три представники від кожного міста) стане відомо, де є надлишок тих чи інших продуктів, а де був поганий врожай, то нестачу в одному місці заповнюють достатком іншого. І роблять це вони безплатно, не одержуючи натомість нічого від тих, кому дарують. А втім, те, що вони відпускають із своїх запасів якомусь місту, не вимагаючи від нього нічого взамін, городяни теж дістають безплатно, коли мають у цьому потребу, від іншого міста. Таким чином увесь острів являє собою немов одну сім’ю.

Після того як вони достатньо забезпечать самих себе (це, на їхню думку, має місце тоді, коли заготують усього на два роки, бо важко передбачити, який буде врожай наступного року), то з надлишків вивозять в інші країни велику кількість зерна, меду, вовни, льону, лісу, пурпурових тканин, руна, воску, сала, шкіри і худоби.

Сьому частину всього цього вони дарують біднякам тих країн, а решту продають за помірну ціну. За виручені з такої торгівлі гроші утопійці привозять у свою країну не лише ті товари, яких у них бракує (а таких майже нема, крім заліза), але й велику кількість золота й срібла.

Внаслідок такої торгівлі жителі Утопії здавна нагромадили дорогоцінний метал у неймовірній кількості. Тому тепер їм байдуже, чи продавати за готівку, чи одержувати гроші в призначений час; набагато більше грошей вони дають у позику: укладаючи боргову угоду, утопійці після дотримання встановленого законом порядку не вимагають поруки приватних осіб, а тільки — всього міста. Коли наближається день сплати боргу, місто-поручитель вимагає від приватних осіб сплатити його, вносить гроші у скарбницю і користується процентами, поки утопійці не зажадають повернення боргу. Однак вони майже ніколи не вимагають цього, бо вважають за несправедливе віднімати річ їм зовсім не потрібну в тих, кому ця річ потрібна. Зрештою, утопійці вимагають грошей тільки тоді, коли за певних обставин хочуть якусь частину дати в позику іншому сусідньому народу або коли треба вести війну. Саме заради цього вони зберігають усі свої скарби вдома, щоб служили їм порятунком у крайній або раптовій небезпеці і переважно для того, щоб наймати чужоземних солдатів за дуже велику плату, бо вважають за краще наражати на смертельну небезпеку чужоземців, ніж своїх громадян. Утопійці добре знають, що за великі гроші можна часто-густо купити самих ворогів, які тоді готові заради них навіть затіяти міжусобну війну. З цією метою вони зберігають величезні скарби, але не як щось дорогоцінне, а ставляться до них так, що мені сором но навіть розповідати, та й боюся, що словам моїм ніхто не повірить. Моє побоювання тим більше виправдане, що я сам усвідомлюю: якби не бачив на власні очі, то нелегко було б переконати мене, щоб я повірив іншому оповідачеві. Та й це зрозуміло: чим більше відрізняється чужий звичай від звичаїв слухачів, тим менше вони в нього вірять. Хоча людина тямуща, можливо, не дуже здивується, дізнавшись ще й про інші звичаї утопійців, сильно відмінні від наших. Золотом і сріблом утопійці послуговуються цілком інакше, ніж ми. Річ у тім, що вони самі не користуються грішми, а зберігають їх про всяк випадок: може, пригодяться, а може, й ні. До речі, з золотом і сріблом, з яких виготовляються гроші, вони поводяться так, що ніхто не цінує їх більше, ніж заслуговує їхня природа. Хто не бачить, наскільки золото й срібло поступається залізу? Адже без заліза, далебі, люди не можуть жити, так само, як без вогню й води, в той час як золото й срібло природа не наділила таким застосуванням, без якого нам важко було б обійтися. Лише людська глупота надала їм цінності через їхню рідкість. Ось так природа, немов найкраща мати, все, що потрібніше, таке як повітря, воду й саму землю, зробила доступним для людей, а зайве й некорисне відсунула якомога далі. Допустимо, що утопійці сховають золото й срібло в якійсь башті. Якби так зробили, тоді на правителя і сенат могло б упасти підозріння (на це здатна безглузда злоба юрби), що вони, спритно обдуривши народ, хочуть мати для себе з цього вигоду. Далі, якби з цих металів виготовлено було кубки та інші предмети, майстерно викарбувані, а згодом довелося б їх знову розплавити і видати платню солдатам, то, зрозуміла річ, можна собі уявити, з яким болем вони дозволили б забрати в них те, що вже почало їм подобатися.

Щоб цьому запобігти, утопійці придумали один спосіб, який відповідає іншим їхнім звичаям, але неприємно вражає нас (адже ми так високо цінуємо золото й так дбайливо його охороняємо). Лише ті, що знають цей дивний спосіб, можуть повірити моїм словам. Утопійці їдять і п’ють із глиняного та скляного посуду тонкої роботи, але дешевого, а із золота й срібла вони роблять нічіні горщики та всілякий посуд на нечистоти21 для вжитку не тільки в громадських палацах, айв приватних будинках. Окрім того, з цих же металів виготовляють ланцюги та грубі кайдани. якими сковують рабів. Нарешті, у тих, хто зганьбив себе якимсь злочином, висять золоті кільця у вухах, їхні пальці в золоті, на шиї золотий ланцюг, і навіть на голові золотий обруч. Отже, утопійці все роблять для того, щоб золото й срібло в них зневажалось. Інші народи втрату золота й срібла переживають з болем у серці, натомість якби певні обставини вимагали від утопійців відректися нараз від усіх скарбів, ніхто з них не подумав би, що втратив хоч один шеляг.

Крім того, вони збирають на морських берегах перли, а на деяких скелях — алмази та рубіни, однак не шукають їх умисно. Надибавши випадково, вони їх шліфують і, мов блискітками, прикрашають малят, які в ранньому віці чваняться й пишаються цими прикрасами, але тільки-но трохи підростуть і помітять, що такими цяцьками тішаться лише малі діти, вони без жодного нагадування з боку батьків самохіть, червоніючи від сорому, знімають їх; так само роблять паші діти, коли, підростаючи, викидають геть горіхи, амулети і ляльки. Ці звичаї, так відмінні від усього того, що зустрічається в інших народів, породжують і інший світогляд. Я це усвідомив з повного ясністю у зв’язку з прибуттям в Амаурот анемолійських послів 22.

Вони завітали в Амаурот, коли я там був, і тому, що мали обговорюватись важливі справи, то перед їхнім прибуттям приїхали по три представники з кожного міста Утопії. Всі посли сусідніх народів, які раніше приїздили сюди, звичайно з’являлися в якнайскромнішому одязі, бо добре знали звичаї утопійців. Річ у тім, що утопійці зовсім не цінили дорогого одягу, нехтували шовком, а мати золото вважали навіть ганьбою. Однак анемолійці жили далеко і мало спілкувалися з утопійцями. Дізнавшись, що всі утопійці носять грубий одяг однакового крою, вони подумали, що придбати гарне вбрання в них немає змоги. Анемолійці, не стільки розумні, скільки зарозумілі, вирішили виступити у всьому блиску, немов якісь боги, і засліпити очі бідних утопійців пишнотою свого вбрання. Отож три посли з’явилися в супроводі почту зі ста чоловік, усі в різнобарвному одязі, більшість у шовках. Самі посли (на батьківщині вони були знатними людьми) мали на собі золотом вишиті плащі, на шиях — великі намиста, у вухах — золоті сережки, до того ж на руках у них сяяли золоті персні, а капелюхи були обвішані стьожками, які виблискували перлами й дорогими камінцями, — одне слово, вони були прикрашені всім тим, що в утопійців служило або для покарання рабів, або було ознакою ганьби для знеславлених, або для забави дітей. Тому-то варто було подивитись, як анемолійці гнули кирпи, коли порівнювали своє пишне вбрання із скромним одягом утопійців (бо на площу висипав народ). А, з другого боку, з не меншим задоволенням можна було спостерігати, як глибоко вони розчарувалися, не відчувши тої шани, на яку розраховували. І справді, на думку присутніх утопійців, за винятком небагатьох, які в якихось важливих справах перебували за кордоном, уся ця пишнота одягу була дуже ганебна. Ось тому шанобливо вітали вони замість їхніх панів незнатних людей, вважаючи їх послами, а самих послів пропустили, не виявляючи їм ніякої уваги, бо, коли побачили в них золоті ланцюги на шиях, подумали, що це раби. Навіть діти утопійців, які вже облишили перли та самоцвіти, помітивши їх прикріпленими до капелюхів послів, штурхали матерів під боки і казали: «Глянь-но, мамо! Такий здоровань, а ще прикрашає себе перлами й самоцвітами, ніби маленький хлопчик». А мати також цілком поважно відповідала: «Мовчи, дитинко! Це, певне, один із посольських блазнів». Інші ганили золоті ланцюги, що вони ні до чого не придатні, бо настільки тонкі, що раб може їх легко розірвати, а, з другого боку, настільки просторі, що при бажанні він може їх скинути і втекти, куди очі світять, без ланцюгів, вільний. А втім, посли, перебуваючи в цьому місті день-другий, переконалися, що в ньому багато золота, але цінується воно утопійцями дуже дешево, в той час як у них самих — дуже високо, до того ж па ланцюги й кайдани одного збіглого раба витрачено золота більше, ніж варта вся пишнота їх трьох. Тоді й вони опустили крила і, засоромлені, зняли з себе всі ті прикраси, якими досі хизувалися. Особливо після того, як по-дружньому порозмовляли з утопійцями і дізналися про їхні звичаї та погляди. Утопійці дивом дивуються, як може хто-небудь із смертних захоплюватися сумнівним блиском невеличкої перлини або дорогоцінного каменя, коли є нагода спостерігати зорі чи навіть саме сонце; невже може бути хтось настільки обмеженим, щоб убити собі в голову, начебто благороднішою роблять людину нитки тоншої вовни, забуваючи, що цю саму вовну, хоч яка вона тонка, носила колись на своїй спині вівця, яка була нічим іншим, як вівцею. Дивує утопійців також те, що золото, за своєю природою таке нікчемне, тепер усюди на землі в такій великій ціні, і цінують його більше, ніж людину, хоч саме людина надала йому цінності, вживаючи для своїх потреб. Доходить до того, що якомусь тупаку, в якого розуму не більше, ніж у пня, так само нечесному як і дурному, підлягає безліч розумних і добропорядних людей лише через те, що йому дісталася велика купа золотих монет. А якби випадок або якийсь юридичний виверт закону (котрий не гірше від випадку може поставити все догори дном) забрав оцю купу грошей в отого пана й віддав наймерзеннішому гультяєві з усієї його челяді, тоді, ясна річ, пан перейшов би на службу до свого слуги як додаток і доважок до його грошей. Але більше дивуються утопійці й відчувають відразу до безумства тих людей, які шанують багатіїв, немов богів, хоч вони цим багатіям нічим не зобов’язані й від них незалежні. Ці дурні поважають їх тільки за те, що вони багаті, хоч чудово знають осоружну скупість багатіїв і не сумніваються в тому, що, поки ті живуть, їм з величезної купи грошей не перепаде жодного мідяка.

Такими й подібними поглядами утопійці завдячують частково вихованню, бо виросли вони в державі, звичаї якої дуже різняться від наших нісенітниць, а частково — літературі й науці. Щоправда, в кожному місті є невелика кількість людей, які, звільнені від інших видів праці, присвячують себе науці. Це якраз ті, у кого вже в дитинстві помічено незвичайні здібності, неабиякий розум та потяг до знань. Зрештою, в Утопії всі діти і значна частина народу, чоловіки й жінки, тягнуться до освіти, присвячуючи навчанню, як було вже сказано, щоденно кілька годин, вільних від праці. Навчальні предмети утопійці вивчають своєю мовою. Вона не бідна на слова, милозвучна і точніше від інших мов передає думки того, хто говорить. Ця мова, лише з деякими відхиленнями в різних місцях, розповсюджена на значній частині того світу.

До нашого прибуття утопійці навіть не чули про всіх тих філософів 2 , імена яких славні у цьому відомому нам світі. Все ж у музиці, діалектиці24, арифметиці та геометрії вони домоглися майже тих самих результатів, що й наші вчені. Зрештою, якщо утопійці у всіх галузях зрівнялися з нашими давніми вченими, то відстали порівняно з досягненнями нових діалектиків25. Річ у тім, що вони не придумали жодного з тих витончених правил про обмеження, узагальнення й підставлення26, які тут повсюдно вивчають діти за так званою «Малою логікою». Далі, «другі інтенції» 27 не тільки не стали в утопійців предметом глибшого дослідження, а й ніхто з них не міг побачити так звану «саму людину взагалі»28, хоч, як ви ведете, вона настільки велика, що більша за будь-якого гіганта.

Зате утопійці дуже добре обізнані з рухом небесних тіл. Вони придумали майстерні прилади різного виду, за допомогою яких дуже точно визначають рух і положення Сонця та Місяця, а також інших світил, за якими можна спостерігати на їхньому небосхилі. А втім, їм навіть уві сні не сниться про дружбу і чвари планет 29 та про оманливе ворожіння на зірках. На основі деяких прикмет, відомих їм з великого досвіду, вони передбачають дощі, вітри та інші зміни погоди. Щодо причин усіх цих явищ, припливу і відпливу морів, їхньої солоності, та й взагалі щодо походження і природи неба й всесвіту, то утопійці розмірковують подібно до наших давніх філософів. Ці останні бувають іноді неодностайні між собою, так само й утопійці, подаючи нові пояснення явищ, висловлюють різні погляди і не доходять до повної згоди.

У тому розділі філософії, де мова йде про моральність30, утопійці розглядають ті ж питання, що й ми: вони розмірковують про блага духовні, тілесні й зовнішні31, далі — про те, чи назва «благо» підходить до всіх благ, чи тільки до духовних прикмет. Вони розглядають питання про доброчесність і насолоду. Але найбільшу розбіжність у поглядах викликає питання, чи щастя залежить від однієї умови, чи від багатьох. Але стосовно цього вони, як видно, вперто схиляються до погляду, який відстоює насолоду 32. В ній вони вбачають або єдиний, або найважливіший чинник людського щастя. Як не дивно, утопійці, захищаючи такий життєрадісний погляд, вдаються до релігії, хоч вона за своїм духом поважна, сувора й здебільше сумна та непоступлива. Вони розмірковують про щастя, поєднуючи деякі релігійні положення з філософією, яка спирається на розумові докази. Чинять вони так, бо вважають, що без допомоги релігії розум сам по собі надто слабкий і неспроможний дослідити, в чому полягає суть справжнього щастя.

Положення їхньої релігії такі: душа безсмертна й милістю божою створена для щастя; за чесноти і добродійства людині призначена нагорода після смерті, а за ганебні вчинки — кара. Хоч ці положення належать до царини релігії, однак, на думку утопійців, розум підказує повірити в них і прийняти їх. Воші без будь-якого вагання твердять, що якби відкинути ці положення, то хіба людина не втратила б глузд і не прагнула б до насолоди всіма дозволеними й недозволеними засобами.

Одного лише треба остерігатись, а саме: щоб менша насолода не стала на заваді більшій, і не ганятися за такою, за яку довелося б заплатити стражданням. Вони вважають доказом вершини безумства прагнути до суворої та нелегкої доброчесності, не тільки відрікаючись від утіх життя, а й добровільно терплячи страждання без надії мати з цього яку-небудь користь, бо який тут глузд, коли, провівши все життя безрадісно, тобто нещасливо, після смерті нічого не одержиш.

Все ж, на їхню думку, щастя полягає не в будь-якій насолоді, а тільки в чесній і пристойній. Бо до такої насолоди як до найвищого добра тягне нашу природу сама доброчесність, якій протилежний філософський напрямок33 приписує виключне право робити людей щасливими. Доброчесність ці філософи визначають як життя, згідне з законами природи 34, бо до нього нас покликав бог. Треба іти за тим потягом природи, який слухається розуму, коли доводиться вирішити, до чого варто прагнути, а чого уникати. Розум насамперед розпалює в людей любов і пошану до величі божої, якій ми завдячуємо й тим, що існуємо, й тим, що можемо бути щасливими; розум нас повчає і заохочує, щоб ми й самі жили по змозі безтурботно та радісно, а також допомагали іншим досягти того самого, відповідно до природного братства. Ніколи не було ні такого суворого й ревного прихильника доброчесності, ні невблаганного ненависника насолоди, який радив би тобі тільки виснажливу працю, неспання і сум та одночасно не закликав би тебе облегшувати в міру сили злигодні й горе інших людей. І вважав би гідним похвали проповідувати в ім’я людяності думку про те, що людина людині повинна допомагати й втішати її. Найблагороднішим і найпритаманнішим природі людини прикладом доброчесності є те, коли хтось намагається втішати інших у горі, усувати журбу, повертати їм радість життя, тобто насолоду. Якщо це так, то чому природа не спонукає нас, щоб кожний робив те саме для себе самого? Виходить одне з двох: приємне життя, тобто сповнене насолод, треба визнати чимось поганим або чимось добрим; якщо чимось поганим, то не слід не тільки намовляти до такого життя, а й з усієї сили відмовляти інших від нього, як від шкідливого її згубного; якщо ж приємне життя є чимось хорошим, то тоді ти не тільки можеш, а й повинен навертати інших до такого життя. Коли так, то чому б не схилити до нього перш за все самого себе? Тобі слід бути не менш доброзичливим до себе, ніж до інших. Адже природа, спонукаючи творити добро заради інших, не загадує тобі бути немилосердним до власної особи.

Отже, сама природа, твердять утопійці, приписує нам приємне життя, тобто насолоду, як основну мету всіх наших дій; а доброчесність вони визначають як життя, згідне з вказівками природи. Природа закликає людей до взаємодопомоги заради щастя в житті (це вона робить цілком слушно, бо ніхто не піднімається понад долею людського роду настільки високо, щоб природа виключно про нього турбувалася; вона всім без винятку однаково сприяє, наділивши всіх однаковим виглядом). Тому природа велить тобі пильно стежити за тим, щоб ти, дбаючи про власну користь, не кривдив інших.

У зв’язку з цим, на думку утопійців, слід так само додержуватися угод, укладених між приватними особами, як і шанувати суспільні закони 35 про розподіл життєвих благ, тобто основ насолоди, що їх обнародував добрий правитель або затвердив одностайно народ, не утискуваний тиранією й не обманутий ніякими хитрощами. Турбота про свої вигоди без порушування законів — справа розсудливості, а дбати, крім того, ще про інтереси суспільства — доказ любові до батьківщини. Нищити чиєсь щастя, аби будувати своє з кривдою для інших,— несправедливо. І, навпаки, відмовляти собі в якійсь насолоді, щоб давати її іншим, — це обов’язок людинолюбства й доброзичливості; а користь, яку ми маємо, переважає те, що ми віддаємо. Бо за добрі вчинки люди віддячують добром, до того ж сама свідомість доброчинства й спогади про любов та прихильність тих, кому ти зробив добро, дають душі більше втіхи, ніж тілесна насолода, від якої ти утримався.

Насолодою називають вони всякий стан або рух тіла й душі, перебування в якому приносить насолоду згідно з природним потягом. Недарма вони роблять додаток про природний потяг. Бо приємним від природи є те, до чого прагне людина не шляхом кривди, завданої іншим; і те, заради чого не втрачається інша, більша приємність; і те, за чим не йде страждання; і те, чого прагне не тільки чуття, а й здоровий глузд. З другого боку, є втіхи, суперечні з природою, що їх люди на підставі якоїсь облудної домовленості уявляють собі солодкими, немовби від людини залежить змінювати суть речей та їхні назви. Утопійці дотримуються погляду, що всі такого роду насолоди трохи не дають щастя, а, навпаки, заважають здобути його. Бо коли хтось раз знайшов у них смак, то немає в нього місця для справжніх і природних утіх, а душу цілком опановують фальшиві погляди на насолоду. Адже є дуже багато таких речей, що за своєю суттю не мають у  собі нічого приємного, навпаки, значна їх частина містить у собі чимало гіркоти, але внаслідок зіпсованого смаку вони вважаються не те що за найвищі насолоди, а й навіть за основний смисл життя.

До того роду людей, які ганяються за фальшивими насолодами, утопійці зараховують тих, про кого я раніше згадував: це люди, яким здається, що чим кращий у них одяг, тим кращі вони самі. У цьому випадку вони припускаються подвійної помилки. Насамперед, думаючи, що їхній одяг кращий, вони помиляються не менше, ніж вважаючи самих себе за кращих. Якщо ж узяти до уваги корисність одягу, то чому тонша вовна має бути кращою від грубілої? Але такі люди гнуть кирпу, немов вони насправді відрізняються від інших, а не тільки уявляють собі свою вищість, впевнені, що їх власна ціна стає вищою від чепурного одягу. Внаслідок цього, ніби з повним правом, вони вимагають для себе через вишуканий одяг особливої пошани, на яку, гірше одягнені, вони й не наважилися б розраховувати, і обурюються, коли на них не звертають досить уваги.

А хіба не доводить тієї ж глупоти жадоба незаслужених і нікому не потрібних почестей? І справді, яку природну й справжню приємність може принести те, коли хтось зніме капелюха перед тобою або схилить коліна? Чи це зніме біль у твоїх колінах? Або вилікує голову від божевілля? У полоні фальшивих поглядів на насолоду перебувають ті, що самі собі правлять лестощі й плещуть у долоні, тому що їм випало на долю народитися від знатних предків, довгий ряд яких вважався багатим, особливо завдяки великим землеволодінням (річ у тім, що сьогодні знатність полягає в багатстві). Ця знатність, на їхню думку, ні на волосинку не зменшиться, хоч би предки їм нічого не залишили із своїх багатств або якби вони самі розтринькали спадок.

Сюди ж утопійці зараховують тих, що, як я згадав, захоплюються перлами й коштовними камінцями 36, до того ж уявили собі, що вони прирівнюються до богів, коли їм пощастить одержати якийсь рідкісний екземпляр каменя, особливо такий, що його в цей час у їхньому середовищі найбільше цінують. Адже не у всіх і не завжди цінуються ті самі коштовні камені. Але любителі коштовностей купують такий екземпляр завжди у натуральному вигляді, без золотої оправи, і тільки тоді, коли продавець поклянеться й дасть запоруку, що ця перлина чи коштовний камінь — справжні. Настільки вони бояться, щоб їхній зір не обманули підробними, замість показати справжні! Чому б тобі не втішатися підробним камінцем, коли твоє око не відрізняє його від справжнього? Далебі, обидва камінці повинні мати для тебе таку цінність, як для сліпого. А що говорити про тих, що зберігають великі багатства не з метою, щоб ними користуватись, а дивитися з насолодою на купу золотих грошей? Чи вони відчувають справжню радість, чи скоріше всього тішаться нагодою втіхи? Або чи щасливими назвеш тих, які, опановані протилежною вадою, ховають золото, щоб ніколи ним не скористатися, а може, і взагалі більше не побачити? Виходить таке: боячись, щоб не втратити золото, вони насправді його втрачають. Хіба це не втрата, коли хтось закопує золото в землю, позбавляючи себе і, певно, інших можливості зробити з нього вжиток? Але, сховавши скарб, ти тішишся нестямно, неначе вже цілком позбувшись клопоту. Припустимо, що хтось викраде скарб, а ти, не знаючи про крадіжку, вмреш через десять років; хіба протягом усіх тих десяти років, які ти прожив після крадіжки, не однаково було б тобі, чи його вкрадено, чи він цілий? Так чи інакше, тобі від цього не буде ніякої користі.

До цих безглуздих утіх утопійці зараховують також гру в кості (про цю нерозумну розвагу вони знають з чуток, а не з власного досвіду), далі — полювання37 й птахоловство. Що це за приємність, кажуть вони, кидати безліч разів гральні кості на дошку? Навіть якби в цьому була якась насолода, то від частого повторення рухів нарешті з’явиться пересичення. Так само виття й гавкіт собак повинні викликати радше відчуття відрази, аніж насолоди. І чому більшу втіху дає дивитись, як собака женеться за зайцем, ніж собака — за собакою? Адже в обох випадках ідеться про те саме: вони біжать, якщо біг дає тобі задоволення. А якщо тебе приваблює надія побачити вбивання звірів і очікування тієї хвилини, коли па твоїх очах шматовані звірі будуть гинути, то споглядання того, як собака розриває зайчика, сильний — безсилого, лютий — боязкого й полохливого, жорстокий — невинного, повинне найімовірніше викликати відчуття жалю. Тому утопійці передали полювання різникам, як справу, недостойну вільної людини (вище ми вже згадали, що цим ремеслом займаються в них раби). Вони вважають, що полювання — найнікчемніший вид різницького ремесла, а інші види й корисніші, й гідніші поваги, бо тут різники приносять велику користь і забивають тварин тільки в разі необхідності. А мисливець знаходить у вбиванні беззахисного звірка лише пусту розвагу. На думку утопійців, люди, які з насолодою приглядаються до мордування звірів, або від природи жорстокі, або стали жорстокими від зловживання такого роду розвагами. Хоч переважно люди в таких і подібних «утіхах» вбачають якусь приємність, однак утопійці дотримуються погляду, що вони не мають нічого спільного із справжньою насолодою. Бо те, що ці «втіхи» дарують людям приємність, яка здасться їм насолодою, ніяк не змушує утопійців відступати від своєї думки. Вони твердять: причина цього полягає не в природних властивостях явища, а в спотвореній звичці людей. Внаслідок цього люди гірке приймають за солодке. Подібно до того, як вагітним жінкам через зіпсутий смак здається, що смола та сало солодші від меду. Однак нічий погляд, спотворений хворобою чи звичкою, не може змінити ні природи будь-якої речі, ні природи насолоди.

Утопійці розрізняють багато видів насолод, які вони називають справжніми; одні з них належать до духовних, інші — до тілесних. Духу приписують ту приємність, яку породжує споглядання істини. Сюди ж належить приємний спогад про гарно прожите життя й непохитна надія на майбутнє блаженство.

Тілесні насолоди поділяються на два види. Перший — той, що дає почуттям очевидну приємність. Це буває тоді, коли відновлюються клітини, які використала внутрішня теплота, а відновлюються вони за допомогою їжі й питва. Інший вид насолоди має місце тоді, коли з тіла виводиться надмір чого-небудь. Це буває при очищенні нутрощів від калу, при пологах чи коли заспокоюємо сверблячку чуханням або тертям. Але інколи насолода постає незалежно від того, чи задоволено потребу членів нашого тіла, чи звільнено їх від страждань; тоді насолода лоскоче, вражає й приваблює до себе наші почуття якоюсь таємною активною силою; такої насолоди ми зазнаємо, наприклад, слухаючи музику.

Другий вид тілесної насолоди полягає, на думку утопійців, у спокійному і врівноваженому стані тіла, тобто у здоров’ї, не підірваному недугами. Справді, якщо людину не мучить ніякий біль, то здоров’я тішить її само собою навіть без участі насолоди ззовні. Щоправда, хоч насолода такого роду не така помітна і не так відчутна, як непоборне прагнення їсти або пити, проте багато людей вважають здоров’я за найбільшу насолоду. Майже всі утопійці обстоюють погляд, що здоров’я — це велике благо, основа й передумова всіх радощів, бо тільки здоров’я забезпечує нам спокійні й бажані умови життя, без нього й мови не може бути про будь-яку насолоду. А такий стан, коли людина, щоправда, не страждає, але й не має здоров’я, утопійці називають швидше заціпенінням, ніж насолодою. Після жвавого обговорення утопійці вже давно відкинули думку тих, що радили не вважати міцне й непорушне здоров’я за насолоду, мовляв, наявність насолоди можна відчути лише при дії зовнішнього чинника. І сьогодні майже всі вони погодились на тому, що здоров’я є основною умовою насолоди. Якщо, кажуть вони, з хворобою пов’язаний біль, який є такий невблаганний ворог насолоди, як хвороба — здоров’ю, то чому, в свою чергу, хороший стан здоров’я не може нас радувати? На їхній погляд, тут немає значення, чи ми скажемо, що хвороба є стражданням, чи страждання — супутником хвороби, все ж наслідок в обох випадках той самий. Тому якщо здоров’я є само собою насолодою і неминуче породжує її, як вогонь створює тепло, то так чи інакше немає сумніву, що насолода супроводить тих, хто втішається здоров’ям. Крім юго, коли ми їмо, кажуть вони, хіба тоді не відбувається боротьба здоров’я, яке почало занепадати. І їжа тут вірний помічник проти голоду. Коли ж здоров’я поступово міцнішає, то саме завдяки цьому ми відчуваємо ту насолоду, що додає нам бадьорості. Невже здоров’я, яке знаходить радість у боротьбі, не радітиме, здобувши перемогу? Невже, повернувши собі нарешті колишню силу, до чого вперто прагнуло впродовж довгої боротьби, воно зразу заціпеніє, замість того щоб пізнати свої переваги й оцінити їх як слід? Тим-то утопійці вважають, що твердження, начебто здоров’я не можна відчути, дуже далеке від правди. Хто, питають вони, будучи бадьорим, не почуває себе здоровим, якщо він справді здоровий? Невже хто-небудь може перебувати в етапі такого заціпеніння або летаргії, що не визнає, як дороге і втішне йому здоров’я? А що таке втіха, як не інша назва насолоди?

Утопійці високо цінують духовні насолоди, їх вони вважають першими й найголовнішими. Переважна частина духовних насолод походить, на їхній погляд, із вправ у чеснотах і свідомості бездоганного життя. З-поміж насолод, що їх дає нам тіло, пальму першості вони віддають здоров’ю, бо до смачної їжі й напоїв, а також до всього, що може дати нам чуттєву насолоду, ми повинні прагнути, але лише заради здоров’я. Усе це приємне само собою, але настільки, наскільки воно протидіє недузі, яка непомітно підкрадається. Тому мудра людина скоріше буде уникати хвороб, ніж звертатися до лікарів, радше буде приборкувати біль, аніж шукати втішення в людей. Тому краще обходитися без нікчемних насолод, ніж бути на поводі в них. Але якщо хтось все-таки вважає, що насолоди такого роду дають йому задоволення, то неодмінно повинен погодитися, що він лише тоді ночуватиме себе найщасливішим, коли доведеться йому впродовж життя постійно відчувати голод, спрагу, сверблячку й заспокоювати їх їдою, питвом, чуханням та натиранням. Хто, однак, не бачить, що таке життя не тільки огидне, а й жалюгідне? Певна річ, ці насолоди найнікчемніші із усіх, оскільки найменш чисті. Вони ніколи не з’являються інакше, як у супроводі протилежних прикрощів. Так, з насолодою від їди пов’язаний голод, причому в нерівній мірі; чим настирливіше почуття голоду, тим воно довше триває: воно виникає раніше від насолоди і зникає лише одночасно з її припиненням. Так ось такі насолоди, як гадають утопійці, не слід дуже цінити, хіба що настільки, наскільки вони конче потрібні. Все ж утопійці радіють і цим насолодам, безмежно вдячні природі, яка, мов добра мати, з найніжнішою ласкою вабить своїх дітей навіть до того, що треба виконувати постійно з необхідності. Справді-бо, як гидко було б жити, якби як і інші хвороби, що рідше нам дошкуляють, так і нестерпне відчуття голоду та спраги довелося б нам заспокоювати прийманням отрут і гірких ліків.

Утопійці дбайливо бережуть красу, силу, моторність, як особливо цінні й приємні дари природи. Мало того, природа так уже влаштувала, що ті насолоди, яких ми зазнаємо за посередництвом слуху, зору та нюху, стали виключно властивістю і особливістю людини, бо жодне інше живе створіння не дивується предивній будові й красі всесвіту і не насолоджується приємними запахами (у тварин нюх служить лише для того, щоб розпізнати потрібну їжу), а також не відчуває різниці між гармонійними і негармонійними сполученнями звуків — все це, підкреслюю, утопійці розглядають як якусь приємну приправу до життя. У всьому цьому дотримуються такого правила: менша насолода не повинна стояти на заваді більшій, насолода не повинна породжувати будь-яке страждання, яке, за їхніми словами, є неминучим наслідком бридкої насолоди. Далі, вони вважають, що з погордою ставитися до краси, ослабляти силу, перетворювати свою проворність у лінощі, виснажувати тіло постами, шкодити здоров’ю, нехтувати різними принадами природи є ознакою вершини безумства, жорстокості щодо себе самого й неймовірної невдячності щодо природи. Це значить відрікатися від усіх її добродійств і відмовлятися від своїх зобов’язань перед нею. Це можна сяк-так зрозуміти, коли хтось робить таке, нехтуючи своїми вигодами заради невсипущої турботи про добро інших чи суспільства взагалі, сподіваючись одержати за свою пожертву більшу нагороду від бога. Інакше було б безглуздям мордувати себе самого без користі для кого-небудь задля примарної доброчинності або для того, щоб мати силу легше переносити нещастя, які, можливо, ніколи й не прийдуть. Такі їхні погляди на доброчесність і насолоду. Вони вірять, що коли релігія, послана з неба, не вселить людям чого-небудь святішого, то з допомогою людського розуму не можна знайти нічого правдивішого. Розглядати, чи їхні погляди правильні, чи ні, нам не дозволяє час та й немає потреби. Ми поставили перед собою завдання лише розповісти про звичаї утопійців, а не захищати їх. У всякому разі, яким би не був їхній державний устрій, я твердо переконаний: ніде немає кращого суспільства й щасливішої держави.

Тілом утопійці моторні й бадьорі; сили мають більше, ніж можна чекати від їхнього зросту, – хоч він ніяк не малий. Незважаючи на те, що земля в них не скрізь урожайна й клімат недосить здоровий, вони захищають себе від шкідливих атмосферних впливів поміркованістю в їжі, а родючість грунту намагаються поліпшити кращим обробітком. Внаслідок цього у жодного народу немає більшого врожаю та приплоду худоби; тут люди довговічні, наражені на менше число хвороб. Можна там спостерігати, що не лише хлібороби старанно виконують свої звичні роботи, щоб своєю вмілою працею допомогти землі малородючій.

Далі, там можна побачити, що люди вручну викорчовують ліс в одному місці, а насаджують в іншому. У цих випадках ідеться не лише про родючість грунту, а й про облегшення пєревозки; щоб дрова були ближче до моря або до самих міст, бо перевозити хліб з віддалених місцевостей сухопутним шляхом набагато легше, ніж дрова. Утопійці — народ привітний, життєрадісний, здібний, охочий до дозвілля, а коли треба, досить звиклий до виснажливої праці. Зрештою, в інших відношеннях утопійці не заповзятливі. Зате в розумових заняттях невтомні.

Коли утопійці дізналися від нас про грецьке письменство й науку 38, то з дивовижною наполегливістю старались ознайомитись з ними в нашому викладі. Що ж до латинського письменства 39, то, як ми помітили, воно не дуже припало їм до вподоби. Так, ми почали з ними читати по-грецькому радше для того, щоб виконати їхнє бажання, ніж у надії, що з цього що-небудь вийде. Але досить нам було трохи продовжати заняття, як старанність утопійців переконала нас у тому, що наша праця не пішла намарно. Вони легко відтворювали букви, правильно вимовляли звуки, дуже швидко запам’ятовували слова, надзвичайно точно їх перекладали, так що ми були вкрай вражені їхніми успіхами. Щоправда, переважну більшість з них становили ті, хто не лише самохіть узявся за вивчення грецької мови, а й за наказом сенату. Були це люди зрілого віку, вибрані з-поміж найздібніших учених. Минуло несповна три роки, і вони чудово засвоїли мову: вільно читали твори кращих письменників, хіба що цьому на перешкоді ставало спотворення тексту. Вони легко оволоділи грецькою мовою, припускаю, тому, що вона до деякої міри споріднена з їхньою. Я підозрюю, що цей народ походить від греків, бо в їхній мові, зрештою, близькій до перської, зберігаються деякі сліди в назвах міст і службових осіб. Коли я вибирався у четверту подорож, то взяв з собою на корабель замість товару чималу паку книжок, оскільки твердо вирішив краще не вертатися ніколи, ніж надто скоро. Отож від мене вони одержали в подарунок багато творів Платона, ще більше — Арістотеля, а також книгу Теофраста про рослини 40, на жаль, пошкоджену в багатьох місцях. Річ у тім, що під час нашого плавання ця книга, якого ніхто не цікавився, потрапила до мавпи, а вона, пустуючи й граючись, повиривала там і сям декілька сторінок і подерла їх. Із авторів граматик у них є тільки Ласкаріс 41, бо Федора42 я не привіз із собою; із словників мають лише Гесіхія 43 і Діоскоріда 44. Утопіицям дуже подобаються твори Плутарха 45, захоплюються вони дотепами й витонченим стилем Лукіана 46. З поетів у них є Арістофан47, Гомер48, Евріпід49 і Софокл50, надрукований дрібним шрифтом Альда51; з істориків — Фукідід 52 і Геродот53 ; є також Геродіан54. Мало того, мій товариш Тріцій Апінат 55 привіз із галузі медицини декілька невеликих творів Гіппократа56 і «Мале мистецтво» Галена57. Ці книги вони дуже цінують. Хоч, порівняно з іншими народами, утопійці відчувають далеко меншу потребу в медицині, все ж вона ніде не знайшла більшої пошани саме тому, що знання медицини вони цінують урівень з найкращими й найкориснішими галузями філософії. Досліджуючи за допомогою філософії таємниці природи, вони вважають, що не лише зазнають від цього незвичайної насолоди, а й здобувають прихильність її творця й правителя. На їхній погляд, він, подібно до того, як це роблять інші майстри із своїми творами, відкрив перед людиною будову цього світу для оглядання і споглядання (одну лише людину він зробив здатною для такого подиву). Тим-то йому по душі більше допитливий і вдумливий спостерігач, шанувальник його творіння, ніж той, хто, мов нерозумна тварина, байдуже і по-дурному нехтує таким величним і гідним подиву видовищем.

Тому природні здібності утопійців, підсилені науками, напрочуд яскраво виявляються у винаходах, які можуть допомогти якимсь чином створенню життєвих вигод. Проте двома винаходами вони зобов’язані нам, а саме: друкарством та виробництвом паперу, але й у цьому відношенні вони мають неабиякі заслуги. Хоч ми й показали їм літери, надруковані Альдом в паперових книгах, і розповіли, з чого виготовляється папір та про можливість друкувати на ньому літери, однак не зуміли як слід це пояснити, бо ніхто з нас достоту не тямив ні в одному, ні в другому. Але вони самі вмить проникливо зметикували, що і як. Досі вони писали на шкірі, корі та папірусі, а тепер невідкладно спробували виготовляти папір і друкувати літери. Щоправда, спочатку це в них не дуже виходило, проте невдовзі після неодноразових спроб вони досягли помітних успіхів у книгодрукуванні й у виготовленні паперу, настільки вражаючих, що якби в утопійців були інші грецькі книги, то вони мали б удосталь їх копій. А тепер у них з грецької літератури немає більше від того, що я вже згадав, але ті твори, які в них є, вони зуміли розмножити за допомогою друку в багатьох тисячах копій.

Утопійці доброзичливо приймають кожного, хто приїжджає до них оглянути їхню країну, особливо того, хто відзначається винятковим талантом або ж знанням багатьох країн, здобутим у далеких подорожах. З цієї причини й наш приїзд був їм приємний. Вони з цікавістю слухають, що діється скрізь у світі. Зрештою, заради торгівлі не дуже часто до них причалюють кораблі. Бо що можна привозити їм, крім заліза? Адже золото й срібло кожний волів би радше вивезти з Утопії. Те, що треба вивозити від них, вони вважають за краще вивозити самі, ніж надавати це право іншим. Бо зацікавлені в тому, щоб докладніше пізнати навколишні народи, та й не втратити досвіду й навиків у мореплавстві.

Про рабів

Рабами утопійці не вважають ні військовополонених (крім тих, кого вони самі взяли в бою у полон), ні дітей рабів, ні, нарешті, тих, кого можна купити в інших народів як рабів. Але вони перетворюють на рабів тих, хто в них заплямується ганебним злочином, або тих, хто в чужоземних містах був засуджений до страти за вчинене ним тяжке злодіяння. Такого роду рабів у них найбільше, бо багатьох з них утопійці купують іноді за дешеву ціну, а частіше одержують безплатно. Усі раби постійно перебувають на роботі, до того ж закуті в кайдани. До рабів своїх земляків, утопійці ставляться суворіше: вони, на їхню думку, є гіршими злочинцями і через те заслужили більшої кари, бо не змогли себе втримати від злочинності, хоч прекрасне виховання належно підготувало їх до чесного життя.

Інший рід рабів становлять працьовиті і бідні трудівники з іншої країни, що приїжджають в Утопію і доброхіть віддають себе в рабство. До них утопійці ставляться доброзичливо й поводяться з ними майже так само м’яко, як з громадянами, лише з тією різницею, що дають їм трохи більше роботи, до якої ті звикли. Коли хтось з них хоче виїхати, що трапляється рідко, того не затримують проти волі і не відпускають з порожніми руками.

Хворих, як я сказав, утопійці доглядають дуже дбайливо й докладають усіх зусиль, щоб вернути їм здоров’я за допомогою ліків або відповідної їжі. Мало того, хворих на невиліковні недуги воші втішають як можуть: сидять біля них, розмовляють з ними, подають усіляку допомогу. Зрештою, коли хвороба не лише невиліковна, а й спричиняє постійні страждання, тоді священики й службові особи переконують хворого, що оскільки він уже неспроможний впоратися з будь-якими життєвими обов’язками, став тягарем для себе й інших і, так би мовити, пережив свою смерть, то йому слід не затягувати далі свою біду і погубу, а погодитися відважно вмерти 58, тому що життя для нього стало суцільною мукою. Цей вчинок його буде розумним, бо він смертю перерве не втіхи, а муки, до того ж його вчинок буде благочестивим і святим через те, що він послухається порад священиків, тобто тлумачів волі божої. Ті, кого вони перекопають, позбавляють себе життя добровільно: або голодуванням, або їх присипляють. Якщо ж невиліковно хворий хоче жити далі, то утопійці доглядають його з такою ж відданістю. Вони переконані, що відійти з життя в такий спосіб — це почесна смерть. Якщо ж хтось накладе на себе руку без згоди священиків та сенату, то його ніде не ховають і не спалюють, а із зневагою кидають у якесь болото.

Жінки виходять заміж не раніше вісімнадцяти років, а чоловіки одружуються, коли їм виповниться двадцять два роки. Якщо випадково виявиться, що юнак або дівчина до шлюбу перебували в любовному зв’язку, його і її суворо карають; їм не дозволяють одружуватись, хіба що правитель своєю милістю пробачить їм вину. Батько і мати сім’ї, в будинку яких стався цей ганебний вчинок, наражаються на велику ганьбу, тому що вони недобросовісно виконали свій обов’язок нагляду за дітьми. За цей вчинок утопійці карають дуже суворо, тому що турбуються про майбутнє наступного покоління. Адже якщо не утримувати людей від безладного любовного співжиття, то подружня любов рідко може з’єднати їх настільки, щоб вони прожили дружно все своє життя і терпіли всі труднощі, які воно приносить.

Далі. При виборі подружньої пари утопійці суворо й точно дотримуються, як нам здавалося, безглуздого й смішного звичаю. Річ у тім, що літня шановна матрона показує там женихові наречену — хай це буде дівчина чи вдова — голою, і, навпаки, якийсь поважний чоловік ставить перед дівчиною голого жениха. Коли ми зганили цей звичай і висміяли його як щось безглузде, утопійці, навпаки, не могли надивуватися неймовірній глупоті інших народів. Якщо йдеться про купівлю мула, кажуть вони, де треба витратити невелику суму грошей, люди бувають дуже обережні. Хоч мул і так майже голий, вони відмовляються його купити, поїш не знімуть з нього сідло і не стягнуть всієї збруї, щоб, мовляв, під цими покровами не було сховано якоїсь виразки. А при виборі дружини, який наперед має визначати щастя чи незгоди в їхньому сімейному житті, вони поводяться так безвідповідально, що всю жінку оцінюють лише по обличчю, яке не набагато більше за ширину долоні, в той час як решта тіла схована під одежею. Ось і одружується парубок, ризикуючи зробити своє життя нещасним, якщо потім помітить у дружини якусь разючу ваду. Адже не всі такі мудрі, щоб звернути увагу лише на вдачу. Зрештою, навіть мудреці не від того, щоб у їхніх жінок духовні прикмети поєднувалися з вродою. У всякому разі, під шатами може ховатися огидна потворність тіла, що здатна цілком відвернути серце чоловіка від жінки, коли вже не буде змоги її здихатись. Якби така бридота трапилася внаслідок якогось нещасливого випадку вже після одруження, то кожному треба коритися своїй долі, а взагалі закони не повинні допускати того, щоб хто-небудь до шлюбу потрапив у пастку. Подбати про це треба було тим більше, що утопійці — єдині із жителів тих країн, які задовольняються однією дружиною. Шлюб у них розривається дуже рідко й не інакше, як смертю; винятком буває перелюбство або нестерпна вдача. У цих двох випадках сенат дає ображеній особі право одружитися вдруге. Особа ж, винна в перелюбстві, приречена весь свій вік бути з тавром ганьби і в безшлюбності. Ні в якому разі не дозволяють покидати дружину проти її волі, якщо вона ні в чому не провинилась, а тільки через те, що спіткало її якесь каліцтво. Вони вважають недопустимою жорстокістю покидати когось тоді, коли він особливо потребує втішення, і не виявити твердої й належної вірності до старості, яка приносить хвороби і сама є хворобою. Зрештою, іноді трапляється, що коли вдачі подружньої пари недосить схожі між собою її обидві сторони знаходять собі тих, з ким сподіваються жити щасливіше, розлучившись за обопільною згодою, вони беруть новий шлюб. Але це можливе лише за згодою сенату, який не допускає розлучень, поки його члени разом із своїми яликами не розглянуть справу якнайдокладніше. Та й у цьому випадку справа не з легких, бо утопійці знають, що легка надія на новий шлюб ніяк не сприяє зміцненню подружньої любові.

Порушників шлюбних узів карають тяжким рабством. Якщо обидві винні особи були одружені, то скривджені при бажанні можуть покинути перелюбників і взяти шлюб між собою або з ким захочуть. Але якщо хтось із скривджених і надалі любить свою половину, незважаючи на її недостойну поведінку, то закон не розриває шлюбу при наявності в скривдженого бажання супроводити засудженого на тяжкі роботи. Трапляється інколи, що розкаяння одного й щира відданість другого, викликавши співчуття правителя, повертають винуватцю волю. Але за повторний злочин карають уже смертю.

За інші злочини ніякий закон не встановлює ніякої певної кари, але за кожну страшну й ганебну провину кару призначає сенат. Чоловіки напоумляють жінок, батьки — дітей, якщо тільки вони не скоять тяжкого злочину, за який треба карати привселюдно. Звичайно, за найтяжчі злочини винуватців карають рабством. На думку утопійців, рабство достатньо суворе для злочинців, та й вигідніше державі, ніж відразу страчувати винних і звільнятися таким чином від них. Своєю працею вони принесуть більше користі, аніж смертю, та й їхній приклад на довгий час відстрахуватиме інших людей від подібного злодіяння. Якщо ж і при такому поводженні з ними вони почнуть знову бунтувати і опиратися, то їх врешті-решт убивають, як неприборканих диких звірів, яких ні в’язниця, ні кайдани неспроможні вгамувати. Але тих, що терпеливо зносять свою тяжку долю, не позбавляють надії. Коли ж вони від довгого страждання порозумнішають і виявлять розкаяння, яке свідчило б, що свідомість злочину гнітить їх більше, ніж кара, то інколи влада правителя або голосування народу може пом’якшити їхнє рабство чи припинити його.

Намовляти до розпусти вважається не меншим злочином, ніж перелюбство. Взагалі утопійці при будь-якому ганебному злочині продуманий намір скоїти злочин прирівнюють до самого злочину. Обставина, що не дійшла до злочину, аж ніяк не може виправдовувати того, хто робив заходи для його здійснення.

Полюбляють утопійці блазнів. Ображати їх вважається великою ганьбою, а потішатися їхньою глупотою не забороняється, бо це, думають вони, виходить на добро самим блазням. Якщо хтось настільки поважний і суворий, що його не смішить жодна витівка або жодне смішне слово блазня, то такій людині не слід доручати турботу про нього. Вони бояться, що не буде достатньо піклуватися той, якому блазень не принесе ні користі, ні розвеселить, хоч розважати людей — єдиний його хист.

Насміхатися з бридкості й каліцтва вважається ганьбою та соромом, але не для того, з кого сміються, а для насмішника, тому що безглуздо дорікати кому-небудь за його ваду, якої він не міг уникнути. Не дбати про природну красу є, на думку утопійців, ознакою лінощів і млявості, так само як доказом ганебної безсоромності вважається вдаватися до рум’ян. З досвіду вони знають, що ніколи вродою жінки не здобудуть прихильності чоловіків у такій мірі, як своєю порядністю й скромністю. Щоправда, дехто захоплюється однією тільки вродою, але прив’язати чоловіка може лише доброчесність дружини та її слухняність.

Утопійці не тільки відлякують громадян суворими карами від злочинів, а й заохочують їх до чеснот, призначаючи почесні нагороди. З цією метою вони ставлять на площі статуї видатним мужам, які мали великі заслуги перед державою, на пам’ять про їхні славетні подвиги, а також для того, щоб слава предків правила для нащадків заохоченням і поштовхом до доблесті. Хто обманом хоче здобути яку-небудь посаду, той позбавляється надії на одержання будь-якої.

Живуть поміж собою утопійці дружно, тому що їхні службовці не зарозумілі й не залякують людей, отож їх називають батьками, і вони справді виправдовують цю назву. Їм утопійці виявляють належну пошану, і не доводиться вимагати її насильно. Навіть сам правитель не відрізняється ні розкішним одягом, ні короною; єдиною його відзнакою є жмутик колосків, подібно до того, як відзнакою первосвященика є воскова свічка, яку носять перед ним.

Законів у них дуже мало, бо для народу з таким суспільним ладом вистачає їх якнайменше. Вони навіть не схвалюють становища, яке є в інших народів, де при наявності безлічі томів законів та їхніх тлумачень немає порядку. Самі утопійці вважають украй несправедливим зв’язувати людей такими законами, кількість яких переважає можливість їхнього прочитання і які такі невиразні, щоб хто-небудь міг їх зрозуміти. Ма ю того, вони зовсім не визнають адвокатів, які хитромудро розглядають справи та вивертливо тлумачать закони 59. По-їхньому правильним було б, коли кожний сам особисто вів би свою справу і безпосередньо розповів судді те, що намірявся сказати захисникові. Таким чином, буде менше крутійства і легше буде дійти до істини. Поки говоритиме той, кого жоден захисник не навчив лукавства, суддя зможе вміло зважити всі подробиці й допоможе простодушним людям побороти всі викрути хитрунів. Таке становище в судочинстві неможливе в інших народів через наявність купи незвичайно заплутаних законів, а в утопійців кожний тямить у законах. Адже, як я сказав, законів у них обмаль. Крім того, чим простіше тлумачення закону, тим справедливішим вони його вважають.

За їхнім твердженням, закони видаються лише заради того, щоб нагадувати кожному громадянинові про його обов’язки. Тонке тлумачення законів на руку лише дуже небагатьом освіченим, бо тільки небагато можуть їх зрозуміти, в той час як простіший і ясніший смисл законів доступний для всіх. Далі, що стосується простого народу, який становить переважну більшість і найдужче потребує повчання, то йому байдуже — або зовсім не видавати законів, або виданий так тлумачити, що до його смислу можна докопатися лише за допомогою напружених і довготривалих розмірковувань. Простолюдин з його нехитрим розумом не в силі збагнути усіх тонкощів, та й життя йому на це не вистачило б, тому що воно присвячене здобуванню засобів до існування.

Захоплюються оцими їхніми порядками сусідні народи, вільні і незалежні (багатьох з них утопійці колись звільнили від тиранії). Отож ці сусіди звертаються до утопійців з проханням прислати їм службових осіб — одних на рік, інших — на п’ятирічку. Як закінчиться строк, їх з пошаною і похвалою відправляють назад, а з собою знову привозять на батьківщину нових. Звичайно, вдаючись до таких заходів, ці народи виявляють неабияку турботу про свою державу. Якщо її щастя і загибель залежать від вдачі службових осіб, то чи не найрозумніше буде вибирати таких, кого ні за які гроші не можна відвернути від чесного виконання своїх обов’язків? Підкупити утопійських службовців — марна річ, тому що їм незабаром треба повернутися додому. Громадян службові особи не знають і через те вони не можуть діяти під впливом шкідливого упередження чи ворожнечі. Як тільки ці два лиха — приятелізм і корисливість — закоріняться в судах, то негайно підривають усю справедливість — найнадійнішу основу держави. Ті народи, які просять утопійців керувати ними, називаються в них «союзниками», а інших, кого прихилили до себе добродійствами, вони називають «друзями».

Утопійці не зв’язуються з жодним із народів угодами, які інші народи укладають для того, щоб порушити, а потім їх поновити. «Навіщо здалася угода? — питають утопійці. — Хіба природа не досить міцно зв’язує людину з людиною? Невже можна подумати, що той, хто зневажав природний зв’язок, буде зважати на слова угоди?» До такого висновку вони прийшли головним чином через те, що в країнах тієї частини світу угоди й союзи, укладені між правителями, звичайно дотримуються не особливо чесно. Так, в Європі, переважно в тих її місцевостях, де панує християнська віра й релігія, повага до угод священна і непорушна почасти завдяки справедливості і доброті правителів, почасти через пошану і страх перед папами. Вони як самі не беруть на себе нічого такого, чого не виконали б якнайсумлінніше, так і іншим мирським володарям велять усіма способами додержувати своїх обіцянок, а тих, що ухиляються, напоумляють пастирським осудом і суворістю б0. Вони цілком слушно вважають величезною ганьбою відсутність вірності угодам у тих людей, які називають себе вірними61.

А в тому Новому Світі, який екватор відділяє від нашого не стільки відстанню, скільки іншим життям і звичаям, ніхто не довіряє угодам. Чим численнішими і священнішими церемоніями супроводиться укладання угоди, тим швидше її розривають. Річ у тім, що неважко знайти в словах угоди привід до крутійства. Інколи текст угоди навмисно так хитромудро пишуть, що ніколи не можна зв’язати договірних сторін настільки міцними узами, щоб їм не вдалося викрутитися й поглузувати з власних зобов’язань. Якби такі хитрощі, а, точніше, обман і шахрайство, виявилися б в угодах приватних осіб, який галас здійняли б бундючні володарі,— мовляв, це святотатство, за яке слід вішати. А ті, хто дає правителям такі поради, ще й чваняться, що це їх заслуга.

З цього можна зробити висновок: справедливість виявляється всього-на-всього чеснотою простих людей, скромною, дуже й дуже далекою від королівської величі. Або ж існують щонайменше дві справедливості: одна з них личить простому народові, ходить пішки й повзе по землі і, зв’язана по руках та ногах, не може перескочити огорожі; друга — привілей правителів; вона величавіша за народну і набагато вільніша в рухах, тому що їй усе дозволено, за винятком того, що не вигідно їй самій.

Отже, такі звичаї правителів, які погано додержують угод, є, на мою думку, причиною того, що утопійці не укладають ніяких угод. Якби вони жили тут, то, можливо, змінили б свою думку у цій справі. Хоча їм здається, що навіть якби додержувати угод якнайсумлінніше, то вже погано те, що взагалі усталилася звичка укладати їх. Саме внаслідок цієї звички народи, відділені один від одного на невеликому просторі62 невисоким пагорбом або яким-небудь струмком, уявляють, що вони не зв’язані ніякими природними узами, а народились ворогами та недругами й законно винищують один одного, якщо цьому не стоять на перешкоді угоди. Більше того, навіть після укладання угоди вони не об’єднуються в дружній союз, а залишають за собою можливість грабувати, оскільки в умови угоди не здогадались при її укладанні включити застереження, яке б це забороняло. Утопійці ж, навпаки, думають, що нікого не слід вважати ворогом, якщо він не вчинив тобі ніякої кривди. Узи ж природи сильніші за угоду, та й доброзичливість краще й тісніше з’єднує людей, ніж умови угоди.

Про військову справу

До війни утопійці відчувають велику відразу, як до справи воістину звірячої, хоч у жодної породи звірів вона не є таким частим явищем, як у людини. Всупереч звичаю майже всіх народів, вони вважають, що немає нічого неславнішого від слави, здобутої на війні. Незважаючи на це, вони у визначені дні наполегливо вправляються у військовому ремеслі, причому не лише чоловіки, а й жінки. І робиться це тому, щоб не виявилось у них нездатних до війни, коли виникне необхідність воювати. Все ж вони не починають війни безпідставно, а лише в тому разі, коли доводиться захищати свої рубежі чи проганяти ворогів, які вторгнулися в країну їхніх друзів, або коли, змилосердившись над якимсь народом, гнобленим тиранією, доводиться своїми силами визволяти його від гніту тирана й від рабства, керуючись почуттям людинолюбства. Зрештою, допомогу друзям утопійці подають не завжди з метою, щоб захищати їх, інколи також, щоб відомстити за заподіяні їм кривди. Але діють вони так лише в тому випадку, якщо покривджені ще до початку війни звернулися до них за порадою, а вони, перевіривши справу, вимагали від кривдників відшкодування, але не одержали його. Тільки тоді вони зважуються піти війною на призвідника війни. Так поводяться утопійці, коли вороги, наскочивши, забрали здобич, але далеко лютіше діють тоді, коли купці дружніх народів, де б це не було, під приводом справедливості стають жертвою несправедливого звинувачення, або внаслідок застосування до них несправедливих законів, або через перекручене тлумачення хороших законів. Саме з такої причини виникла війна, яку утопійці вели незадовго до нашого часу на захист нефелогетів проти алаополітів63. Алаополіти нібито на законній підставі (так їм самим здавалось) скривдили нефелогетських купців. Чи вони діяли законно, чи це було безправ’я, у всякому разі, помстою за нього стала дуже жорстока війна, під час якої до сил і ненависті двох воюючих сторін додали свою допомогу й засоби навколишні племена. Як наслідок одні з квітучих народів зазнали сильного потрясіння, інші сильно занепали. Нещастя, що виникали одне за одним, закінчилися нарешті поразкою й поневоленням алаополітів, внаслідок чого вони перейшли під владу нефелогетів (бо утопійці воювали не за себе). До речі, поки держава алаополітів була в розквіті, ніхто не міг з ними зрівнятися в силі та могутності.

З такою жорстокістю утопійці мстять за кривди, навіть грошові, заподіяні їхнім друзям, а за власні відплачуються не такою мірою. Якщо вони зазнають майнової втрати через обман, з якою не зв’язане тілесне насильство, то, поки не одержать відшкодування, виявляють своє незадоволення лише тим, що утримуються від зносин з цим народом. Про своїх громадян утопійці дбають не менше, ніж про союзників, але грошову шкоду союзників вони сприймають важче, ніж власну. Річ у тім, що купці їхніх друзів, втрачаючи частину свого особистого майна, дуже переживають втрату. В громадян Утопії пропадає лише частина державного майна, причому такою, якого вдосталь є в країні і навіть з лишком, інакше вони не могли б вивозити його за кордон. Тому втрати ніхто не відчуває. Тим-то вони вважають зайвою жорстокістю мстити за майнову шкоду смертю багатьох людей: ні в своєму житті, ні в харчуванні ніхто з них не відчуває наслідків заподіяної шкоди. Проте якщо трапиться, що хто-небудь з їхніх громадян у чужій країні протизаконно зазнає тілесних пошкоджень або його вб’ють, то чи сталося це з вини держави, чи приватних осіб, утопійці досліджують справу через послів і заспокоюються лише з видачею винуватців, інакше незабарно оголошують війну. Виданих винуватців вони карають смертю або рабством.

Криваві перемоги викликають у них не тільки жаль, а й сором. Вони вважають безглуздям купувати навіть коштовні товари за надмірну ціну. Дуже радіють, коли їм удасться перемогти й приборкати ворогів умілістю та хитрощами; з цього приводу влаштовують тріумф на державні кошти і споруджують пам’ятник, немов після якогось героїчного подвигу. Тільки тоді вони похваляються, що діяли мужньо й героїчно, коли здобудуть перемогу завдяки силі розуму, до чого не здатне ні одне живе створіння, крім людини. Бо, кажуть вони, ведмеді, леви, кабани, вовки, собаки та інші тварини в боротьбі послуговуються лише фізичною силою; більшість із них перевищує нас своєю силою та лютістю, але всі вони поступаються нам щодо розуму та кмітливості.

Під час війни утопійці мають на увазі тільки одне: домогтися насамперед виконання таких умов, прийняття яких зробило б війну зайвою. Якщо ж обставини не дозволяють їм домогтися цього, то вони схиляють ворогів до того, щоб вони самі суворо покарали головних винуватців, аби на майбутнє відстрашити інших від подібного зухвальства. Намічений план дій утопійці спішать виконати якнайшвидше, причому більше дбають про те, як би уникнути небезпеки, ніж про те, щоб здобути собі славу чи похвалу. Тому зразу після оголошення війни вони намагаються потай і одночасно порозвішувати в найбільш видних місцях ворожої країни багато відозв, стверджених державною печаткою. У цих відозвах вони обіцяють величезну нагороду тому, хто умертвить ворожого правителя, а менші нагороди, але також щедрі, призначають за кожну голову тих осіб, імена яких подані у відозвах. Ці особи, на думку утопійців, стоять на другому місці після правителя, як відповідальні за виникнення чварів. Нагороду, обіцяну вбивці, вони подвоюють, коли він приведе до них живим кого-небудь із занесених до згаданих списків. Також навіть занесених до цих списків вони заохочують діяти проти товаришів, обіцяючи їм ті самі нагороди і на додаток безкарність. Тоді складається таке становище, коли начальники ворогів починають запідозрювати всіх інших, один одному не вірять, не дотримуються вірності, живуть у постійному страху і у великій небезпеці. Адже відомо, що часто значна частина занесених до списків осіб і в першу чергу сам правитель ставали жертвою зради з боку тих, на яких покладалися найбільші надії. Ось так легко подарунки штовхають людей на будь-який злочин, а утопійці не шкодують грошей, пам’ятаючи, на яку небезпеку наражають зрадників; тому величину ризику стараються компенсувати неймовірно високою винагородою. З тією ж метою вони обіцяють зрадникам не лише незмірну кількість золота, а й прибуткові маєтки на вічне володіння в найбезпечніших місцевостях дружніх країн. Ці обіцянки вони виконують якнайсумлінніше.

Інші народи засуджують цей звичай вдаватися до торгів із зрадниками як прояв жорстокості й душевної ницості. А утопійці, навпаки, ставлять собі його в заслугу, вважаючи,

що діють розумно, бо таким чином можуть без жодної битви закінчувати великі війни. До того ж вони називають себе людяними й милосердними, тому що смертю кількох винуватців врятовують життя багатьох безвинних людей (як своїх, так і ворогів), приречених на смерть у бою. Тому юрму простого народу утопійці жаліють не менше, ніж власних громадян, знаючи, що народ не йде на війну добровільно, а гнаний наказами нерозумних володарів.

Якби, однак, такі засоби підвели, то утопійці сіють і підсилюють незгоду серед ворогів, спокушаючи брата правителя або когось із знаті надією на здобуття влади. Якщо внутрішні чвари вщухають, то вони підбурюють проти ворогів і втягують до війни сусідні народи, відшукавши якусь стару статтю договору, яких у королів ніколи не бракує.

Пообіцявши допомогу у війні, утопійці щедро дають союзникам гроші, а своїх громадян посилають воювати дуже рідко, бо кожний з них їм дорогий, і взагалі вони настільки цінують один одного, що нікого із своїх громадян не погодилися б проміняти навіть на ворожого правителя. Зате золото й срібло, оскільки ці метали зберігаються лише для таких потреб, утопійці витрачають без жалю, тим паче, що якби навіть витратили їх повністю, то їм від цього не жилося б гірше. Крім багатств, що є в країні, утопійці мають ще безмірні скарби за кордоном, і через те, як я сказав раніше, чимало народів є їхніми боржниками. Отже, вони посилають на війну солдатів, найнятих скрізь, зокрема в заполетів64, які живуть на схід від Утопії на віддалі п’ятисот миль. Заполети — народ страшний, грубий, дикий. Вони залюбки живуть у лісах і недоступних горах, серед яких і виросли. Заполети — люди суворого способу життя, звиклі до спеки, холоду та праці, не знають ніяких розкошів, не займаються землеробством, не дбають ні про житло, ні про одяг, а всю увагу присвячують худобі. Живуть вони переважно полюванням і грабіжництвом. Немов народжені для війни, заполети наполегливо шукають можливості воювати; а коли її знайдуть, із запалом ідуть на війну і, виступаючи у великій кількості, дешево пропонують свої послуги першому-ліпшому, хто шукав солдатів. Знають вони в житті лише те мистецтво, яке ширить смерть. Вони завзято, з непідробною вірністю б’ються за тих, кому служать. Проте не зв’язують себе певним строком, а стають на чийсь бік з умовою, що на другий день готові перейти до ворогів, якщо ті дадуть їм більшу платню, однак через день можуть вернутися назад, коли їх запросять, пообіцявши дещо більшу винагороду.

Рідко коли ведеться в тих країнах війна, щоб у тому чи іншому війську не служила значна частина заполетів. Через це кожного дня трапляються такі випадки, коли родичі, найняті тою самою стороною, живуть між собою дуже дружно, а трохи згодом, опинившись у ворожих військах, зустрічаються як вороги. Запекло, забувши про кровну спорідненість, не пам’ятаючи про дружбу, вони знищують один одного, а до обопільного душогубства штовхає лише та обставина, що їх найняли за мізерну плату різні правителі. Заполети так прив’язані до грошей, що за збільшення щоденної платні на один гріш ладні без вагання перейти на другий бік. Ось так пожадливість швидко ввійшла в їхню плоть і кров, хоч, по суті, вони із своєї служби не мають ніякої користі, бо все, що зароблять кров’ю, витрачають на розваги якнайгіршого гатунку.

Цей народ воює за утопійців проти кого завгодно, тому що ніде він не одержить більшої винагороди за послуги. Утопійці підшукують для своїх цілей не тільки хороших людей, а й негідників, щоб ужити їх на зло. В разі потреби вони, приманюючи до себе людей обіцянками щедрої винагороди, наражають їх на смертельні небезпеки, з яких мало хто вертається для одержання грошей. Але тим, які врятували своє життя, сумлінно виплачують обіцяне, щоб у майбутньому заохотити їх до таких самих сміливих подвигів. Утопійцям байдуже, скільки таких чоловік загине, бо вони виходять з тієї точки зору, що людський рід буде їм вдячний, якщо пощастить очистити землю від усіляких покидьків, від гидкої й нікчемної зграї.

Крім заполетів, утопійці послуговуються військами тих, за кого вони заступаються, а також допоміжними загонами інших друзів. Насамкінець приєднують до них своїх громадян, з-поміж яких ставлять на чолі всього війська одного мужа випробуваної хоробрості. Він має двох заступників; поки він здоровий, вони перебувають на становищі приватних осіб; якщо ж він потрапить у полон або загине, то його заступає один з них, немов за правом спадковості 65, а цього, залежно від обставин, може замінити другий, щоб небезпека, в якій опинився полководець, не викликала сум’яття у війську, бо доля війни дуже мінлива. У кожному місті відбувається набір тих, хто записується в добровольці. Нікого не змушують служити у війську поза межами батьківщини, бо утопійці переконані, що несміливий від природи і сам не виявиться хоробрим, і страхом заразить своїх товаришів. Зрештою, якщо нагряне війна, то таких боягузів, з умовою, що вони здорові, саджають на кораблі, розподіляючи їх упереміш із відважними громадянами, або розставляють їх там і сям на мурах, звідки не можна втекти. Отже, сором перед своїми, близькість ворога та втрата надії на втечу заглушують у них почуття страху; часто крайня скрута породжує в них відвагу.

Утопійці, з одного боку, не тягнуть нікого із своїх громадян силоміць на війну за кордоном; з другого ж боку, вони не лише не забороняють жінкам супроводжувати чоловіків на військову службу 66, а й заохочують їх до цього, підбадьорюючи похвалами. Жінок, які вирушили в похід з чоловіками, ставлять у стрій поруч з ними. Їх оточують діти, свояки й родичі, таким чином підтримують себе взаємно ті, кого до цього спонукає сама природа. Великою ганьбою вважається, коли чоловік вертається з війни без жінки або син без батька. Тому, коли доходить до рукопашного бою і ворог чинить запеклий опір, тоді довгий і кровопролитний бій ведеться до взаємного винищення. Зазначимо, що утопійці всілякими способами намагаються, щоб не було потреби брати участь у битві їм самим, а прагнуть закінчити війну з допомогою найманих військ; коли, однак, побачать, що їм не минути участі в бою, тоді їх безстрашність не менша від розсудливості, з якою вони уникали бою, поки могли. їхній бойовий запал виявляється не зразу при першому натиску, а сили вони набираються поволі; їхня відвага до такої міри помножується, що поступово в ході тривалого бою вони готові радше загинути всі до одного, ніж накивати п’ятами. Свідомість того, що вдома у кожного є що їсти, а також відсутність тривоги про долю потомства (бо така турбота всюди охолоджує благородні пориви) підносить у них настрій і вселяє віру в перемогу. Окрім того, знання військової справи надає їм упевненості; додають їм хоробрості й правильні погляди, засвоєні змалку завдяки навчанню та розумному державному ладові. Ось чому утопійці не цінять життя так дешево, щоб легковажно його втрачати, і, з другого боку, не дорожать ним настільки, щоб жадібно й ганебно чіплятися за нього, коли честь вимагає пожертвувати ним.

У той час, коли скрізь кипить запеклий бій, найдобірніші юнаки, які дали клятву віддати життя, викликають на бій ворожого полководця, кидаються на нього відверто або влаштовують засідку, нападають здалека й зблизька, йдуть на нього довгим і щільним клином, причому на місце втомлених увесь час стають свіжі воїни. Тому рідко буває, щоб ворожий полководець не загинув або не потрапив живцем у полон, хіба що вдалося б йому врятуватися втечею. Якщо утопійці перемагають, то не влаштовують різні переможених, а втікаючих ворогів беруть у полон з більшою охотою, ніж убивають. Ніколи, однак, не переслідують втікачів так, щоб не мати в тилу хоч одного загону під прапором у повному бойовому строю. Утопійці настільки обережні, що коли всі інші частини війська зазнають поразки, а перемогу здобув їх останній загін, то вони радше дозволять утекти всім ворогам, ніж переслідуватимуть утікачів, зчинивши тим самим безлад у своїх рядах. Уже не раз бувало, згадують вони, що вороги, розгромивши основний стрижень їхнього війська, радіючи перемозі, переслідували навсібіч розпорошених утікачів; і тоді утопійці, які у невеликій кількості, вишикувані для підмоги, чекали слушної нагоди, раптово накидалися на ворогів, котрі безладно вешталися, знехтувавши вимогами обережності. Це міняло результат усієї битви, бо певна й безсумнівна перемога вислизала з рук, а переможені, в свою чергу, перемагали переможців.

Нелегко сказати, в чому яскравіше виявляється військова хитрість і обережність утопійців: у вмінні влаштовувати засідки чи в тому, як їх уникнути. Так можна б подумати, що вони готуються до втечі, тоді як їм це не в голові, і, навпаки, коли мають такий задум, то здається, що навіть і про це не помишляють. Якщо вони помітять, що опинилися в скрутному становищі як через нечисленність війська, так і через несприятливе положення табору, тоді вночі тишком-нишком відходять або вислизають, застосувавши якісь військові хитрощі, а інколи непомітно відступають удень в такому порядку, що напасти на них при відступі не менш небезпечно, ніж під час наступу. Табір вони укріплюють якнайстаранніше глибочезним і широким ровом, усю викопану землю кидають на внутрішній бік. Для роботи залучають не поденників, а все виконується руками самих солдатів. Цією роботою зайняте все військо, за винятком тих, що вартують на валу на випадок раптового нападу. Таким чином, завдяки зусиллям багатьох людей, напрочуд швидко завершується побудова великих укріплень, які займають чимало місця.

Для відбиття ударів утопійці користуються міцною зброєю, зручною для будь-яких рухів і ношення, так що навіть при плаванні не відчувають найменшого тягара. Бо плавати озброєними вони звикли, починаючи з перших військових вправ. За метальну зброю їм правлять стріли, які не лише піхотинці, а й вершники випускають з незвичайною силою та влучністю. В рукопашному бою вони використовують мечі та сокири, рубаючи ними або колючи. Дуже вдало утопійці придумують бойові машини, а після побудування старанно їх ховають, аж до застосування на війні, боячись, щоб з ними ніхто не ознайомився раніше, ніж треба, і щоб не принесли вони більше насмішок, ніж справжньої користі. При побудові машин утопійці дбають насамперед про те, щоб можна було їх легко перевозити і зручно повертати.

Перемир’я, укладеного з ворогами, утопійці дотримуються так свято, що не порушують його навіть тоді, коли їх до цього штовхають. Ворожої країни вони не спустошують і посівів не спалюють, більше того, вони турбуються, наскільки це можливо, щоб ні люди, ні коні не витолочили їх, вважаючи, що посіви ці ростуть на їхню користь. І беззбройних утопійці ніколи не кривдять, хіба що це вивідачі. Міста, які їм без бою здалися, вони щадять, навіть завойованих не руйнують, лише вбивають тих захисників, хто противився здачі, а решту віддають у рабство. Мирне населення залишають у спокої. Якщо дізнаються, що хтось радив захисникам здатися, то таким людям виділяють якусь частину майна засуджених, решту — дарують союзникам. З-поміж самих утопійців ніхто ніякої здобичі не бере.

Закінчивши війну, утопійці накладають воєнні витрати не на союзників, на яких витратились, а на переможених. На цій підставі вони вимагають гроші, які зберігають на випадок подібних воєн, а також земельні володіння на вічне користування, що дають їм солідні прибутки. Такі прибутки утопійці мають від багатьох народів; виникнувши з різних причин, вони виросли більше ніж до семисот тисяч дукатів 67 щорічно. З метою правління тими народами утопійці щороку посилають до них деяких із своїх громадян під титулом квесторів 68. Хоч ці громадяни живуть там розкішно й видають себе за вельмож, усе ж іще багато грошей залишається для державної скарбниці. Інколи утопійці вважають за краще довірити їх народові. Так вони роблять часто, поки в них не з’явиться потреба в грошах. Але ледве чи буває коли-небудь, щоб вони вимагали повернення грошей повністю. Частину згаданих землеволодінь вони віддають тим, хто за їхньою намовою брався за небезпечну справу, про яку я розповідав раніше. Коли який-небудь правитель, озброївшись, готується напасти на країну утопійців, вони незабарно з великими силами вирушать йому назустріч, щоб дати бій поза кордонами своєї країни, бо не ведуть війну на своїй землі нерозважно, та й немає такої необхідності, яка примусила б їх пустити на свій острів чужоземне військо союзників.

Про релігії утопійців

Релігіям утопійців властива різноманітність не лише на всьому острові, а й у кожному місті. Бо одні обожнюють сонце, інші — місяць, ще інші — одну з планет. Є й такі, що вшановують як бога, мало того, як найвищого бога, якусь людину 69, яка колись вирізнялася своїми чеснотами чи славою. Але далеко більша й найрозумніша частина не визнає нічого такого, а вірить у якесь єдине божество, невідоме, вічне, безмірне, незбагненне, що не піддається людському розумінню й наповнює весь цей світ не своїм громаддям, а могутністю. Його вони звуть батьком. Йому одному вони приписують початок, зростання, розвиток, зміну й кінець усіх речей; лише йому одному вони віддають божеську пошану. Незважаючи на різницю в релігійних віруваннях, усі інші утопійці згодні із згаданими громадянами в тому, що існує єдина найвища істота, якій ми завдячуємо і створенням усесвіту, і турботою про нього. Всі утопійці називають її рідною мовою однаково — Мітра70, але різняться тим, що того самого бога розуміють по-іншому. Кожний визнає, що хай би ким був той, кого вони вважають найвищим божеством, у нього одна й незмінна природа, і тільки його божественній могутності та величі за згодою всіх народів приписується верховна влада над всесвітом.

Зрештою, мало-помалу всі відвертаються від різних забобонів і підходять до визнання єдиної релігії, яка, здається, перевищує всі інші розумним змістом. Немає сумніву: інші вірування давно зникли б у них, якби не те, що людям, які намірялися перемінити релігію, не траплялись випадково невдачі. І вони пояснювали їх собі під виливом забобонного страху: мовляв, це сталося не випадково, а було карою божою,— начебто божество, з культом якого вони поривають, мстить за нечестивий намір проти нього. Від нас дізнались вони про ім’я Христа, його вчення, святе життя й чудеса, про не менш дивовижну непохитність стількох мучеників, добровільно пролита кров яких привела до їхньої віри силу-силенну народів на широкому світі. Важко повірити, з якою охотою вони приймали християнську віру: чи сталося це внаслідок якогось таємного божественного навіяння, чи через те, що релігія виявилась дуже близькою до тої єресі, в якої там найбільше прихильників. Щоправда, на мою думку, неабияке значення мала також розповідь про те, що Христос схвалив спільне життя своїх учнів, яке ще досі зберігається у справжніх християнських общинах. Усе ж, які б не діяли тут причини, чимало утопійців прийняло нашу віру й обмилось святою водою. На жаль, серед нас чотирьох (стільки залишилось із шести, бо двоє померло) не було жодного священика. Тим-то утопійці, хоч і були посвячені в інші таїнства, не удостоїлись тих, які в нас здійснюють виключно священики. Вони розуміють ці таїнства й сильно прагнуть прилучитися до них. Мало того, вони із запалом обговорювали між собою питання, чи може хтось, вибраний з їхнього числа, дістати сан священика без направлення до них християнського єпископа. І вони, мабуть, хотіли обрати такого, але, коли я покидав острів, ще не обрали. Навіть ті, кому не до душі християнська віра, нікого від неї не відстрашують і не переслідують її прихильників. Лише одного з ревнителів нашої віри покарали, коли я там був. Цей чоловік, який тільки-но прийняв хрещення, всупереч нашій пораді, почав з більшим запалом,

ніж глуздом, привселюдно розводитися про віру Христову. Причому він до такої міри розпалювався, що нашим обрядам давав перевагу перед їхніми, та й взагалі засуджував їхні. Він кричав, що всі вони поганські, а їх прихильників називав нечестивцями й святотатцями, яких треба покарати вічним вогнем. Він довго проповідував таке, поки його не спіймали, обвинувативши не в зневазі релігії, а в підбурюванні народу, і засудили на вигнання. Примітно, що серед найдавніших утопійських законів є такий, згідно з яким ніхто не повинен зазнавати переслідування через свої релігійні погляди. Річ у тім, що Утоп, дізнавшись на самому початку про те, що до його прибуття тубільці вели між собою безперервні релігійні війни, і помітивши, що розсварені секти нарізно воювали за батьківщину, скористався розбратом і переміг їх усіх. Здобувши перемогу, він насамперед видав закон про те, що кожному дозволяється сповідувати релігію, яка йому до вподоби. Якщо ж хто-небудь задумає навертати на свою релігію інших, хай це робить, аби тільки робив це спокійно й лагідно, за допомогою переконування, не підриваючи при тому поваги до інших релігій; якщо ж не зуміє переконати умовлянням, то не сміє вдаватися до насильства й брудної лайки. Того, хто надто зухвало сперечається в релігійних питаннях, утопійці карають вигнанням або рабством.

Закон про релігійну свободу Утоп запровадив не лише з уваги на необхідність підтримати внутрішній мир, який, як він бачив, дуже підривали безупинна боротьба й непримиренна ворожнеча, а також тому, що вважав таку постанову корисною для самої релігії. Що стосується релігії, то він не зважився винести якусь необдуману ухвалу, неначебто сумніваючись, чи бог часом не підказує людям різні релігійні вірування, бажаючи, щоб вони в різний спосіб йому поклонялися. У всякому разі, Утоп вважав недоречним і нахабним погрозами та силою змушувати інших, щоб вони визнавали правдивим те, в що ти віруєш. Коли допустити, що тільки одна релігія правдива, а всі інші фальшиві, то, за передбаченням Утопа, істина зрештою випливе й виявиться сама собою; а станеться це, якщо діяти розумно й помірковано. Якщо ж боротися за істину із зброєю в руках і за допомогою бунтів, то найкраща й найсвятіша релігія загине від найбезглуздіших забобонів, як пропадають посіви серед тернів та кущів (адже найпідлішим людям властива найбільша впертість). Через це релігійне питання Утоп залишив невирішеним і дозволив, щоб кожний мав право вірувати, в що захоче. Проте він суворо й беззастережно заборонив будь-кому втрачати гідність людської природи до такої міри, щоб думати, начебто душа гине разом з тілом71 і що світ існує без втручання з боку провидіння. Тому утопійці вірять, що після земного життя за провини призначено кари, а за доброчесність встановлено нагороду. Того, хто має протилежні погляди, не вважають навіть за людину, бо він принизив високу природу своєї душі, зрівнявши її з нікчемною звірячою плоттю. Такому відмовляють у праві називатися громадянином, бо він, якби його не стримував страх перед карою, зневажав би всі звичаї й порядки. Адже хто може сумніватися, що людина, яка не боїться нічого, крім законів, і не визнає нічого поза своїм тілом, догоджаючи лише своїм самолюбним пристрастям, не спробує тайкома обійти хитрощами державні закони своєї батьківщини або силоміць їх переступити. Людині з такими поглядами утопійці не виявляють ніякої пошани, не висувають її на жодну посаду, не дають ніяких громадських доручень, а всюди нехтують нею як створінням нікчемним і бездарним.

Зрештою, її не карають, оскільки утопійці переконані, що почуття не підвладні волі людини. Разом з тим вони нікого не змушують погрозами приховувати свої погляди й не допускають лицемірства та брехні — пороків, яких вони страшенно ненавидять. Усе ж вони забороняють такій людині захищати свою думку, щоправда, лише перед юрбою, зате не тільки дозволяють, а й заохочують висловлювати свої погляди перед священиками і поважними мужами, впевнені, що безумство нарешті відступить перед доказами розуму.

Є там чимало й інших, яких не переслідують, бо вони не вважаються людьми поганими й по-своєму не зовсім позбавлені глузду. Ці знову допускають протилежну помилку, бо твердять, що душі тварин існують вічно. Правда, вони визнають, що їхні душі за своїм достоїнством не можна порівняти з нашими і тварини не призначені для однакового з нами щастя. Майже всі утопійці вважають безперечною істиною, що душі людей після смерті жде безмежне щастя, тому співчувають усім хворим, але смерті нічиєї не оплакують, хіба тільки тоді, коли бачать, як хтось розстається з життям неохоче і з тривогою. Річ у тім, що вони вважають це поганою призвісткою,— мовляв, така душа боїться, бо сповнена докорів сумління, передчуває в якийсь таємничий спосіб близьку кару. До того ж їм здається, що богові не буде милим прихід того, хто не біжить з радістю на його заклик, а тягнеться проти волі й опирається. Дивлячись на таку смерть, вони жахаються й тому виносять покійників із смутком і мовчки, тіло закопують у землю, помолившись, щоб бог був милостивий для них і в милості своїй пробачив їм їхні провини.

Навпаки, ніхто не оплакує того, хто помер бадьорим і сповненим доброї надії. Похорон таких людей супроводять співом. Гаряче доручають душі померлих богові, нарешті тіло спалюють більше з ознаками пошани, ніж із скорботою, а на місці поховання споруджують колону з викарбуваним на ній написом на честь померлого. Повернувшись додому, вони розповідають докладно про вдачу і вчинки покійника, і жодна сторінка його життя не згадується так часто і так охоче, як його радісна смерть. Таке згадування про стійкість померлого служить, на думку утопійців, для живих дуже дійовим заохоченням до доброчесного життя; заодно вони вважають, що такий обряд є вельми приємний для померлих. Померлі, як вони гадають, беруть участь у цих розмовах, хоч вони незримі через слабий зір у людей. Справді-бо, не личить блаженним душам не мати змоги пересуватися куди завгодно, та й невдячністю з їхнього боку було б відмовитися від бажання побачити своїх друзів, з якими за життя зв’язувала їх взаємна любов та відданість; ці почуття, на погляд утопійців, як і інші властивості характеру, після смерті швидше збільшуються, ніж зменшуються. Отже, вони вірять, що померлі перебувають серед живих, слідкуючи за їхніми словами та вчинками 72. Тим-то, покладаючись на таких захисників, утопійці жвавіше беруться за роботу, а віра в присутність предків утримує їх від таємних ганебних учинків.

Ворожіння та різні забобонні способи пророкування, яким інші пародії надають великого значення, утопійці зневажають і висміюють. До чудес, котрі відбуваються без будь-якої допомоги природи, вони ставляться з пошаною, вбачаючи в них дії, що свідчать про присутність божества. Вони твердять, що і в їхній країні часто бувають такі чудеса. Іноді у важливих і скрутних випадках утопійці влаштовують публічні молебні з твердою вірою в їх чудодійну силу і домагаються бажаного.

Утопійці вважають, що споглядати природу і потім прославляти її — справа, мила богові. Однак є досить багато людей, які під впливом релігії нехтують науками, не прагнуть до знання; в них немає ніякого дозвілля, вони вирішили заслужити майбутнє блаженство після смерті лише громадською діяльністю та добрими вчинками на благо інших73. Так, одні з них доглядають хворих, інші ремонтують дороги, чистять рови, лагодять мости, копають дерен, пісок, носять камені, рубають дерева, возять до міст підводами дрова, зерно тощо; коротко кажучи, вони роблять добрі послуги не лише державі, а й приватним особам, виявляючи більшу наполегливість і слухняність, ніж раби. Вони охоче й весело беруться до будь-якої роботи, неприємної, тяжкої і брудної, від якої багатьох людей звичайно відлякує виснажлива праця, відраза та сумнів у її доцільності. Вони турбуються про дозвілля для інших, а самі, віддаючись роботі, працюють, не вимагаючи за це для себе ніякої вдячності, не гудять способу життя інших і не вихваляють свій. Чим більше вони працюють, наче раби, з тим більшою пошаною ставляться до них співвітчизники.

Серед тих, що віддають свої сили громадському добробуту, є дві школи. Одна — це безшлюбні представники, які не тільки відрікаються від насолод кохання, а й утримуються від споживання м’яса, деякі — взагалі від тваринної їжі. Знехтувавши утіхами земного життя як шкідливими, вони прагнуть лише до майбутнього за допомогою праці в поті чола; в надії на швидке досягнення його утопійці зберігають веселість і життєрадісність.

Інші, не менш працьовиті, віддають перевагу шлюбові, не гребують насолодами земного життя; природа, за їхніми словами, вимагає від них праці, а батьківщина — дітей. Вони не відмовляються від жодної втіхи, якщо вона не відриває від праці. Люблять вони м’ясо тварин з тої причини, що, на їхню думку, від такої їжі люди стають сильнішими і здатними до будь-якої роботи. Цих утопійці вважають розумнішими, а перших — побожнішими. Якби прихильники першої школи, віддаючи перевагу безшлюбності перед шлюбом і вище цінуючи суворе життя від спокійного, спиралися на докази розуму, то вони стали б предметом насмішки, та оскільки вони кажуть, що керуються міркуваннями релігійного характеру, то їх за це поважають і цінують. Утопійці дуже уважно слідкують за тим, щоб не висловлюватись необачно про будь-яку релігію. Особливо це стосується тих, яким утопійці дають своєю мовою назву «бутрески» 74; це слово можна перекласти латинським «релігійні».

Священики в Утопії відзначаються особливим благочестям, і тому їх дуже мало. В кожному місті не більше тридцяти, тобто за числом храмів. Але коли військо вирушає на війну, тоді сім священиків ідуть разом з ним, і стількох же обирають тимчасово на їхні місця. Повернувшись з війни, вони займають свої попередні посади, а їх заступники перебувають тимчасово в свиті первосвященика і по черзі вступають на місце тих, які вмирають. Очолює всіх первосвященик. Священиків обирає народ75 і при тому, як і інших службових осіб, таємним голосуванням для забезпечення безсторонності. Обраних висвячує колегія священиків. Вони відправляють богослужіння, займаються релігійними обрядами і є, так би мовити, наглядачами за чистотою звичаїв. Великою вважається ганьбою, коли вони викличуть когось до себе з приводу його не досить пристойного життя й винесуть догану.

Зрештою, як обов’язком священиків є умовляти і попереджати, так обов’язком правителя та інших службових осіб — приборкувати й карати злочинців. Священики також не допускають до участі в богослужіннях тих, кого вони визнають невиправними негідниками. Ніякої кари утопійці не бояться так, як цієї. Покарані в такий спосіб укриваються найбільшою ганьбою, мучаться від таємного релігійного страху, до того ж їхня особиста свобода ненадовго забезпечена. Якщо вони спішно не доведуть священикам свого розкаяння, то їх хапають, і сенат карає їх за безчестя.

Священики навчають дітей та юнаків 76, причому турбуються куди більше про виховання чесності й доброчинності, ніж про їхні знання; вони докладають багато зусиль для того, щоб вселити з самого початку в ще ніжні і піддатливі душі дітей здорові погляди для збереження держави. Запавши в душі малечі, ці думки супроводять потім уже дорослих упродовж: усього життя й приносять велику користь для захисту державного устрою, який занепадає саме від вад, що є наслідком неправильних поглядів.

Священиками можуть бути й жінки, бо і їх допускають до священицького сану, але жінок обирають рідше й притому лише вдів літнього віку. За священиків виходять заміж найкращі жінки країни. Взагалі жодну службову особу не поважають в Утопії більше, ніж священиків, і до такої міри, що в разі здійснення якогось ганебного вчинку священики не підлягають ніякому громадському суду, а їх полишають тільки богові та власному сумлінню. Бо утопійці вважають, що не годиться торкатися смертною рукою того, хто, нехай би він був і злочинцем, посвячений богові, немов свята жертва. Додержуватися цього звичаю утопійцям тим легше, що священиків у них дуже мало, та й вибирають їх дуже уважно.

Адже рідко коли може трапитися, щоб той, кого вибрано з-поміж найкращих і прийнято у високий сан з уваги на його доброчесність, міг скотитися так низько й вкритися неславою. Якщо навіть допустити такий випадок (бо людська природа химерна), все ж немає потреби боятися, щоб священики могли призвести державу до загибелі, тому що їх дуже мало і в них немає ніякої влади, а є тільки пошана. Утопійці тримають обмежену кількість священиків саме для того, щоб їхній сан, до якого ставляться тепер з великою шанобою, не втратив своєї ціни, коли б став доступним для багатьох. Особливо складним завданням вважають утопійці знайти більшу кількість таких хороших людей, які відповідали б цьому сану, що вимагає неабияких чеснот.

Не меншу пошану, ніж у себе вдома, утопійські священики мають серед інших народів. Це добре видно з того, звідки воно, на мою думку, пішло. Річ у тім, що, коли точиться бій між військами, священики, тримаючись осторонь, але не дуже далеко, стоять навколішках у святковому вбранні, простягаючи руки до неба. Вони моляться перш за все за загальний мир, потім за перемогу своїх бійців, але без кровопролиття з обох сторін. Коли військо утопійців перемагає, священики кидаються в гущу битви і не допускають до різні переможених. Ворогам досить поглянути на священиків і звернутися до них за порятунком, щоб урятувати собі життя; доторк до довгополої одежі священиків, яка тріпоче на вітрі, захищає також і майно від безправ’я, зв’язаного з війною. Тому всі сусідні народи ставляться до них з пошаною і так дуже цінують їхню велич саме з тієї причини, що священики не менш часто врятовували своїх громадян від ворогів, ніж ворогів від своїх громадян. Адже відомо, що були навіть такі випадки, коли їхнє власне військо починало відступати і в розпачі пускалося навтьоки, а вороги рвалися до різні й грабунку; саме тоді, завдяки втручанню священиків, припинялася кровопролитна січа, обидва війська розборонялися, народи мирилися й укладали між собою мир на справедливих умовах. Ніколи не бувало такого дикого, жорстокого, варварського народу, який не вважав би особу утопійського священика за недоторкану й святу.

Перший і останній день місяця та року утопійці святкують урочисто. Рік поділяють на місяці, обмежуючи їх обертанням Місяця, а рік визначають кругооборотом Сонця. Перші дні місяців вони звуть своєю мовою цинемерними, а останні — трапемерними 77. Ці слова можна перекласти як «початкові свята» й «кінцеві свята».

В Утопії височать чудові храми; вони не лише прекрасно побудовані, а й вміщують велику кількість народу. Це пояснюється тим, що храмів там небагато. Всі вони, однак, напівтемні. За словами утопійців, справа тут не в невмінні будівельників,— так радять священики, які твердять, що надмірне світло розпорошує увагу, а скупе і, так би мовити, невиразне сприяє осередженості й Посиленню побожності.

Хоч серед населення Утопії немає однієї загальної релігії, все ж її види, незважаючи на їхню різноманітність і численність, кожний по-своєму прямує до однієї мети — вшанування божественної природи. Тому в храмах не видно і не чути нічого такого, щоб не пасувало до всіх релігій взагалі. Якщо в якій-небудь релігії є притаманні їй обряди, то кожний віруючий виконує їх у стінах свого дому, а громадські богослужіння відправляються в такий спосіб, щоб вони не суперечили жодному з приватних. Тому в храмах не видно ніяких зображень богів, щоб кожний віруючий мав змогу уявляти собі бога в будь-якому вигляді, відповідно до змісту своєї релігії. Звертаючись з молитвою до бога, утопійці не називають його якимось особливим іменем, крім Мітри. Під цим іменем вони одностайно визнають єдину природу божественної величі, якою б вона не була. Всі молитви в них так складені, що кожен може їх говорити без зневажання своєї віри.

Отже, в кінцеві свята утопійці натщесерце збираються ввечері у храмах, щоб подякувати богові за щасливо прожитий рік чи місяць, останній день якого є святом. Наступного дня, тобто в початкове свято, вони вранці сходяться в храм, щоб разом просити про щастя та добробут у наступному році або місяці, який починають таким святом на добру прикмету.

А в кінцеві свята, до того як піти в храм, жінки вдома надають до ніг чоловіків, діти — до ніг батьків і признаються, що прогрішили, вчинивши щось непристойне чи недбайливо поставившись до своїх обов’язків, а тоді просять прощення за свої провини. Таким чином, будь-яка хмаринка домашніх чвар, яка затьмарювала сімейну злагоду, розвіюється від такого вибачення, і всі можуть брати участь у богослужінні з чистою і ясною душею; бо було б святотатством, якби хто-небудь брав участь у ньому з нечистим сумлінням. Тим-то ті, які усвідомлюють за собою ненависть або гнів проти когось, не йдуть на богослужіння, поки не помиряться й не очистять серця від злоби, тому що бояться швидкої і тяжкої кари.

Коли заходять у храм, то чоловіки йдуть праворуч, а жінки — ліворуч. Потім вони розміщаються так, що чоловіки кожного будинку сідають перед батьком сім’ї, а мати сім’ї займає місце позаду ряду жінок. Це робиться для того, щоб поза домом за поведінкою молодого покоління стежили ті, чия влада й вимогливість керують молодими вдома; вони також ретельно дбають про те, щоб молодші сиділи в храмі упереміш із старшими, бо інакше діти, доручені дітям, проводили б час у дитячих пустощах, у той час як вони повинні пройнятися побожним страхом до Всевишнього, який є головним і майже єдиним заохоченням до доброчесності.

Утопійці не заколюють для жертвоприношень ніяких тварин — адже, на їхню думку, бог подарував у своїй доброті життя тваринам, щоб ті жили, а не для того, щоб тішитись їхньою кров’ю та вбиванням. Віруючі палять ладан та інші пахощі; крім того, приносять багато воскових свічок. Щоправда, вони знають, що це, так само як і молитви людей, зовсім не потрібно природі божества, але їм подобається такий невинний спосіб виявлення пошани. До того ж вони відчувають, що ці пахощі, світло, а також релігійні обряди в якийсь дивний спосіб підіймають настрій і спонукають ще з більшою охотою поклонятися богові. Народ у храмі одягнений в білі шати 78; священик вдягає на себе різноколірне вбрання предивної роботи і прекрасного вигляду, з тканини не дуже дорогої, не гаптованої золотом і не прикрашеної рідкісними камінцями, але вміло й майстерно вишитої різними пташиними пір’їнами79; вартість такої роботи не може зрівнятися ні з якою цінною тканиною. До того ж, за твердженням утопійців, в пір’ї й пуху цих птахів, а також у певному порядку, в якому вони розміщені на вбранні священика, приховано таємничий сенс. Священики тлумачать його як такий, що повинен нагадувати про добродійства, які приносить утопійцям бог, і про необхідність побожності з їхнього боку та про їхні взаємні обов’язки.

Як тільки священик у такому вбранні вийде із святилища, всі незабарно падають ниць, виявляючи цим свою шану, причому скрізь панує така глибока мовчанка, що сам вигляд усього цього проймає душу незбагненним страхом, неначе від присутності якогось божества. Потім усі, полежавши трохи долі, на знак, поданий священиком, підводяться. Відтак співають хвалу богові й упереміш грають на музичних інструментах здебільшого іншого вигляду, ніж ті, якими користуємося ми. Багато з цих інструментів своїм приємним звучанням переважає вживані у нас, а деякі не можна навіть порівняти з нашими. В одному утопійці, безперечно, значно перевищують нас: вся їхня музика, як органна, так і вокальна, дуже точно відтворює й висловлює природний стан душі; звук повністю пристосований до змісту, чи йдеться про молитву, чи радість, прохання, тривогу, сум, гнів; мелодії настільки достовірно передають зміст, що музика їхня в дивний спосіб хвилює, проймає й запалює серця слухачів.

Насамкінець священик, а також народ урочисто проказують святкові молитви. Вони складені так, що хоч читають їх усі разом, але кожний зокрема може віднести їх до себе. У цих молитвах усі, як один, визнають бога творцем і правителем світу, джерелом усіх благ і дякують йому за одержані добродійства. Особливо ж дякують за те, що милістю божою вони живуть у найщасливішій державі й сповідують таку релігію, котра, як вони сподіваються, є найправдивішою із усіх. Якщо ж віруючий помиляється в чомусь або якщо існує якийсь інший державний устрій, кращий від їхнього, а також краща віра, і вони миліші богові, то віруючий просить, щоб бог милістю своєю дозволив пізнати це; він ладен іти туди, куди його бог поведе. Коли ж цей вид держави найкращий і ця релігія найправдивіша, то хай йому бог дасть стійкість, а всіх інших людей спонукає прийняти ті самі основи життя й приведе до тих самих уявлень про бога, якщо тільки незбагненну волю божу не тішить розмаїття релігійних вірувань. Нарешті, утопієць молиться, щоб бог прийняв його до себе після легкої смерті, хоч і не зважується визначити, чи це станеться скоро, чи пізно. Щоправда, якщо це не образить величі божої, то утопійцю далеко більше до душі відійти до бога після найтяжчої смерті, ніж вести довге й щасливе життя осторонь від нього. Після цієї молитви віруючі знову падають ниць на підлогу і, згодом підвівшись, ідуть обідати; решту дня вони проводять в іграх та військових вправах.

Я описав вам наскільки міг достовірно устрій цієї держави, який, на мій погляд, є не лише найкращим, а й єдиним, що має всі підстави називатися державою в повному значенні цього слова. Якщо в інших країнах люди, що розводяться про добробут суспільства, турбуються лише про свої особисті вигоди, то тут, де немає приватної власності, люди серйозно зайняті громадськими справами. До речі, таке становище і тут, і там цілком закономірне. Бо якщо йдеться про інші країни, то там кожний знає, що коли він сам про себе не подбає, то, хоч би як процвітала держава, він усе одно загине від голоду. Через це неминуча необхідність змушує кожного більше думати про себе, ніж про народ, тобто про інших людей. Навпаки, тут, де все спільне, ні в кого немає сумніву, що ніхто не знатиме нужди ні в чому, аби тільки він подбав про те, щоб громадські комори були повні. Тут не зіткнешся з несправедливим розподілом суспільного добра, не побачиш жодного бідаря чи жебрака, і хоч ніхто нічого не має, всі, однак, мають багато. Справді-бо, чи може бути краще багатство, ніж позбавлене всіляких турбот, веселе та спокійне життя? Не треба турбуватися, як себе прогодувати, мучитись від жалісливих вимог дружини, боятися бідності для сина, тривожитись про посаг для дочки. Кожний може бути спокійний за щастя своє власне та всіх своїх рідних: дружини, дітей, внуків, правнуків, праправнуків та довгого ряду нащадків, про забезпечення яких знать думає заздалегідь.

Далі. Утопійці піклуються не менше про таких, що колись працювали, а тепер стали непрацездатними, ніж про тих, що працюють зараз. Тут я хотів би, щоб хто-небудь зважився порівняти цю їхню доброзичливість із справедливістю інших народів. Щоб я пропав, коли знайду в них хоч якийсь натяк на справедливість і доброзичливість! Бо що це за справедливість, коли який-небудь дворянин, золотар 80, лихвар чи хтось інший їм подібний, хто взагалі нічого не робить або робить те, що не конче потрібне суспільству, живе в розкоші й сяйві слави, в дармоїдстві або займаючись непотрібною роботою? На противагу їм поденник, візник, ремісник, хлібороб повсякчас виконують таку виснажливу роботу, яку ледве можуть стерпіти в’ючні тварини. До того ж їхня праця настільки необхідна, що без неї жодне суспільство не проіснувало б і року, однак вони мають нужденний прожиток і ведуть життя таке злиденне, що порівняно з ними становище в’ючаків видається стократ кращим. Адже тварини не працюють так довго, їхній харч не набагато гірший, а для них навіть смачніший, та й немає в них ніякого страху за майбутнє. А людей-трудівників виснажує в теперішній час тяжка й дешева праця, і вбиває їх думка про злиденну старість. Бо щоденний їхній заробіток такий мізерний, що навіть не вистачає їм грошей на потреби того ж дня, а про те, щоб залишалися якісь заощадження на старість, і мови бути не може.

Невже справедлива й вдячна така держава, яка марнотратно роздає стільки дарунків так званим благородним, золотарям та іншим подібним дармоїдам або підлесникам, винахідникам пустопорожніх розваг, зате анітрохи не піклується про хліборобів, вуглярів, робітників, поденників, візників та ремісників, без яких взагалі не може існувати жодна держава? Зловживаючи їхньою працею в розквіті віку, суспільство не згадує про їхні безсонні ночі, забуває про їхні добродійства, а коли вони опиняться в крайній нужді й обсядуть їх хворощі, з чорного невдячністю винагороджує їх злиденною смертю. Але на цьому не кінець. Хіба багатії із щоденного куцого заробітку бідняків не відривають якоїсь часточки не тільки за допомогою приватного обману, а й на підставі державних законів? Таким чином, якщо раніше здавалося, що несправедливо відплачувати чорного невдячністю людям, які мають великі заслуги перед державою, то тепер багатії перекрутили це так, що визиск трудового народу узаконили через оголошення відповідних законів81.

Тому, на підставі моїх глибоких роздумувань над усіма державами, які сьогодні процвітають, я, далебі, не бачу в них нічого іншого, як змову багатих, які думають лише про свої вигоди, прикриваючись іменем та добром держави. Вони вигадують і винаходять усілякі способи та хитрощі, щоб, по-перше, зберегти, не боячись утратити, те, що вони нагромадили нечесними засобами, і, по-друге, щоб платити якомога менше за невсипущу працю бідарів і визискувати їх. Усі ці хитрування стали вже законом, коли багатії від імені держави, а значить також від імені бідних, впровадили їх у життя. І ці найпідліші самолюби з ненаситною жадобою поділили між собою все те, чого вистачило б для всіх. Як далеко їм до щастя держави утопійців! Усунувши з ужитку гроші, утопійці докорінно знищили всіляку пожадливість. Від якої безлічі клопотів звільнилися вони, який посів злочинів вирвано з коренем! Кому не відомо, що із знищенням грошей зникнуть з лиця землі обмани, крадіжки, грабунки, суперечки, бунти, душогубства, зради, отруєння, за які карають щодня, але не можуть з ними покінчити. До того ж рівночасно із знищенням грошей зникли б страх, турботи, клопоти, муки, безсонні ночі. Навіть сама бідність, що одна тільки, здається, потребує грошей, негайно зникла б, коли б скрізь усунути гроші.

Щоб це було яснішим, уяви собі якийсь неплідний і неврожайний рік, в який вмерли голодною смертю тисячі й тисячі людей. Я впевнений, що якби наприкінці цього лиха обшукали комори багатіїв, то в них знайшли б такі величезні запаси зерна, що, розподіливши їх між усіма померлими від голоду та виснаження, ніхто не помітив би скупості неба й землі. Так легко можна було б забезпечити всім прожиток, якби не оці блаженні гроші, які нібито були розумно придумані, щоб відкрити доступ до їжі, але, навпаки, тільки заступають дорогу до неї. Не сумніваюся, що багатії теж усвідомлюють це; вони знають, наскільки краще було б не відчувати нестачі чого-небудь потрібного, аніж мати вдосталь багато зайвого; наскільки краще позбутися численних бід, ніж стати заложником багатства. Мені навіть на думку не спадає сумніватися, що весь світ легко й вже давно прийняв би закони утопійської держави як з уваги на власні вигоди, так і з поваги до Христа-спасителя, який завдяки своїй незмірній мудрості не міг не знати, що для людей найкраще, а по своїй доброті не міг порадити того, що він сам вважав за найкраще. Проте цій переміні на краще стоїть на заваді одна потвора, володарка й мати всіх бід — гордість. Вона вимірює щастя не своїми удачами, а чужими невдачами. Вона навіть не захотіла б стати богинею, якби не залишилось злидарів, над якими можна б їй панувати й глузувати, аби тільки її власне щастя сяяло в порівнянні з їхніми злигоднями, аби тільки, хизуючись своїми багатствами, могла вона мучити злидарів і посилювати їхню біду. Ця Авернська змія82 обкрутила людські серця і, як риба-прилипало 83, затримує людей, заважаючи їм вступити на шлях до кращого життя.

Оскільки вона занадто глибоко вкоренилася в людську природу і її нелегко вирвати, то я радий, що принаймні утопійцям пощастило мати державу такого типу, яку я від щирого серця побажав би мати всім. Утопійці в своєму житті додержуються справедливих звичаїв і поклали їх в основу держави не лише дуже вдало, а й навіки, на скільки може передбачити людський розум. Вони знищили в себе вдома разом з іншими вадами коріння честолюбства й громадянських чвар, їм не загрожує небезпека страждати від внутрішнього розбрату, від якого загинула сила-силенна захищених міст разом з їхніми багатствами. А якщо громадяни живуть у злагоді в державі з розумним суспільним ладом, то тоді заздрість сусідніх правителів не може похитнути або потрясти таку державу (до речі, вороги вже давно не раз пробували це зробити, але завжди одержували належну відсіч).

Коли Рафаїл закінчив свою розповідь, я подумав, що чимало звичаїв і законів того народу явно недоречні; йдеться тут не лише про спосіб ведення війни, обряди та вірування, а й про інші їхні установи, особливо про те, що є головною підставою всього їхнього суспільного ладу, тобто про спільне життя й харчування при відсутності грошового обігу. Одне тільки це цілком знищує всіляку знатність, пишноту, блиск, величність, які, на думку всіх, становлять справжню прикрасу й славу держави. Але я знав, що Рафаїл втомився від розповіді, та й не було в мене певності, чи він зможе терпляче сприймати заперечення, бо я саме згадав, як він ганив людей, які бояться, що їх вважатимуть недолугими, коли вони не знайдуть у міркуваннях інших чогось такого, з чого можна було б поглузувати. Тому я похвалив устрій утопійців, узяв Рафаїл а за руку й повів у будинок повечеряти, попередивши, що в нас буде ще час глибше обміркувати порушені питання й довше порозмовляти. О, якби це коли-небудь сталося! А втім, я особисто не можу погодитися з усім, що розповів цей, безперечно, дуже освічений чоловік і досвідчений знавець людської природи, однак охоче визнаю, що в державі утопійців є чимало такого, чого я радше побажав би мати нашим державам, ніж вірю, що це станеться.

Кінець пополудневої розповіді Рафаїла Гітлодея про закони та звичаї острова Утопії, відомого досі небагатьом, в переказі славетного й дуже освіченого мужа, пана Томаса Мора, лондонського громадянина й шерифа.

Кінець