Ф. де Сосюр Курс загальної лінгвістики (фрагменти)

Сосюр, Фердінан де. Курс загальної лінґвістики / Пер. з фр. А. Корнійчук, К. Тищенко. — К.: Основи, 1998. — 324 с.

Фердінан де Сосюр

КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНГВІСТИКИ (1916) (фрагменти)

Розділ III. Предмет мовознавства

§1. Мова та її визначення

Що становить цілісний і водночас конкретний предмет мовознавства? Питання це винятково складне: згодом ми побачимо, чому саме; а тут лише обмежимося самим фактом складності.

Інші науки оперують заздалегідь даними предметами, які можна розглядати з різних точок зору; в нашій галузі нічого подібного немає. <…..> Не тільки об’єкт мовознавства не зумовлює точку зору, а, навпаки, можна сказати, що саме точка зору створює свій предмет. До того ж нам ніщо не говорить про те, який із цих способів розгляду даного факту є первинним або досконалішим порівняно з іншими.

Крім того, який би підхід ми тут не застосували, те чи інше мовне явище завжди має дві сторони, взаємно відповідні та одна без одної не дійсні. <…..>

Мовна діяльність має дві сторони: індивідуальну та суспільну, причому зрозуміти їх окремо одна від одної неможливо.

Крім того, щомиті мовна діяльність передбачає водночас усталену систему і розвиток, щомиті вона одночасно є і сучасним явищем, і продуктом минулого. На перший погляд, здається дуже просто розрізняти цю сучасну систему та її історію, тобто те, що є, і те, що було. Проте насправді ці дві речі так тісно пов’язані, що роз’єднати їх вельми важко. <…..>

Отже, з якого боку не розглядати це питання, ми так і не бачимо цілісного предмета мовознавства. Усюди ми стикаємося з дилемою: або стежимо лише за одною стороною кожної проблеми, ризикуючи тим самим проминути згадані вище двоїстості, або вивчаємо мовну діяльність водночас з різних поглядів, тоді предмет мовознавства постає перед нами як купа різнорідних і не пов’язаних між собою явищ. <…..>

На наш погляд, є лише один розв’язок усіх цих складних питань: треба від початку стати на ґрунт мови і вважати її за підставу (поrте) для всіх інших проявів мовної діяльності. Справді, серед стількох двобічних явищ лише мова, здається, спроможна отримати незалежне визначення та становити надійну опору для думки.

То що ж таке мова? На нашу думку, поняття мови не збігається з поняттям мовної діяльності: мова — це лише певна її частина, щоправда, найважливіша. Вона є водночас і суспільним продуктом, і сукупністю необхідних умовностей, прийнятих у суспільстві для забезпечення реалізації мовної здатності індивідами. В цілому мовна діяльність різноманітна й різнорідна. Тісно пов’язана з багатьма галузями, вона є водночас і фізичною, і фізіологічною, і психічною; крім того, вона належить до царини індивідуального та царини суспільного. Її не можна віднести цілком до жодної з категорій людського буття, адже невідомо, яким чином тоді всьому цьому можна надати єдності.

Мова ж, навпаки, являє собою цілісність «у собі» та становить початкову основу класифікації. Надаючи їй чільного місця серед явищ мовної діяльності, ми тим самим запроваджуємо природну послідовність у цю сукупність, що інакше не підлягає жодній класифікації.

Відносно такого принципу класифікації можна було б заперечити, твердячи, що здійснення мовної діяльності ґрунтується на здатності, одержаній від природи, тоді як мова — то щось набуте й умовне, щось

таке, що мало б залежати від природного інстинкту, замість мати перевагу над ним.

Ось що можна на це відповісти.

Передовсім ніяк не доведено, що мовна діяльність у тій формі, в якій вона проявляється, коли ми говоримо, є чимось цілком природним, що наш мовний апарат призначений для говоріння так само, як ноги — для ходіння. <…..> Без сумніву, ця теза надто категорична; мова — це не суспільна інституція, в усьому подібна до інших… <…..> …мова — це домовленість, і цілком байдуже, яка саме природа її умовно обраного знака. Отож питання про голосовий апарат другорядне у загальній проблемі мовної діяльності.

Ця думка може бути підкріплена через визначення того, що ми розуміємо під членоподільною мовою (langage articule). Латинською мовою articulus означає «член, складова частина, поділ послідовного ряду речей»; стосовно мовної діяльності членоподільність може означати або поділ звукового ланцюжка на склади, або поділ ланцюжка значень на значущі одиниці; саме в цьому розумінні по-німецьки й кажуть gegliederte Sprache. Згідно з цим другим визначенням, ми можемо твердити, що природною для людини є не мовна діяльність як говоріння (langage раrle), а здатність творити мову, тобто систему диференційованих знаків, які відповідають диференційованим поняттям. <…..>

На підтвердження того, що мова має посідати головне місце у вивченні мовної діяльності, можна, нарешті, висунути і той аргумент, що здатність артикулювати слова — байдуже, природна чи ні — здійснюється лише за допомогою знаряддя, створеного та наданого певною спільнотою. Отже, немає нічого химерного у твердженні, що саме мова забезпечує єдність мовної діяльності.

§2. Місце мови серед явищ мовної діяльності

<…..> Коли б ми були у змозі охопити сукупність словесних образів, накопичених у всіх індивідів, ми б доторкнулися до того суспільного зв’язку, який і утворює мову. Мова — це скарб, відкладений практикою мовлення у мовців однієї

спільноти, це граматична система, потенційно (віртуально) наявна в кожному мозку, точніше, в мозках сукупності індивідів; адже мова неповна в кожному з них, вона існує вповні лише в колективі.

Відокремлюючи мову від мовлення, ми тим самим відділяємо: 1) суспільне від індивідуального; 2) істотне від другорядного та більш чи менш випадкового.

Мова — це не діяльність мовця, це готовий продукт, пасивно засвоєний індивідом; мова ніколи не передбачає попередньої рефлексії, а свідомо в ній здійснюється лише класифікаційна діяльність, про що йтиметься далі (с. 156 і далі).

Мовлення, навпаки, являє собою індивідуальний акт волі й розуму, де слід розрізняти: 1) комбінації, в яких мовець застосовує мовний код, аби висловити власну думку; 2) психофізичний механізм, який дозволяє йому унаявнити ці комбінації.

Слід наголосити, що ми тут визначаємо речі, а не слова; отже, встановленим нами відмінностям шкодить певна двозначність деяких термінів, які не цілком відповідають один одному в різних мовах. <…..>

Підсумуємо характерні властивості мови.

1. Мова — це щось цілком визначене в різнорідній множині фактів мовної діяльності. Її можна локалізувати в тому відрізку кільцевого мовленнєвого зв’язку, де слуховий образ асоціюється з певним поняттям. Вона становить суспільну сторону мовної діяльності, зовнішню щодо індивіда, який сам по собі не може ані створити її, ані змінити. Мова існує лише внаслідок своєрідної давньої угоди, укладеної між

членами колективу. Проте аби зрозуміти, як вона працює, індивід мусить навчатися мови; дитина її засвоює лише поступово. Мова — це явище настільки особливе, що навіть позбавлена дару слова людина не втрачає її за умови, що розуміє почуті нею мовні знаки.

2. Мова, відмінна від мовлення, являє собою той предмет, який передбачає можливість його окремого вивчення. Ми не говоримо мертвими мовами, однак ми можемо добре засвоїти їхній мовний механізм. Наука про мову цілком може обійтися без інших елементів мовної діяльності, вона взагалі можлива лише за умови, що ці інші елементи не домішуються до її предмета.

3. У той час як мовна діяльність за своїм характером різнорідна, мова, як вона визначена тут, є однорідною: це знакова система, у якій суттєвим є лише поєднання змісту з акустичним образом, і ці обидві частини мовного знака однаково психічні.

4. Мова не менше від мовлення за своєю природою конкретна, і це вельми сприяє її дослідженню. Мовні знаки, хоча й психічні за своєю суттю, разом із тим не є абстракціями; закріплені згодою колективу асоціації, сукупність яких і складає мову, є реальністю, локалізованою в мозку. Більше того, мовні знаки, сказати б, відчутні; на письмі їх можна зафіксувати в умовному зображенні… <…..> Саме завдяки такій можливості фіксувати явища мови словник і граматика можуть правити за її правдиве

зображення; мова — це сховище акустичних образів, а письмо надає їм відчутної форми.

§3. Місце мови серед явищ людського життя. Семіологія

Викладені в попередньому параграфі характерні риси мови ведуть до виявлення іншої, важливішої особливості. Мова, виділена в такий спосіб із сукупності явищ мовної діяльності, посідає, на відміну від останньої, особливе місце серед проявів людського життя.

Ми щойно переконалися, що мова — це суспільна інституція, яка, проте, за рядом ознак відрізняється від інших інституцій — політичних, юридичних тощо. Аби зрозуміти специфічну природу мови, слід залучити ряд нових фактів.

Мова — це система знаків, які виражають поняття, а отже, її можна порівняти з письмом, з абеткою для глухонімих, з символічними обрядами, з формами ввічливості, з військовими сиґналами тощо. Вона лише найважливіша поміж усіх цих систем. Отож можна уявити собі науку, що вивчає життя знаків у житті суспільства, ця наука становила б частину соціальної психології, а отже, і загальної психології; назвімо її семіологією (від грецького sетеіоп «знак»). Вона має відкрити нам, чим саме є знаки та які закони керують ними. Оскільки цієї науки ще не існує, не можна сказати, якою їй бути; але вона має право на існування, і місце її визначено наперед. Мовознавство — лише частина цієї загальної науки, а закони, які відкриє семіологія, будуть застосовні й до мовознавства, — таким чином, воно опиниться у складі чітко визначеної галузі в системі явищ людського життя. <…..>

Розділ V. Внутрішні та зовнішні елементи мови

Наше визначення мови передбачає, що ми усуваємо з поняття «мова» все стороннє щодо її організму, її системи, словом, усе те, що відоме під назвою «зовнішня лінгвістика», — хоча ця лінґвістика й займається важливими речами і саме її найчастіше мають на увазі, приступаючи до вивчення мовної діяльності. <…..>

<…..> Зовнішня лінґвістика може накопичувати одну по одній подробиці, не почуваючи себе затиснутою в лещатах системи. Наприклад, кожний автор групуватиме на свій розсуд факти поширення мови поза межами її основної території; при з’ясуванні чинників, які беруть участь поряд із говірками у формуванні літературної мови, можна завжди вдатися до простого переліку; коли ж автор розташовує факти в певному порядку, то це робиться виключно з потреби кращого викладу. Стосовно внутрішньої лінґвістики картина зовсім інша: довільне розташування тут неприйнятне; мова — це система, підпорядкована лише власному порядку. Краще зрозуміти це допоможе порівняння з грою в шахи. Тут відносно легко можна відрізнити, що належить до зовнішнього, а що — до внутрішнього: те, що ця гра прийшла до Європи з Персії, факт зовнішній; навпаки, внутрішнє становить усе те, що стосується системи та правил. Якщо я заміню дерев’яні фігури на фігури зі слонової кістки, то ця заміна буде байдужою для системи; коли ж я зменшу чи збільшу кількість фігур, така зміна глибоко зачепить «граматику» гри. Щоправда, розрізнення такого роду, очевидно, потребує уважності, тобто в кожному випадку треба ставити питання про природу явища і, розв’язуючи його, керуватися правилом: внутрішнім є все те, що будь-якою мірою змінює систему.

Частина перша Загальні принципи

Розділ І Природа лінгвістичного знака

§1. Знак, позначене (сигніфікат) і позначення (сиґніфікант)

Дехто схильний вважати мову по суті номенклатурою, тобто розглядати її як перелік слів, кожне з яких відповідає окремій речі. <…..>

Таке розуміння не захищене від критики з багатьох поглядів. Воно передбачає, що словам передують уже готові поняття… <…..> воно дозволяє думати, що зв’язок між назвою і річчю встановлюється зовсім просто, насправді ж це далеко не так. Проте цей спрощений погляд може наблизити нас до істини, адже показує, що мовна одиниця є чимось подвійним, утвореним внаслідок поєднання двох складників. <…..>

Лінґвістичний знак поєднує не річ і назву, але поняття та акустичний образ. <…..>

<…..> Ми називаємо знаком поєднання поняття та акустичного образу, але у загальноприйнятому розумінні цей термін звичайно означає лише акустичний образ… <…..>

Двозначність зникне, коли назвати всі три наявні тут поняття іменами, що передбачають одне одного і водночас взаємно протиставлені. Ми пропонуємо залишити слово знак для назви цілого, а терміни по-

няття та акустичний образ замінити відповідно на позначене (сиґніфікат) і позначення (сиґніфікант); останні два терміни мають ту перевагу, що вказують на протиставлення як між собою, так і щодо цілого, частинами якого вони є. Що стосується слова знак, то ми змушені залишити його без змін, адже не знаємо, чим його замінити, бо повсякденна мова не підказує нічого кращого. Визначений таким чином лінгвістичний знак має дві першорядні властивості. Вказуючи на них, ми тим самим формулюємо принципи досліджуваної тут галузі знань.

§2. Перший принцип: довільність знака

Зв’язок між позначеним і позначенням довільний; оскільки під знаком ми розуміємо ціле, що виникає внаслідок поєднання (асоціації) певного позначення (сиґніфіканта) з певним позначенням (сигніфікатом), можна висловитися простіше: лінґвістичний знак довільний. <…..>

Принцип довільності знака ніким не заперечується, однак часто легше відкрити істину, аніж визначити їй належне місце. Названий принцип домінує в усій лінгвістиці мови; наслідки з нього незліченні. Щоправда, не всі вони помітні з першого погляду з однаковою очевидністю; віднайти їх можна лише після багатьох зусиль, — що, власне, й доводить першорядну важливість цього принципу.

<…..> можна сказати, що цілком довільні знаки краще від усяких інших реалізують ідеал семіологічного підходу; ось чому мова, найскладніша і найпоширеніша з усіх систем вираження, є разом з тим і найбільш характерною з них; у цьому розумінні лінґвістика може правити за взірець для всієї семіології, хоча мова — це лише одна з семіологічних систем.

Для позначення лінгвістичного знака, або, точніше, того, що ми називаємо позначенням, часом вживають слово символ. Однак це створює певні незручності, саме внаслідок нашого першого принципу. Символу властиво те, що він ніколи не є цілком довільним; він не “порожній”, в ньому є залишок природного зв’язку між позначеним і позначенням. Символ правосуддя — терези — не можна замінити абичим, наприклад возом.

Слово довільний також потребує пояснення. Його не слід розуміти так, що позначення можуть вільно вибирати мовці (нижче ми побачимо, що індивід неспроможний будь-що міняти у знаку, визнаному певного мовною громадою); ми тут маємо на увазі, що позначення немотивоване, тобто довільне щодо свого позначеного, з яким у нього немає жодного природного зв’язку в дійсності. <…..>

Розділ II Незмінність та мінливість знака

§1. Незмінність знака

Якщо позначення виступає щодо позначуваного ним поняття як вільно вибране, то щодо мовної громади, яка його використовує, воно, навпаки, не вільне, а накинуте. З цією громадою не радяться, і обране мовою позначення замінити іншим не можна. <…..>

Отже, мову не можна уподібнювати до простої угоди, і саме з цього погляду лінґвістичний знак становить особливий дослідний інтерес; адже коли ми хочемо показати, що прийнятий у суспільстві закон є щось накинуте, а не вільно обране, то найблискучішим доказом тут буде саме мова. <…..>

У всякому разі, стверджувати, що мова — це продукт суспільних сил, іще не досить для унаявлення її залежності від них; пам’ятаючи, що мова завжди успадковується від попередньої доби, слід додати, що ці суспільні сили діють залежно від часу. Мова характеризується сталістю не лише тому, що обтяжена консерватизмом суспільства, а й тому, що існує в часі. <…..> Саме тому, що знак довільний, він не знає іншого закону,

крім закону традиції, і, навпаки, знак може бути довільним, лише спираючись на традицію.

Розділ III Статична лінгвістика та еволюційна лінгвістика

§4. Відмінність діахронії та синхронії, показана через порівняння

<…..> з усіх порівнянь, які можна навести, найдоказовішим є порівняння між функціонуванням мови і грою в шахи. В обох випадках перед нами система вартостей і спостережувана їх зміна. Гра в шахи — це ніби штучна реалізація того, що ми бачимо в мові у природній формі.

Розгляньмо це порівняння зблизька. Перш за все позиція в шаховій грі цілком відповідає стану в мові. Відповідна вартість (роль) фігур залежить від їх розташування на шахівниці, так само як у мові кожний елемент отримує свою вартість через протиставлення з усіма іншими елементами. Додамо, що система завжди миттєва, вона видозмінюється від однієї позиції до іншої. Щоправда, значення фігур залежать також, і навіть головним чином, від незмінної угоди, тобто правил гри, наявних ще до початку партії і надалі чинних після кожного ходу. Прийняті раз і назавжди, такі правила існують також і в царині мови: це сталі принципи семіології.

Нарешті, досить зробити хід фігурою, аби перейти від одного стану рівноваги до іншого, або — відповідно до нашої термінології — від однієї синхронії до іншої; тут немає одночасного пересування усіх фігур. Перед нами явище, аналогічне до діахронічного факту з усіма його особливостями. Справді:

а. Кожний шаховий хід приводить у рух лише одну фігуру; в мові також зміни стосуються лише окремих елементів.

б. Незважаючи на це, кожний хід позначається на всій системі; гравець не може точно передбачити всі наслідки ходу. Зміни вартостей усіх фігур після кожного ходу будуть залежно від обставин або мізерні, або вагомі, або помірні. Однак одне з пересувань фігури може переломити хід партії і мати наслідки

113

навіть для тих фігур, що на той момент до уваги не бралися. Ми знаємо, що те саме слушне і щодо мови.

в. Переміщення фігури є факт, цілком відмінний від попереднього й наступного станів рівноваги. Зроблена зміна не належить до жодного з цих станів: важливі лише самі стани.

В шаховій партії для будь-якої даної позиції серед іншого властива її незалежність від усього, що їй передувало; цілком байдуже, яким шляхом ми до цієї позиції прийшли. Той, хто стежив за цілою партією від початку, не має жодної переваги перед тим цікавим, хто підійшов поглянути на стан гри у критичний момент. Щоб описати цю позицію, зовсім не потрібно згадувати, що сталося десять секунд тому. Всі ці міркування однаковою мірою застосовні й до мови, підтверджуючи докорінну відмінність діахронії від синхронії. Мовлення завжди функціонує лише в певному стані мови, і в мовленні немає місця змінам, що відбуваються між станами.

Лише в одному наше порівняння хибує: гравець має намір зробити хід і вплинути на всю систему відношень на шахівниці, тоді як мова не має задуму: її «фігури» пересуваються, або скоріше змінюються, стихійно і випадково… <…..>

114