Леві-Строс, Клод. Структурна антропологія / Пер. з фр. 3. Борисюк. — К.: Основи, 2000. — 387 с.
Клод Леві-Строс
СТРУКТУРНА АНТРОПОЛОГІЯ (1958) (фрагменти з купюрами)
Розділ I Вступ: історія та етнологія
<…..>
У цій праці ми не торкатимемося терміну «соціологія», оскільки у цьому столітті він ще не набув значення corpus для всієї сукупності соціальних наук, про що мріяли Дюркгайм і Сім’ян. Якщо взяти соціологію в тому значенні, яке й досі поширене в ряді європейських країн, з Францією включно, тобто науки, яка займається вивченням принципів соціального життя та ідей, що їх люди дотримувались і дотримуються з цього приводу, то вона зводиться до соціальної філософії і не стосується нашого дослідження; якщо ж у ній вбачати, як це властиво англосаксонським країнам, сукупність позитивних досліджень про організацію й функціонування суспільств найскладнішого типу, то соціологія стає специфічною етнографічною дисципліною, хоча саме через складність свого предмета вона не може претендувати на такі ж точні й плідні результати, як етнографія, їхнє дослідження з точки зору методології має значно більше просторове значення.
Отож, потрібно дати визначення самій етнографії та етнології. Ми встановимо між ними попередню, дуже загальну, хоча й достатню для початку дослідження, відмінність, вказавши, що етнографія займається спостереженням і аналізом людських груп із врахуванням властивої їм своєрідності (з теоретичних і практичних міркувань, що зовсім не стосуються сутності нашого дослідження, групи часто вибираються серед тих, які найбільше відрізняються від нашої) і намагається якомога точніше відтворити життя кожної з них, тоді як етнологія порівнює подані етнографами матеріали (далі ми зупинимось на цілях такого порівняння). При таких визначеннях етнографія набуває однакового значення в усіх країнах, етнологія ж відповідає приблизно тому, що в англосаксонських країнах (де термін «етнологія» вживається все рідше) розуміється як соціальна й культурна антропологія (соціальна антропологія займається здебільшого вивченням інституцій, що розглядаються як системи уявлень, культурна ж антропологія — вивченням засобів, а в окремих випадках ще й вивченням інституцій, що сприймаються як засоби для обслуговування соціального життя). <…..>
Те, що етнологія завдячує своєю своєрідністю неусвідомленому характерові колективних явищ, випливає вже, хоча ще не досить виразно і трохи двозначно, з формулювання Тейлора. Визначивши етнологію як науку, що займається вивченням «культури або цивілізації», він описує останню як складний комплекс, що включає «знання, вірування, мистецтво, мораль, право, звичаї та всілякі інші нахили чи звички, набуті людиною як членом суспільства». До тою ж, відомо, що в більшості первісних народів важко домогтися морального підтвердження або розумного пояснення якогось звичаю чи інституції… Якщо й трапляються пояснення, то вони завжди мають ознаки обдуманого пояснення або ж вторинного осмислення: немає жодного сумніву в тому, що неусвідомлені причини виконання якогось обряду або причетності до якоїсь віри дуже далекі від тих, на які посилаються, коли намагаються їх пояснити. Навіть у нашому суспільстві кожен старанно дотримується правил поведінки за столом, суспільного етикету, вимог до одягу, численних норм моралі, політики й релігії, хоча їхнє справжнє походження й функції не піддаються продуманому аналізові. Ми діємо й думаємо за звичкою, а неймовірний опір, що його виявляємо навіть при найменшому відступі, є, мабуть, наслідком інертності, а не свідомого бажання дотримуватися звичаїв, причина яких була б доступною розумові. <…..>
Власне Боасу належить заслуга надзвичайно проникливого визначення неусвідомленого характеру явищ культури у своїх міркуваннях, коли, уподібнюючи їх під цим кутом зору мові, він передбачає подальший розвиток лінгвістичної думки та майбутнє етнології, перспективи якої ми ледве починаємо прозирати. Показавши, що структура мови залишається незрозумілою тому, хто нею розмовляє, до створення наукової граматики і що навіть тоді вона й надалі моделює дискурс поза свідомістю суб’єкта, визначаючи концептуальні межі його мислення, що їх він сприймає як об’єктивні категорії, Боас додає: «Основна відмінність між мовними явищами та іншими проявами культури полягає в тому, що перші ніколи не виникають свідомо, тоді як другі, походження яких також не- усвідомлене, часто піднімаються до рівня свідомого мислення, породжуючи, відтак, вторинні міркування й повторні тлумачення». Але ця різниця рівнів не приховує їхньої глибокої тотожності і не применшує значущості лінгвістичного методу як взірця для етнологічних досліджень. Навпаки: «Велика перевага лінгвістики в цьому відношенні полягає в тому, що в цілому мовні категорії залишаються неусвідомленими; саме тому можна простежити процес їхнього утворення без втручання помилкових і утруднених вторинних тлумачень, які заважають і так часто зустрічаються в етнології, що можуть непоправно затемнити історію розвитку ідей».
Лише досягнення сучасної фонології дозволяють оцінити величезне значення цих положень, висловлених за вісім років до виходу «Курсу загальної лінгвістики» Фердінанда де Соссюра, котрий і підготував появу цієї дисципліни. Втім, вони ще не мали застосування в етнології. <…..>
<…..> Лінгвіст вилучає зі слів фонетичну реальність фонеми, а з фонеми виводить логічну реальність розпізнавальних елементів. І якщо в кількох мовах спостерігається наявність однакових фонем або вживання однакових пар опозицій, він не порівнює між собою різні за своєю індивідуальністю явища: це та сама фонема, той самий елемент, котрі забезпечують у цій новій площині глибоку тотожність емпірично різних явищ. Ідеться не про два схожі явища, а тільки про одне. Перехід від свідомого до несвідомого супроводжується наближенням часткового до загального.
Отже, в етнології, як і в лінгвістиці, не узагальнення ґрунтується на порівнянні, а навпаки. Якщо, як ми вважаємо, неусвідомлена діяльність розуму полягає в наданні форм змістові і якщо всі ці форми здебільшого однакові для всіх типів мислення: древнього й сучасного, первісного й цивілізованого, — що блискуче виявляється при вивченні символічної функції у тому вигляді, як вона виражається в мові, — то необхідно й досить дійти до підсвідомої структури, що лежить в основі кожної інституції чи кожного звичаю, щоб мати принцип інтерпретації, придатний для інших інституцій та інших звичаїв, — звісно, за умови проведення досить глибокого аналізу.
***
Як же прийти до цієї неусвідомленої структури? Саме тут і сходяться лінгвістичний та історичний методи. З цього приводу марно посилатись на проблему діахронічних структур, де звичайно є необхідним знання історії. Деякі сторони суспільного життя мають, безумовно, діахронічну структуру, проте на прикладі фонології етнологи побачили, що таке дослідження значно складніше і ставить інші проблеми, ніж дослідження синхронних структур, до яких вони лише приступають. Зрештою, навіть аналіз синхронічних структур потребує постійного звернення до історії. Відображаючи перетворення інституцій, вона одна дає можливість виявити структуру, яка лежить в основі багатьох формулювань і зберігається в мінливій послідовності подій. Повернемося до згаданої вище проблеми дуальної організації, якщо не хочемо вбачати в ній ні найвищий ступінь розвитку суспільства, ні систему, витворену в якомусь одному місці і в якийсь певний період, і якщо одночасно усвідомлюємо все те, що є спільним для всіх дуальних інституцій, аби можна було вважати їх різнорідними наслідками єдиних і неповторних історичних процесів, то залишається проаналізувати кожне дуальне суспільство, щоб у хаосі правил і звичаїв виявити єдину схему, наявну й діючу в різних місцевих і часових обставинах. Ця схема не може відповідати ні якійсь певній моделі інституції, ні довільному поєднанню властивостей, спільних для різних форм. Вона зводиться до деяких відносин кореляції та опозиції, безумовно, неусвідомлених навіть народами з дуальною організацією, котрі — власне неусвідомлені — повинні бути наявними і в тих, які ніколи не знали такої інституції.
<…..> В усіх цих випадках зберігається щось таке, що можна поступово виявити завдяки історичним спостереженням, пропускаючи немовби через фільтр те, що можна б назвати лексичним змістом інституцій і звичаїв, і залишаючи лише структурні елементи. У випадку дуальної організації таких елементів є, напевно, три: непорушність правила, поняття взаємності, яке розуміємо як форму, що дозволяє безпосереднє інтегрування опозиції «я» та «інші», синтетичний характер дару. Ці чинники простежуються в усіх досліджуваних суспільствах, вони водночас пояснюють менш диференційовані навички й звичаї, які навіть у народів без дуальної організації виконують ту саму функцію.
Отже, етнологія не може залишатися байдужою до історичних процесів і до найбільш усвідомлених виявів соціальних явищ. Хоча якщо вона ставиться до них так само пристрасно, як і історик, то це для того, щоб немов у зворотному порядку відсіяти все, зумовлене випадковістю або просто міркуваннями. Мета полягає в тому, щоб виявити поза усвідомленими й завжди різними образами, які виникають у людей в процесі становлення, перелік неусвідомлених можливостей, кількість яких не є безмежною; перелік їх і відносини сумісності чи несумісності, що ними кожна зв’язана з усіма іншими, забезпечують логічну побудову для різних видів історичного розвитку, які можуть бути непередбачуваними, але ніколи довільними. <…..>
***
Оскільки етнологія займається здебільшого аналізом неусвідомлених елементів соціального життя, було б абсурдно вважати, що історик про них не знає. Він, звісно, прагне насамперед виявити соціальні явища в залежності від подій, в яких вони втілюються, та від того, як їх замислили й пережили. Однак, намагаючися збагнути в поступовому розвитку й пояснити те, що людям видавалося наслідком їхніх уявлень чи вчинків (або ж уявлень і вчинків декого з них), історик добре розуміє, що він повинен залучити на допомогу весь комплекс неусвідомлених проявів. Уже минули часи політичної історії, яка обмежувалася нанизуванням у хронологічному порядку династій та війн на разок вторинних осмислень і повторних інтерпретацій. Історія економіки в широкому плані є історією неусвідомлених операцій. Так що кожна гарна книга з історії… просякнута етнологією. <…..>
Відтак, було б неправильно твердити, що на шляху пізнання людини, який веде від вивчення усвідомлених явищ до вивчення неусвідомлених форм, історик і етнолог простують у протилежних напрямках: обоє вони рухаються в один бік. І те, що спільно здійснюваний ними рух постає перед кожним у різних вираженнях: для історика — як перехід від явного до неявного, а для етнолога — від часткового до загального, нічого не змінює в тотожності основоположного руху. Проте на шляху, по якому вони рухаються в один бік, вони відрізняються лише характером орієнтації: етнолог рухається вперед, намагаючись вловити за свідомим, яким він ніколи не нехтує, щораз більше несвідомого, до якого він прямує; водночас історик рухається, якщо можна так сказати, відступаючи, не випускаючи з очей конкретних і часткових видів діяльності, віддаляючися від них лише для того, щоб помилуватися ними у різнобічнішій і повнішій перспективі. У будь-якому випадку, спільність обох дисциплін, подібно до дволикого Януса, дозволяє їм бачити весь шлях перед собою. <…..>
Розділ II. СТРУКТУРНИЙ АНАЛІЗ У ЛІНГВІСТИЦІ ТА В АНТРОПОЛОГІЇ
Серед усієї сукупності соціальних наук, до яких вона, безперечно, належить, лінгвістика займає виняткове місце: вона не така, як інші соціальні науки, бо належить до тих, що домоглися щонайбільших успіхів; вона, безсумнівно, єдина, яка може претендувати на звання науки і якій вдалося одночасно виробити позитивний метод і пізнати природу досліджуваних явищ. Таке привілейоване становище тягне за собою певні зобов’язання: лінгвістові часто доводиться бачити, що дослідники, які займаються суміжними, хоча й відмінними дисциплінами, беруть його за взірець і намагаються йти його шляхом. <…..>
Виникнення фонології цілком змінило таке становище. Вона не лише обновила перспективи лінгвістики: таке всеосяжне перетворення не може обмежитись окремою дисципліною. Фонологія обов’язково відіграє таку ж оновлювальну роль щодо соціальних наук, яку, наприклад, ядерна фізика відіграла для усієї сукупності точних наук. В чому ж полягає суть цього перевороту, якщо спробувати розглянути його найзагальніші наслідки? Відповідь на це запитання дає видатний знавець фонології М. Трубецькой. У своїй програмній статті він зводить фонологічний метод до чотирьох основоположних тез: фонологія переходить від вивчення свідомих лінгвістичних явищ до вивчення їхньої несвідомої інфраструктури; вона відмовляється розглядати терміни як незалежні сутності — навпаки, за основу свого аналізу бере відносини між ними; вона вводить поняття системи: «Сучасна фонологія не обмежується проголошенням того, що фонеми завжди є членами системи, вона показує конкретні фонологічні системи й виявляє їхню структуру»; зрештою, вона націлена на розкриття загальних законів… <…..>
Тоді й відкриваються нові перспективи. Йдеться вже не про принагідну співпрацю, коли лінгвіст і соціолог, працюючи кожен у своєму закутку, час від часу обмінюються тим, що, на їхню думку, може становити взаємний інтерес. У вивченні проблеми спорідненості (як, безперечно, і у вивченні інших проблем) соціолог перебуває в ситуації, формально подібній до ситуації лінгвіста-фонолога: терміни спорідненості, як і фонеми, є значущими елементами, вони, як і останні, набувають такого значення лише при інтегруванні в систему; «системи спорідненості», як і «фонологічні системи», вироблені людським духом на рівні неусвідомленого мислення; зрештою, повторюваність форм спорідненості, правил одруження, встановлених норм поведінки між певними типами родичів тощо у віддалених районах земної кулі та в цілком різних суспільствах наводить на думку, що в обох випадках спостережувані явища є результатом взаємодії загальних, хоча й прихованих, законів. Отже, проблему можна сформулювати так: в реальності іншого порядку явища спорідненості належать до того ж типу, що й лінгвістичні явища. Чи ж може соціолог сприяти розвиткові своєї науки, який відповідав би успіхам лінгвістичних наук, використовуючи метод, аналогічний за формою (а то й за суттю) методові, виробленому фонологією?
<…..>
Необхідність пошуку в цьому напрямку буде більш відчутною, якщо зробити ще одне додаткове спостереження: дослідження проблем спорідненості сьогодні перебуває в такому самому стані і, певно, наражається на такі самі труднощі, як і лінгвістика напередодні фонологічної революції. Спостерігається вражаюча аналогія між колишньою лінгвістикою, яка шукала принцип пояснення передовсім в історії, та деякими спробами Ріверса: в обох випадках лише — або майже лише — діахронічне дослідження може увиразнити синхронічні явища. Порівнюючи фонологію з колишньою лінгвістикою, Трубецькой визначає першу як «структуралізм та систематичний універсалізм», протиставляючи її індивідуалізмові й «атомізмові» попередніх шкіл. Діахронічне ж дослідження він розглядає в глибоко модифікованій перспективі: «Еволюція фонологічної системи в кожний даний момент керується спрямованістю до мети. Тобто ця еволюція має сенс, внутрішню логіку, яку й повинна виявити історична фонологія». Якраз таке «індивідуалістичне», «атомістичне» тлумачення, яке ґрунтується виключно на історичній випадковості і яке критикували Трубецькой і Якобсон, насправді є таким самим, як і тлумачення, що звичайно застосовується до проблем спорідненості. Кожна термінологічна деталь, кожне спеціальне правило одруження пов’язуються з іншими звичаями або як наслідок, або як залишкова ознака: виникає буяння перервності. Ні в кого не виникає запитання, як системи спорідненості, взяті в синхронній сукупності, могли стати довільним результатом зіткнення кількох неоднорідних інституцій (до того ж, переважно гіпотетичних) і водночас функціонувати регулярно і з певною ефективністю.
<…..>
Однак при перенесенні фонологічного методу на дослідження соціології примітивних народів виникає попередня складність. Зовнішня подібність між фонологічними системами й системами спорідненості настільки велика, що вона одразу ж штовхає на неправильний шлях: з точки зору формального підходу терміни спорідненості уподібнюються фонемам мови. Відомо, що для виведення структурного закону лінгвіст аналізує фонеми як «диференційні елементи», котрі в такому випадку можна поєднати в одну або кілька «пар опозицій». У соціолога може виникнути спокуса роздробити терміни спорідненості даної системи, послуговуючись аналогічним методом. Наприклад, у нашій системі спорідненості термін «батько» (рбге) має позитивну конотацію щодо статі, відносного віку, покоління, але він, навпаки, не має ніякого розвитку й не може бути виразником свояцтва через одруження. Отже, при розгляді кожної системи постає питання про те, якими ж є виражені відносини, а щодо кожного терміна системи, яка — позитивна чи негативна — конотація властива йому відносно кожного типу відносин: покоління, поширеність, стать, відносний вік, родичання тощо. Якраз на цьому «мікро-соціологічному» рівні сподіваються встановити найзагальніші структурні закони… <…..>
Проте одразу ж виникає потрійне заперечення. Справді науковий аналіз має відповідати реальності, пояснювати її просто й доступно. Так, диференційні елементи, що підлягають фонологічному аналізові, існують об’єктивно в трьох аспектах: психологічному, фізіологічному і навіть фізичному, вони не такі численні, як фонеми, що утворюються в результаті їхніх комбінацій; зрештою, вони дають змогу зрозуміти й реконструювати систему. Нічого такого не може дати попередня гіпотеза. Трактування термінів спорідненості, таке, як ми його щойно уявили, — є аналітичним лише зовні, оскільки реальний результат виявляється абстрактнішим, ніж принцип; замість того щоб рухатися до конкретного, від нього віддаляються, остаточна ж система — якщо така можлива — може бути лише концептуальною. <…..>
У чому ж полягає причина такої невдачі? Скрупульозне дотримування вірності лінгвістичному методові суперечить його духові. Терміни спорідненості мають не лише соціологічне існування: вони є ще й елементами мовлення.
Намагаючись перенести на них лінгвістичні методи аналізу, слід пам’ятати: становлячи частину словника, вони залежать від цих методів, але не за аналогією, а безпосередньо. Однак лінгвістика вчить, що фонологічний аналіз не має прямого впливу власне на слова, а лише на слова, попередньо розкладені на фонеми. На рівні словника немає обов’язкових відносин. <…..>
Не варто нехтувати й глибокою відмінністю між системою фонем якоїсь мови й системою термінів спорідненості в суспільстві. В першому випадку немає жодних сумнівів щодо функції: всі ми знаємо, для чого служить мова; вона служить для спілкування. Зате якраз фонологія дала лінгвістові можливість відкрити те, що впродовж тривалого часу залишалося невідомим, тобто засіб, завдяки якому мова досягає такого результату. Функція була очевидною, система залишалася непізнаною. В цьому відношенні соціолог знаходиться у протилежній ситуації: після Льюїса Г. Моргана ми добре знаємо, що терміни спорідненості утворюють системи, і, навпаки, нам нічого невідомо про їхнє призначення. <…..>
Це зовсім не означає, що ми повинні відмовитися від запровадження порядку й визначення значущості в номенклатурах спорідненості. Однак повинні, принаймні, визначити спеціальні проблеми, що їх ставить соціологія словника, та двоїстий характер відносин, які поєднують її методи з методами лінгвістики. З цього приводу бажано було б обмежитись обговоренням випадку, коли легко проявляється аналогія. На щастя, ми маємо таку можливість.
Те, що загалом називається «системою спорідненості», насправді охоплює два дуже різні порядки реальності. По-перше, існують терміни, через які виявляються різні типи родинних взаємин. Проте спорідненість виражається не лише в номенклатурі: індивіди або класи індивідів, які користуються цими термінами, відчувають (або, залежно від випадку, не відчувають) визначеність поведінки одних відносно інших — повагу чи фамільярність, право чи обов’язок, любов чи ворожість. Відтак, поруч із тим, що ми пропонуємо називати системою найменувань (котра, власне кажучи, є системою словника), існує й інша система, також психологічна й спеціальна, котру ми визначаємо як систему установок. <…..>
<…..>
<…..> …можемо висунути аргумент логічного порядку: для існування структури спорідненості необхідна наявність трьох типів родинних відносин, завжди присутніх у людському суспільстві, а саме: однокровний зв’язок, подружній зв’язок, кровний зв’язок з батьками, тобто ставлення брата до сестри, чоловіка до жінки, батьків до дитини. Неважко помітити, що запропонована тут структура є саме такою, що відповідає цим трьом вимогам згідно з принципом якнайбільшої економії. Втім, попередні міркування мають абстрактний характер, а для наших доказів можна взяти безпосереднє свідчення.
<…..>
<…..> Спорідненість не є статичним явищем, вона існує лише для того, щоб продовжуватися. Маємо на увазі не бажання продовження роду, а те, що в більшості систем спорідненості початкове порушення рівноваги, яка виникає в даному поколінні між тим, хто поступається жінкою, і тим, хто її одержує, може стабілізуватися лише завдяки дарам у відповідь, які матимуть місце в наступних поколіннях. Навіть найелементарніша структура спорідненості існує одночасно у синхронічному і діахронічному вимірах.
Крім того, чи ж не можна створити симетричну, таку саму просту структуру, де буде замінено стать, тобто структуру, в яку входять сестра, брат, його дружина і їхня дочка? Звичайно, можна, але таку теоретичну ймовірність можна одразу ж відкинути ще на рівні експерименту: в людському суспільстві саме чоловіки обмінюються жінками, а не навпаки. Залишається тільки пошукати: може, деякі культури прагнули домогтися чогось на зразок умовного образу цієї симетричної структури. Такі випадки нечасті. <…..>
Передусім зауважимо, що система спорідненості не однаково важлива для всіх культур. У деяких культурах завдяки їй активно регулюються всі або більшість соціальних відносин. В інших групах, таких, як наше суспільство, така функція або відсутня, або дуже невиразна; ще в інших… вона реалізується лише частково. Система спорідненості – це мова, але мова не універсальна, – тут можуть переважати інші засоби вираження й дії. З точки зору соціології, це означає, що за наявності кожної визначеної структури завжди насамперед виникає запитання: чи система систематична? Таке на перший погляд абсурдне запитання насправді є таким лише стосовно мови; адже мова є переважно системою значень, вона не може не означати, суть її існування полягає в значущості. І навпаки, питання необхідно розглядати дедалі ретельніше в міру віддалення від мови для розгляду інших систем, котрі також претендують на значущість, хоча їхня значуща цінність залишається частковою, фрагментарною або суб’єктивною: соціальна організація, мистецтво тощо.
Більше того, ми тлумачили авункулат як характерну рису елементарної структури. Така елементарна структура, в основі якої визначені відносини між чотирма термінами, є в наших очах справді атомом спорідненості. Не існує системи, яка може бути зрозумілою або даною поза основоположними вимогами її структури; воднораз це єдиний матеріал для побудови складніших систем. Адже існують більш складні системи, або, точніше, кожна система спорідненості розростається, відштовхуючись від цієї елементарної структури, яка повторюється або розвивається завдяки інтеграції нових елементів. Отже, треба розглянути дві гіпотези: перша полягає в тому, що досліджувана система спорідненості діє через просте розміщення поруч елементарних структур, де, відповідно, відносини авункулату постійно очевидні; друга полягає в тому, що конструктивна одиниця системи вже на порядок складніша. <…..>
<…..> Насправді ж система елементарних установок включає, принаймні, чотири члени: дружня, ніжна, безпосередня установка; установка, яка виникає в результаті піднесення дарів і віддарування; окрім цих двобічних відносин існують ще два види однобічних відносин: перший відповідає ставленню кредитора, другий — боржника. <…..>
<…..> Звісно, біологічна сім’я існує й триває в людському суспільстві. Проте соціальний характер спорідненості надає не те, що вона повинна зберігати від природи, а те основне, завдяки чому вона від неї відокремлюється. Система спорідненості полягає не в об’єктивних кровних з батьками чи однокровних зв’язках, які існують між індивідами; вона існує лише у свідомості людей, є довільною системою уявлень, а не спонтанним розвитком якоїсь фактичної ситуації. Втім, це не означає, що таку фактичну ситуацію автоматично заперечують або нею просто нехтують. <…..> Найсуттєвіша риса людської спорідненості полягає в настійливій потребі людей запровадити як умову існування у відносини те, що Редкліфф-Браун називає «елементарною сім’єю». Хоча насправді «елементарними» є не сім’ї — ізольовані члени співвідношення, а взаємини між ними. Жодне інше тлумачення не може пояснити повсюдність заборони інцесту, а відносини авункулату в найзагальнішому плані є лише закономірним наслідком — іноді очевидним, іноді прихованим.
Системи спорідненості, будучи системами символів, є для антрополога благодатним ґрунтом, на якому його намагання можуть майже (ми наполягаємо на цьому «майже») об’єднатись із зусиллями найрозвиненішої соціальної науки, тобто лінгвістикою. Але умова такої зустрічі, від якої можна очікувати кращого пізнання людини, полягає в тому, щоб постійно пам’ятати, що ми перебуваємо серед символів як у соціологічних, так і в лінгвістичних дослідженнях. Отже, якщо правомірно і певного мірою неминуче скористатися натуралістичним тлумаченням у намаганні збагнути витоки символічної думки, то, оскільки символи існують, характер пояснення повинен змінитися настільки радикально, наскільки нове явище відрізняється від тих, які йому передували і його підготували. Починаючи з цього моменту будь-яка поступка натуралізмові може скомпрометувати величезні досягнення в галузі лінгвістики, успіхи, які починають вимальовуватись і в соціології сім’ї, та відкинути останню до безплідного й неодухотвореного емпіризму.
Розділ III. МОВА Й СУСПІЛЬСТВО
У книзі, значення якої важко переоцінити з огляду на майбутнє соціальних наук, Вінер розмірковує про поширення на них математичних методів передбачення, що дало змогу створити великі електронно-обчислювальні машини. Та його відповідь, зрештою, негативна і пояснюється двома причинами.
Він, передусім, вважає: сама природа соціальних наук зумовлює те, що їхній розвиток позначається на об’єкті дослідження. Взаємозалежність спостерігача й спостережуваного об’єкта є характерним поняттям для сучасної наукової теорії. У певному розумінні вона відображає загальну ситуацію. Однак можна вважати, що нею нехтують у галузях, де ведуться дуже глибокі математичні дослідження. <…..> І навпаки, він залишається відчутним у соціальних науках, бо модифікації, до яких він призводить, належать до величин такого ж порядку, що й досліджувані явища.
По-друге, Вінер зауважує, що явища, які повністю належать до сфери соціологічних і антропологічних досліджень, визначаються залежно від наших власних інтересів; вони стосуються життя, освіти, кар’єри й смерті таких, як і ми, індивідів. Відповідно, статистичні ряди, що їх ми маємо при вивченні певного явища, завжди закороткі для обґрунтування правильних висновків. Вінер дійшов висновку, що впровадження математичного аналізу в соціальні науки може дати такі ж малоцікаві для фахівця результати, як, скажімо, результати статистичного аналізу газу для організму, величина якого була б десь на рівні величини молекули. Ці заперечення неспростовні, якщо їх віднести до досліджень, що їх розглядав Вінер, тобто до монографій і праць із прикладної антропології. В такому разі йдеться про вивчення типів індивідуальної поведінки спостерігачем, який сам є індивідом, або ж про дослідження культури, «національного характеру», способу життя спостерігачем, нездатним повністю позбутися власної культури чи культури, в якої він запозичує методи й робочі гіпотези, залежні від певного типу культури.
Принаймні в одній галузі соціальних наук заперечення Вінера багато в чому втрачають своє значення. Видається, що в лінгвістиці, особливо в структурній, яка, зокрема, розглядається з точки зору фонології, наявні всі умови, що їх він вважає необхідними для математичного дослідження. Мова є соціальним явищем. Серед інших соціальних явищ мова найяскравіше виявляє дві основні характерні риси, які дають поштовх науковому дослідженню. Насамперед майже всі прояви лінгвістичної поведінки перебувають на рівні не-усвідомленої думки. Розмовляючи, ми не думаємо про синтаксичні та морфологічні закони мови. Навіть більше — у нас немає свідомого знання фонем, що ми їх використовуємо для диференціації змісту наших слів; ми ще менш свідомо володіємо — допустивши, що це іноді можливо — фонологічними протиставленнями, котрі дають змогу розкладати кожну фонему на диференційні елементи. І, нарешті, інтуїтивне сприймання відсутнє навіть тоді, коли ми формулюємо граматичні або фонологічні правила своєї мови. Їх формулювання відбувається виключно завдяки науковій думці, в той час, коли мова живе й розвивається як колективний продукт. Навіть ученому ніколи не вдається повністю суміщати свої теоретичні знання і досвід суб’єкта, який розмовляє. Його манера розмовляти зазнає незначних змін під впливом тлумачень, які він може їй дати й які належать до іншого рівня. Тобто можна стверджувати, що в лінгвістиці вплив спостерігача на об’єкт спостереження неістотний: усвідомлення явища спостерігачем недостатньо для його модифікації.
В процесі розвитку людства мова з’явилася дуже рано. Однак, навіть беручи до уваги необхідність писемних пам’яток для здійснення наукового дослідження, слід визнати, що письмо відоме здавна і що воно забезпечує достатньо довгі ряди, аби уможливити математичний аналіз. <…..>
Отже, мова — це соціальне явище, незалежний від спостерігача об’єкт, котрий має довгі статистичні ряди. Подвійна підстава, щоб вважати мову здатною задовольняти сформульовані Вінером вимоги математики.
Вирішення численних лінгвістичних проблем залежить від сучасних обчислювальних машин. Якщо відомі фонологічна структура будь-якої мови та правила, що визначають узгоджуваність приголосних із голосними, машина легко може скласти перелік комбінацій фонем, які утворюють наявні у словнику слова з п складів та всіх інших комбінацій, які сумісні з попередньо визначеною структурою мови. Машина, отримавши рівняння, котрі визначають різні типи відомих фонології структур, набір звуків, котрі може вимовляти звуковий апарат людини, та найменші диференційні пороги між цими звуками, попередньо визначені шляхом психофізіологічних методів (на основі обміну й аналізу найбільш близьких одна до одної фонем), могла б дати вичерпну таблицю фонологічних структур з числом протиставлень п (п може бути скільки завгодно великим). Відтак, одержали б щось на зразок періодичної таблиці лінгвістичних структур, подібну до таблиці елементів, що нею сучасна хімія завдячує Менделєєву. Тоді нам залишилося б лише позначити на таблиці місцезнаходження вже досліджених мов, місце і співвідношення з іншими тих мов, безпосереднє вивчення яких ще недостатнє для їх теоретичного пізнання, і навіть встановити місце зниклих, майбутніх або й просто ймовірних мов. <…..>
Тоді поставлену тут проблему можна визначити в такий спосіб. Видається, що сьогодні серед усіх соціальних явищ лише мовлення піддається справді науковому вивченню, яке могло б пояснити спосіб його формування й передбачити деякі особливості подальшого розвитку. Таких результатів досягнуто завдяки фонології в міру того, як їй вдавалося виявляти об’єктивні реальності, вийшовши поза свідомі та історичні вияви мови, що завжди бувають поверхневими. Реальність полягає в системі зв’язків, встановлених в процесі неусвідомленої діяльності духу. Звідси й проблема: чи таке редукування може бути застосоване і до інших типів соціальних явищ? Якщо так, то чи ідентичний метод приведе до таких самих результатів? І, нарешті, відповівши ствердно на друге запитання, чи могли б ми припустити, що різні форми соціального життя мають по суті однакову природу: системи поведінки, кожна з яких є проекцією всезагальних законів, які регулюють неусвідомлену діяльність духу, на площину свідомої й соціалізованої думки? Одразу відповісти на всі ці запитання, певна річ, неможливо. Тому ми вдовольнимося тим, що назвемо кілька відправних точок і визначимо основні напрямки для успішного пошуку. <…..>
Можливо, такі умоглядні побудови сприйматимуться як ризиковані. Проте якщо принцип не викликає заперечень, то з нього випливає принаймні одна гіпотеза, яку можна перевірити експериментально. Ми справді змушені запитати себе, чи різні аспекти соціального життя (включно з мистецтвом і релігією), — а ми вже знаємо, що при його дослідженні можна скористатися методами й поняттями, запозиченими у лінгвістики, — не є явищами, природа яких уподібнюється природі самої мови? Як же перевірити цю гіпотезу? Незалежно від того, чи дослідження обмежуватиметься одним суспільством, чи воно охопить декілька суспільств, необхідно глибоко проаналізувати різні аспекти соціального життя для досягнення такого рівня, коли стане можливим перехід від одного кола явищ до іншого; тобто потрібно розробити щось на зразок всеосяжного коду, здатного виразити властивості, спільні для кожної зі специфічних структур, що відповідають кожному аспектові. Застосування цього коду має стати правомірним для кожної окремо взятої системи, а також для всіх систем при їх порівнянні. Відтак, ми зможемо дізнатися, чи дісталися ми до їхньої якнайглибшої суті, чи вони складаються з реальностей того самого типу.
Нехай нам буде дозволено провести дослід, спрямований саме в цьому напрямку. Антрополог, розглядаючи основоположні риси систем спорідненості, характерні для багатьох регіонів земної кулі, може спробувати виразити їх у досить загальній формі, щоб вони набули певного значення навіть для лінгвіста; тобто щоб він міг застосувати такий самий тип формального дослідження під час опису мовознавчих родин, які відповідають тим же регіонам. Після проведення такого попереднього редукування лінгвіст і антрополог зможуть поставити питання: чи не пов’язані різні способи спілкування — правила спорідненості й одруження, з одного боку, та мови, з іншого, — в такому самому вигляді, як вони спостерігаються в цьому ж суспільстві, з подібними неусвідомленими структурами? В разі позитивної відповіді ми були б упевнені, що нам вдалося дійти до справжнього вираження основоположних співвідношень. <…..>
Не буде зайвим ще раз підкреслити ненадійний і гіпотетичний характер цієї реконструкції. Користуючись нею, антрополог іде від відомого до невідомого (принаймні, там, де це його стосується); йому відомі структури спорідненості, але не структури відповідних мов. Чи названі вище диференційні ознаки мають якийсь сенс для лінгвістики? Відповідь на це запитання повинен дати лінгвіст. Як учений, котрий займається соціальною антропологією і не досить обізнаний з лінгвістикою, я обмежився тим, що спробував пов’язати ймовірні структурні ознаки, виражені дуже узагальнено, з деякими особливостями систем спорідненості. <…..>
Це відкрило б шлях структурному й порівняльному аналізам звичаїв, інституцій і поведінки, санкціонованих групою. Ми могли б збагнути деякі основоположні аналогії між такими, на перший погляд, різними проявами життя в суспільстві, як мова, мистецтво, право, релігія. І, нарешті, ми водночас могли б сподіватися, що колись подолаємо антиномію між культурою, яка є суспільним продуктом, та індивідами, котрі її втілюють, оскільки на рівні мислення та індивідуальних типів поведінки у новій перспективі так звана колективна свідомість буде зведена до вираження деяких часових модальностей — універсальних законів, у чому й полягає неусвідомлена діяльність людського духу.
Розділ IV. ЛІНГВІСТИКА Й АНТРОПОЛОГІЯ
Це, напевно, вперше антропологи й лінгвісти зібралися разом, поставивши чітку мету: порівняти відповідно свої дисципліни. Проблема, справді, не проста. Труднощі, з якими ми зіткнулися під час дискусій, пояснюються, як здається, кількома причинами. Ми не вдовольнилися співставленням лінгвістики й антропології, виходячи з якоїсь однієї дуже загальної точки зору; нам довелося розглянути кілька рівнів, і мені здається, що в перебігу тієї самої дискусії ми несвідомо зісковзували з одного рівня на інший. Отож, почнемо з їх розрізнення.
Спочатку довелося зайнятися співвідношенням між якоюсь однією певною мовою і якоюсь однією певною культурою. Чи при вивченні культури необхідне знання мови? В якому обсязі і в яких межах? І, навпаки, чи знання мови передбачає знання культури або, принаймні, деяких її аспектів?
На іншому рівні дискусії ми обговорювали питання не про співвідношення між однією певною мовою та однією певною культурою, а швидше про співвідношення між мовою і культурою взагалі. Але хіба ми не нехтували цією стороною питання? <…..>
Ще менше уваги було приділено третій групі проблем. Маю на увазі вже не співвідношення між однією мовою, чи мовою самою по собі, і однією культурою, чи культурою самою по собі, а між лінгвістикою та антропологією, взятими як науки. Це основне, на мою думку, питання залишилося, проте, на задньому плані в усіх наших дискусіях. Чим же пояснити таку нерівність у ставленні до нього? А тим, що проблема співвідношень між мовою та культурою — одна з найскладніших. Спочатку мову можна розглядати як продукт культури: вживана в суспільстві мова відображає загальну культуру населення. Проте мова є частиною культури, одним з її елементів. Згадаймо широко відоме визначення Тейлора, для якого культура є складною сукупністю, що включає інструменти, інституції, вірування, звичаї і, звичайно, мову. Залежно від прийнятої концепції поставлені проблеми виявляються неоднаковими. Та це ще не все: мову можна розглядати і як умову культури, причому з двох причин: діахронічної, адже власне за допомогою мови індивід оволодіває культурою своєї групи; дитину навчають і виховують словом, її сварять, її хвалять словами. Якщо стати на більш теоретичну позицію, мова виявляється також умовою культури залежно від того, наскільки остання володіє побудовою, подібною до побудови мови. І мова, і культура створюються шляхом опозицій і кореляцій, тобто через логічні відносини.
Отже, мову можна розглядати як підмурівок, призначений для сприйняття структур, іноді трохи складніших, але такого ж, як і вона, типу, котрі відповідають культурі, яка розглядається в різних аспектах.
Попередні зауваження стосуються об’єктивної сторони нашої проблеми. Проте вона містить не менш важливі суб’єктивні наслідки. Під час наших дискусій мені здалося, що причини, які примусили антропологів і лінгвістів зібратися разом, не однакові за своєю суттю, і що ці відмінності іноді призводять до суперечності. Лінгвісти не перестають нам пояснювати, що їх турбує сьогоднішнє спрямування їхньої науки. Вони бояться втратити контакт з іншими науками про людину, зайнявшися лише аналізами, куди втручаються абстрактні поняття, які стають усе складнішими для розуміння їх колегами. Лінгвісти, зокрема структуралісти, ставлять собі запитання: що ж вони насправді вивчають? Що ж це за предмет лінгвістика, який немовби відривається від культури, від соціального життя, від історії, навіть від тих людей, які розмовляють? Якщо лінгвісти й наполягали на спільній зустрічі з антропологами, сподіваючися зблизитися з ними, то чи не тому, що завдяки нам вони розраховують дійти до конкретного розуміння явищ, від якого їх віддаляє нібито їхній метод?
Антропологи ж поставилися до цього наміру досить своєрідно. Мовляв, відносно лінгвістів ми опинилися в делікатному становищі. Протягом багатьох років ми працювали пліч-о-пліч, і раптом нам здається, що лінгвісти ухиляються: ми бачимо, як вони переступають через бар’єр, що його довго вважали нездоланним, який відділяє точні й природничі науки від гуманітарних і суспільних. Вони начебто для того, щоб зіграти з нами препоганий жарт, починають працювати, застосовуючи ті точні методи, що їх ми смиренно визнали привілеєм природничих наук. А звідси, наскільки це нас стосується, трохи й смутку і — признаймося — багато заздрості. Ми хотіли б дізнатися у лінгвістів секрет їхнього успіху. Чи не могли б і ми застосувати до складної царини наших досліджень — спорідненість, соціальна організація, релігія, фольклор, мистецтво — ці строгі методи, ефективність яких щодня підтверджує лінгвістика? <…..>
Навіть ставши на теоретичну точку зору, думаю, ми можемо твердити, що між мовою і культурою повинно існувати якесь співвідношення. Обидві вони пройшли тисячолітній розвиток, і в людських умах їхня еволюція відбувалася паралельно. Я, звісно, нехтую численними випадками переймання чужої мови суспільством, яке раніше послугувалось іншою мовою. В даний момент ми можемо обмежитись особливими випадками, коли мова й культура розвивалися певний час одна обіч другої без помітного втручання зовнішніх чинників. То чи можемо ми собі уявити людський дух, розділений такими перегородками, через які нічого не може проникнути? Перш ніж відповісти на це питання, необхідно розглянути дві проблеми: проблему рівня, на якому ми шукатимемо кореляції між двома рядами, та проблему самих об’єктів, між якими ми можемо встановити ці кореляції. <…..>
Щоб належно визначити співвідношення між мовою й культурою, необхідно, на мій погляд, одразу ж виключити дві гіпотези. Згідно з першою, між цими двома рядами не може бути ніякого зв’язку, протилежна гіпотеза свідчить про цілковиту кореляцію на всіх рівнях. У першому випадку ми зіткнулися б з прообразом людського духу, не-розчленованого й роздробленого, поділеного на відсіки й поверхи, між якими неможливе жодне спілкування; це була б досить дивна ситуація, зовсім не пов’язана з тим, що спостерігається в інших сферах психічного життя. Проте якби між мовою й культурою був абсолютний збіг, лінгвісти й антропологи це помітили б, і ми не сиділи б тут і не сперечалися. Моя ж робоча гіпотеза займає проміжне положення: можливо, між певними аспектами й на певних рівнях можна виявити деякі співвідношення, там якраз і йдеться про те, щоб визначити, які ж це аспекти і де знаходяться ці рівні. Антропологи й лінгвісти можуть спільно працювати над вирішенням цього завдання. Нашими ймовірними відкриттями не скористаються ні антропологія, ні лінгвістика — такі, як ми їх нині розуміємо. Ці відкриття найбільше знадобляться науці, водночас зовсім новій і дуже старій — антропології в найширшому розумінні цього слова, тобто пізнанню людини, де об’єднаються різні методи й дисципліни, які колись відкриють нам таємні сили, що приводять у рух цього присутнього, хоча й не запрошеного на наші дискусії, гостя — людський дух.