Ідея Університету: Антологія / Упоряд.: М. Зубрицька, Н. Баба-лик, 3. Рибчинська; відп. ред. М. Зубрицька. - Львів: Літопис, 2002. - 304 с: іл.

Жак ДЕРРІДА Jaques DERRIDA

Блискучий і суперечливий Жак Дер­ріда — один з найвизначніших мисли­телів нашого часу, праці якого мали ве­личезний вплив на філософію XX сто­річчя. Найвідоміші його спроби переос­мислення західноєвропейської філософії, в яких він робить виклик традиційним формулюванням основних понять, таких як сучасність, істина, становище суб'єк­та, природа ідентичности, центр і марґі-нес, знані назагал за терміном "декон-етрукція". Сфери зацікавлень Дерріди дуже різноманітні, але найбільше він пише про мову, реторику, філософію. Він народився в 1930 році в містечку Ель-Біяр недалеко від сто­лиці Алжиру, на кресах тодішньої Франції. У час навчання у Вищій нормальній школі (Йсоїе Normalle Superieure) в Парижі знайомить­ся з Л. Альтюссе, М. Фуко, П. Бурдьє, Ж. Жене, М. Серром, М. Деґі й з іншими відомими інтелектуалами. У 1960-1964 роках викладає в Сорбонні, був асистентом С. Башляра, Ж. Канґійєма, П. Рікера, Ж. Валя, в журналах "Critique" і "Tel quel" з'являються його перші публікації. Помітною фігурою у сучасній філософії Жак Дерріда стає у 1967 році: саме тоді він виступає з доповіддю "La difference" на засіданні Французького філософського товариства, стає членом редколегії журналу "Critique", у світ виходять три його книги La Voix et It phenomene ("Голос і феномен"), UEcrituree et la difference ("Письмо і розрізнення"), De la Grammatologie ("Граматологія"). Відтоді постійно відтворюється асиметрія між впливом його філо­софії за кордоном і несприйняттям постаті філософа в академічному середовищі Франції. З одного боку — викладання в десятках інозем­них університетів, сотні лекцій в Европі і за її межами, членство в багатьох академіях, премії, присудження почесних докторських сту­пенів кількох університетів, а з другого — глуха стіна у Франції, де для нього закриті двері університетів (наприклад, на початку 80-их

235

років професорську посаду, на яку претендував Дерріда, міністер­ство спеціяльно скоротило, а в іншому випадку, колеґи, що запро­сили його до Університету, проголосували проти нього).

Із 1968 року філософ постійно викладає в John Hopkins Uniwersity, а після 1974 ще й у Єльському університеті, в якому у цей час пра­цюють Поль де Ман і Гілліс Міллер (власне вони заклали основи так званої "єльської школи"). Залишаючись поза класичною універси­тетською кар'єрою у себе на батьківщині, Дерріда бере активну участь у творенні постмодерного філософського дискурсу поряд з Ж. Де-льозом, П. Клоссовскі, С. Кофманом, Ф. Лаку-Лабартом, Ж.-Л. Нан-сі, Ж.-Ф. Ліотаром. Продовжують з'являтися його книги (La di­ssemination ("Розсіювання", 1972), Marges de la philosophie ("Марґі-неси філософії", 1972), і на сьогодні опубліковано вже 45 книг, які перекладено 22 мовами. У 1974 році Дерріда бере участь у створенні книжкової колекції "La philosophie en effet" у новоствореному видав­ництві "Galilee", засновує Групу з досліджень філософської освіти у Франції.

Наприкінці 70-их років ставлення до Дерріди у Франції відчут­но змінюється. Він бере участь у скликанні Etats generaux de la Philosophie ("Загального зібрання з філософії") в Сорбонні, а у 1980 році нарешті здобуває там ступінь доктора. На початку 80-тих років Жак Дерріда бере активну участь у захисті чеських інтелектуалів-дисидентів (став віце-президентом Асоціяції Яна Гуса). Його за­арештовують у Празі, де він таємно проводив свої семінари. Звільнили Дерріду після енергійного втручання Франсуа Міттерана і фран­цузького уряду. Відтак разом з Ф. Шатле, Ж.-П. Файєм, Д. Лекуром філософ готує проект заснування нового академічного інституту — Міжнародного філософського коледжу (College International de Philosophy), що був покликаний зруйнувати пірамідальний порядок знання, в якому філософія — вершина всіх наук і мистецтв, і який на чолі з Жаком Деррідою розпочав свою роботу у 1983 році. У Серізі-ла-Саль вже тричі відбулись десятиденні зустрічі, присвячені твор­чості Дерріди: "Цілі людини" у 1980 році, "Перехід границь" у 1992 році, "Автобіографічна тварина" у 1997 році.

Сьогодні Дерріда викладає у кількох університетах, є почесним професором Корнельського університету, старшим викладачем Ви­щої школи соціяльних наук. Однак він аж ніяк не вкладається в образ класичного філософа: Дерріда знімається у фільмах ("Ghost Dance", 1982 рік, режисер Кен Макмаллен і "Disturbance", 1987 рік, режисер Ґері Гілл), співпрацює з художниками (В. Адамі, Ж. Тітюс-Кармель), з архітекторами (участь у роботі над проектом парку в районі Віллет з видатним американським архітектором Пітером Айзенманом).

Завдяки книгам, багаторічному викладанню в університетах Евро-пи та Америки, неординарній публічній поставі, Жак Дерріда став од­ним з найвпливовіших і найцитованіших інтелектуалів сучасности.

Пропонована Вашій увазі стаття — лекція Жака Дерріди в Кор-нельському університеті з нагоди присвоєння йому звання Doctor honoris causa.

236

Жак ДЕРРІДА

Закон достатньої підстави: Університет очима його послідовників

Невже можна не говорити про Університет сьогодні?

Я поставив це запитання у заперечній формі з двох причин. З одного боку, відомо, що сьогодні, навідміну від попереднього досвіду, неможливо відмежувати дослідження, які ми виконує­мо в одній чи кількох галузях знань, від осмислення їхніх політичних та організаційних умов. Таке осмислення неминуче, оскільки воно не лише є зовнішнім доповненням до навчальної та наукової роботи, а й мусить бути наскрізним для тих дисци­плін, з якими ми працюємо, формуючи при цьому як їхні, так і наші критерії, методику та цілі. Не говорити сьогодні про ці речі неможливо. З другого боку, запитання "як можна не..." звертає нашу увагу на неґативний, чи радше превентивний аспект цих попередніх роздумів, які я б хотів вам викласти. І справді, оскільки я намагаюся розпочати дискусію, то задо­вольнюся тим, що скажу, як не слід говорити про Університет. Деякі типові небезпечні моменти, яких ми прагнемо уникнути, здається, розростаються до бездонної прірви, тоді коли інші аспекти постають як захисне поруччя.

Чи Університет сьогодні має те, що називається raison d'etre? Я обрав для свого запитання це словосполучення — raison d'etre, яке дослівно означає "причина існування" і яке цілком характерне для французької мови. У двох чи трьох словах це словосполучення охоплює все, про що йтиметься: причину та буття і, звичайно ж, суть Університету в поєднанні з причиною та буттям, а також підставу, мету, напрям, необ­хідність, виправданість, значення та місію Університету, — одним словом, його призначення. Мати raison d'etre — при­чину існування — означає не лише мати виправдання існу­вання, мати значення, наперед визначену ціль, призначення,

237

а й також мати підставу, бути зрозумілим з погляду "закону підстави⁵⁵ чи "закону достатньої підстави*', як його інколи нази­вають, маючи на увазі причину, яка водночас є підґрунтям (ґрунт, ein Grand), опорою і підвалиною, основою, на якій ґрунтуємося. За Ляйбніцом, автором формулювання, у словосполученні raison d'etre ідея причинного зв'язку переважає над значенням кінцевої мети, хоча це було набагато більше, ніж просто формулювання "закону підстави". Запитувати, чи Університет має доцільність свого існування, означає запитувати, чому існує Університет, але питання "чому" межує із питанням "з яким наміром?". Для чого існує Університет? Які перспективи Університету? Який його за­дум? Або, знову ж, — що ми бачимо зі стін Університету? Чи ми, наприклад, просто перебуваємо в ньому, як на борту корабля, і, задумуючись над призначенням, визираємо з нього в якомусь порту або ж, як кажуть французи, "аи large", у відкритому морі, "на просторах"? Можливо, ви зауважили, що запитуючи: "Які перспективи відкриває Університет?", — я вторив назві чудової притчі Джеймса Сіґела, опублікованої у часописі Diacritics два роки тому: "Academic Work: The View from Cornell" ("Робота Університету: погляд зі стін Корнельського університету"). Нині, насправді, я лише подам власне трактування притчі. А точніше, я передам іншими словами те, що прочитав у статті —- драматич­ну, повчальну природу топології та політики Університету з по­гляду його світобачення та місця розташування — тополітику Корнеліянського погляду.

Почнімо з перших рядків Метафізики, де властивість ба­чити асоціюється зі знанням, а знання — з розумінням того, як вчитися і як вчити. Йдеться, звичайно, про Арістотелеву Метафізику. Тепер звернімося до політичного значення її пер­ших рядків і погляньмо на перше речення: "Усі люди від приро­ди, мають прагнення до знань." Арістотель вважає, що озна­кою цього є факт про відчуття, які приносять задоволення "навіть незалежно від їхньої користи". Приємність непотріб­них відчуттів пояснює бажання знати заради самого знання, прагнення знати без будь-якої практичної мети. І це стосуєть­ся більше властивости бачити, ніж якогось іншого відчуття. Ми надаємо перевагу відчуттю "через очі" не лише, коли діємо, а й навіть тоді, коли не маємо на думці якоїсь практичної дії. Це відчуття, теоретичне і споглядальне за своєю природою, сягає поза межі практичної користи і дає нам знання більше, ніж будь яке інше чуття; воно справді розкриває незліченні

238

відмінності. Ми надаємо перевагу зорові так само, як ми надає­мо перевагу виявленню відмінностей.

Але чи достатньо тільки зору? Чи достатньо для того, щоб вчитись і навчати, знати, як виявляти відмінності? У певних тварин відчуття породжують пам'ять, і це робить їх розумнішими і здібнішими до навчання. Але для того, щоб знати, як вчити­ся і вчитися, як знати, не достатньо зору, розуму і пам'яти. Ми також мусимо вміти чути і слухати. Можна дещо жартів­ливо сказати, що ми мусимо навчитися заплющувати очі, щоб стати кращими слухачами. Бджоли знають багато речей, оскіль­ки вони можуть бачити; але вони не можуть вчитись, оскільки належать до тварин, які не наділені даром слуху. Отже, Уні­верситет як місце, де люди знають як вчитися і вчаться пізна­вати, ніколи не може бути подібний на вулик. Арістотель, до речі, започаткував довгу традицію поверхневих посилань на філософський вислів про бджолу, її чуття та розум, а також причину її існування. Безумовно, Маркс не був останнім, хто зловживав цим мотивом, коли наполягав на відокремленні людської працьовитости від тваринної на прикладі суспільного ладу у бджіл. У пошуках нектару з широкої антології філософ­ських висловлювань про бджіл я віднайшов у Шеллінґа спо­стереження у його Vorlesungen uher die Methode des akademischen Stadiums¹ ("Лекції про метод академічного навчання"), яке мені припало до вподоби. Його згадка про стать бджіл часто стає у пригоді реториці натуралізму, органіцизму або ж віталізму, оскільки тут він обігрує тему повної та міждисциплінарної єдно-сти знань, тему Університету як органічної соціяльної систе­ми. Все це, звісно, витримано у найкласичнішій традиції міжди­сциплінарних вчень. Для прикладу подам цитату з Шеллінґа:

Здатність виконувати вдумливу роботу у спеціялізованих науках, здатність працювати у злагоді з вищим натхненням, яке зветься науковим генієм, залежить від можливости ба­чити кожну річ, включно зі спеціялізованим знанням, у її безпосередньому зв'язку з тим, що є початковим і єдиним.

¹ Щодо "натуралізму" (часте, але не загальне явище, якого Імануїл Кант уникає на початку своєї праці Der Streit der Fakultdten ["Конфлікт фа­культетів"]), а також щодо класичного мотиву міждисциплінарности як впливу архітектонічної цілісности, дивіться, наприклад, статтю Фрідріха Шляєрмахера 1808 року "Gegentliche Gedanken uber Universitaten in deutschem Sinn, nebst einem Anhang uber ein neu zu errichtende". Французький переклад цього тексту можна знайти у вартій уваги збірці "Philosophies de Vuniversite, I'idealisme allemand et la question de IVniversite/Ed. Ferry, Pesron, Renault. - Paris: Pavot, 1979.

239

Будь-яка думка, яка не сформована у дусі єдности і вееосяж-ности/der Ein- und Allheit/ по суті своїй пуста, і її слід запере­чити; все, що не входить гармонійно у цю родючу живу все­осяжність, є мертвим паростком, який раніше чи пізніше знищать закони природи; немає сумніву, що у сфері науки існують численні безстатеві бджоли/geschlechtlose Віепеп/, які, не маючи здатности творити, множать у неживих парост­ках видимі ознаки своєї бездарности/ihre eigene Geistlosig-keit/. [Philosophies de Puniversite. C. 49].

(Я не знаю, чи Шеллінґ мав тоді на увазі як глухих, так і безстатевих бджіл, однак я впевнений, що навіть сьогодні така реторична зброя мала б попит. Один професор недавно написав, що певний теоретичний напрям в Університеті під­тримували в основному гомосексуалісти і феміністи, — цей факт видався йому дуже показовим і безперечно, був ознакою асексуальности).

Відкрити очі, щоб знати, заплющити їх — або принаймні слухати, — щоб знати як навчатись і навчитися пізнавати: ось перше схематичне зображення розумної тварини. Якщо Університет є установою для науки і навчання, то чи має він сягати поза межі пам'яти й зору? Як далеко? Чи він мусить заплющити очі та звузити свій кругозір, щоб краще чути і краще вчитися? Яким має бути каданс, якщо він взагалі по­трібен? Заплющувати очі, щоб краще вчитися — це, звичай­но ж, образний вислів. Ніхто не сприйме його буквально, та і я не пропоную культивувати мистецтво кліпання. Я висту­паю рішуче за нову Університетську просвіту/Aufklarung. Од­нак я піду на ризик і вслід за Арістотелем ще трохи розгорну цю алегорію. У своїй роботі De anima (42lb) він розрізняє людей і тих тварин, котрі мають тверді холодні очі/ton sklerophtalmon; тварин, у яких немає повік, тобто тієї обо­лонки чи зовнішньої мембрани/phragma, яка служить для захисту очей і дає змогу з реґулярними інтервалами заплю­щувати їх у темряві внутрішньої думки чи сну. Лякає те, що тварина з твердими очима і сухим поглядом бачить завжди. Людина може опустити повіки, пристосувати діяфрагму, зву­зити поле зору, щоб ліпше слухати, запам'ятовувати, вчити­ся. Що ж могло б бути діяфрагмою Університету? Не можна, щоб Університет був склерофтальмічною твариною, твариною з твердими очима; коли я спитав трохи вище, як Університет має формувати своє бачення і пристосовувати свої погляди, то питав, тільки іншими словами, про причину його буття та його сутність. Те, що американці називають "the faculty" (npo-

240

фесорсько-викладацький склад) — ті, що навчають, по-фран-цузьки звучить le corps enseignant — викладацький корпус (так як ми кажемо "дипломатичний корпус") чи викладаць­кий склад/teaching body*. Як це університетське "тіло" може бачити або не бачити своє призначення? Чи Університет здат­ний сам керувати своєю діяфрагмою?

Дозвольте мені після відкриття цієї перспективи відразу ж її прикрити так швидко, ніби кліпнувши оком, і в цю корот­ку мить у дечому зізнатися.

Перед тим, як готувати текст лекції, я мушу приготувати­ся до сцени — видовища, з яким я зустрінуся. Це завжди вазккє випробування і водночас нагода, щоб тихо і безсило все обміркувати. Я почуваюся ніби зацькований звір, що шукає у пітьмі шлях до втечі туди, де б нікого не було, але всі шляхи перекрито. Завдання у цій ситуації втричі важче.

Передусім ця лекція мусила бути не такою, як інші: це мало бути щось схоже на інавґураційну промову. Звичайно, Корнельський університет радо приймав мене багато разів від­тоді, коли я вперше виступив там 1975 року. Я маю тут багато друзів. Це університет, у якому я почав викладати. Сюди мене вперше запросили в Парижі 1967 чи 1968 року у рамках програми, якою керували Девід Ґросфоґель — він це, без сумніву, пам'ятає — та Поль де Ман. Але сьогодні я вперше вийшов сюди, щоб виступити, як і Ендрю Діксон Байт — вільний професор (Professor-at-Large). "Au large" — це французький вислів, який використовують на великому ко­раблі, щоб подати сиґнал малому суднові, яке перетинає йому шлях: "Зупинись! Звільни дорогу!". Тепер звання, яким мене відзначив ваш університет, зближує мене з вами, хоча вод­ночас зростає моя тривога зацькованого звіра. Чи інавгура­ційна промова — це хороший момент, щоб спитати: чи має Університет підставу для свого існування? Чи не буду я схо­жий у своїй непристойності на незнайомця, що в обмін на благородну гостинність господарів вдає пророка долі або, в найкращому разі, есхатологічного віщуна, — як Ілля, — який засуджує владу царів чи проголошує кінець правління?

Ще однією причиною хвилювання є те, що я відчуваю себе вже втягнутим — досить необачно, тобто сліпо і без можли-вости передбачення — у процес драматургії, написання п'єси, що Корнелл від самого початку вважав справою ризикова­ною. Таке питання спричинив опис початкового місця дії —

* "body" (англ.) - тіло. - Прим, перекл.

241

краєвиду вашого Університету, — а також можливі альтерна­тиви його розширення та обмеження або, інакше кажучи, проблема його життя та смерти. Життєво необхідним від са­мого початку вважали не обмежувати кругозір. Це визнав Ендрю Діксон Байт, перший ректор Корнельського універси­тету —~ і я тут хочу засвідчити йому свою повагу. Тоді, коли опікуни хотіли розмістити Університет ближче до міста, Езра Корнелл повів їх на вершину Східного Пагорба, щоб показа­ти місцевість і місце під будівництво, яке він собі вподобав. "Ми милувалися краєвидом, — пише Ендрю Діксон Байт, — день був прекрасний і панорама була просто чудова. Містер Корнелл наводив переваги пагорба як місця для забудови Університету, і серед них основна полягала в тому, що там набагато більше простору для розширення".² Езра Корнелл навів вагомі арґументи, — і хоча рада опікунів сперечалася з ним, — однак його арґументи переважили. Чи в цьому випад­ку ця перевага була просто на боці життя? Описуючи звіт Парсонса про планування містечка Корнельського університе­ту, Джеймс Сіґел пише:

Для Езри Корнелл а зв'язок між краєвидом та Університе­том мав щось спільне зі смертю. І справді, план Езри Кор-нелла, який, здається, сформувала тематика романтичного піднесення і згідно з яким було очевидно, що думка куль­турної, розвиненої людини серед певних краєвидів буде ме-тонімійно переходити від однієї теми до іншої - самотність, честолюбність, меланхолія, смерть, духовне начало, "класич­не натхнення", - які, при незначному розширенні, могли б призвести до питань культури та педагогіки  (с. 69) _#

Отже, перед нами дилема життя і смерти Університету. Це питання ще раз порушили 1977 року, коли університетська адміністрація запропонувала поставити захисне поруччя на мості університетського містечка та вантовий міст грецького типу, щоб перешкодити навіть думкам про самогубство, які навіює вид вузької ущелини. Ми використали термін "поручні, огорожа", хоча можна було б сказати "діяфрагма", — запозиче­не з грецької мови слово, яке дослівно означає "захисна огоро­жа". Під мостами, які прокладали шлях від Університету до

² James Siegel, "Academic Work: The View from Cornell" // Diacritics. 11:1 (Spring 1981). - C. 68-83; цитата, що на сторінці 69, взята з книги Kermit Parsons, The Cornell Campus: A History of its Planning and Development. - Ithaca: Cornell University Press, 1968. ("Містечко Корнельського університету: Історія його планування та розвитку").

242

околиці, поєднуючи його внутрішню та зовнішню частину, лежало провалля. Зачитуючи урочисту присягу перед Радою університетського містечка, один із членів професорсько-ви­кладацького складу, не вагаючись, висловив своє незадоволен­ня поручнями, цими повіками-діяфрагмами, оскільки вони обмежують кругозір, що, на його думку, означає "знищення сутности Університету". Що він мав на увазі? Що ж є сут­ністю Університету?

Можливо, тепер ви зможете краще уявити, з яким благого­війним трепетом я готувався до промови на цілком піднесену тему сутности Університету. Слово "піднесену" я вживаю у кантівському розумінні. У своїй книзі Der Streit der Fakultaten ("Конфлікт факультетів") Кант стверджує, що Університет має керуватися "ідеєю розуму", ідеєю всього того, чого нині мож­на навчити. Сталося так, що сьогодні ми не маємо досвіду, який би дозволив адекватно охопити сучасну, доступну для сприйняття, єдність доктрини чи теорії, якої можна навчати. Але нищівний сенс цієї невідповідности — це екзальтований, відчайдушний сенс того високого піднесення, яке зависло між життям і смертю.

Кант зазначає, що першим провісником піднесення є пере­шкода. Була ще й третя причина того, що я відчув перешко­ду, осмислюючи свій сьогоднішній виступ перед вами. Зви­чайно, я був сповнений рішучости обмежитися попередніми, запобіжними заувагами, якщо вжити слово, яке німці перей­няли у греків для позначення того, що передує навчанню. Навіть коли б я говорив лише про небезпеки, яких треба уникати, про провалля, мости й межі з намаганням дати відповідь на такі складні запитання, то однаково цього було б забагато, бо я б не знав, як вибрати. Викладаючи в Парижі, я присвятив річний курс семінарів питанню Університету. Навіть більше, нещодавно французький уряд попросив мене написати план-пропозицію для заснування Міжнародного ко­леджу філософії — план, на сотнях сторінок якого треба було обміркувати та передбачити всі супутні труднощі. Говорити про такі речі впродовж лише однієї години — це більше ніж виклик. Намагаючись підбадьорити себе і водночас трохи фан­тазуючи, я подумав, що не знаю, скільки значень насправді охоплює слово "вільний", як наприклад, у словосполученні "вільний професор". Цікаво, чи вільний професор, не належа­чи до жодного факультету, — і навіть до жодного Університе­ту, — чи не є він тим, кого в Паризькому університеті в

243

давнину називали ип ubiquiste — "повсюдний, всюдисущий?". Всюдисущий був доктором теології, не прикріпленим до жод­ного конкретного коледжу. Поза цим контекстом ип ubiquiste — це мобільна людина, яка багато подорожує, створюючи ілюзію одночасного перебування у багатьох місцях. Можли­во, вільний професор, навіть якщо не є саме таким всюдису­щим, все ж проводить багато часу у відкритому морі, "аи large"; він інколи ступає на берег, однак за час своєї відсутно-сти відрізаний від решти світу. Він не знає ситуації, відповід­них ритуалів, а також оточення, яке змінилося. Йому дозво­лено розмірковувати про речі піднесено, тобто здалека. Люди поблажливо закривають очі на його схематичні, вибіркові погляди, коли він дає наукову лекцію про академію за всіма правилами реторики. їм, проте, може бути незручно, що він так довго й незграбно намагається здобути прихильність своїх слухачів.

•kifk-kit

Наскільки мені відомо, ніхто ніколи не створював Універ­ситету всупереч розумові — раціональній підставі. Отже, ми можемо логічно припустити, що підстава існування Універси­тету завжди була раціональною, і, що суттєво, пов'язана з причиною буття. Але те, що ми називаємо законом достат­ньої підстави, не зосереджене лише на одній підставі. Зараз ми не маємо змоги занурюватися в історію підстави, розумної причини, у всі слова та поняття, в цей плутаний процес пере­кладу, коли logos став ratio, а згодом і raison, reason, Grund, причиною, Vernunft, тощо. Те, що вже три сторіччя ми нази­ваємо законом достатньої підстави, ґрунтовно продумав та кілька разів формулював Ляйбніц. Найчастіше цитують таке його твердження: "Нічого немає без підстави, не існує на­слідку без причини". Проте, згідно з Гайдеґґером, єдине фор­мулювання, яке сам Ляйбніц уважав автентичним, таким, що заслуговує на довіру, і точним, можемо відшукати у його пізній статті "Specimen invertorum": "У будь-якому міркуванні є два основних принципи: принцип відсутности суперечности і, звичайно, принцип обґрунтування". Другий принцип озна­чає, що для будь-якої істини — тобто для будь-якого істин­ного твердження — є якась розумна підстава. "Omnis veritatis reddi radio potest" — себто "Будь-яке істинне твердження мож­на обґрунтувати"«

244

За всіма цими гучними філософськими словами — підста­ва, істина, закон, які привертають увагу, закон достатньої підстави стверджує, що підставу необхідно подати, (По-фран-цузьки вислів, що відповідає фразі Ляйбніца reddere rationem, звучить rendre raison de quelque chose — пояснити щось чи назвати його причину). Але що означає слово "render", тобто "надавати" у стосунку до підстави? Чи може підстава бути чимось, що спонукає до обміну, циркуляції, запозичення, боргу, дарування, відшкодування? Тоді, хто відповідає за цей борг чи зобов'язання, і перед ким? У фразі reddere rationem, "ratio" не означає якоїсь здатности чи здібности (Logos, Ratio, Reason, Vernunft), яку назагал метафізика приписує людині, zoon logon ekon — розумній тварині. Якби ми мали більше часу, ми могли б навести Ляйбніцове пояснення семантичного зсуву, який веде від ratio принципу reddendae rationis, тобто закону надання підстави, до англійського reason — глузду як здат­ности розуму — і, врешті-решт, до Кантівського визначення розуму як здатности визначати закони. У будь-якому випад­ку, якщо "підстава⁵⁵ у законі достатньої підстави не є здатні­стю чи розумовим даром, то це не виключає того, що її можна знайти десь між істотами чи явищами, а отже, нема потреби її подавати. Питання цієї підстави невіддільне від питання про слово з модальним значенням "необхідно", зокрема сло­восполучення "необхідно подати". Слово "необхідно", схоже, містить у собі суть нашого ставлення до цього закону. Здаєть­ся, для нас воно підкреслює вимогу, борг, зобов'язання, про­хання, наказ, необхідність, закон, імператив. Завжди, коли можна навести підставу/reddi potest, це необхідно робити. Чи можемо ми без подальших пересторог назвати це моральним імперативом через призму Кантівського розуміння чистого практичного розуму? Не зовсім зрозуміло, чи значення слова "практичний" — як його подає критик чистого практичного розуму — вичерпує слово "необхідно" або виявляє його по­ходження, незважаючи на те, що цей критик мав узяти саме таке "необхідно" за передумову. Я думаю, що можна показати, як критик практичного розуму щоразу апелює до закону підста­ви, до цього "необхідно", яке, звичайно, не є теоретично обо­в'язковим, але все ж не є те саме, що "практично" або "етич­но" у кантівському розумінні.

Проте складовою тут є і відповідальність. Ми мусимо від­гукнутися на заклик закону підстави. У праці Der Sat2 vom Grand Гайдеґґер називає цей заклик Anspruch: необхідна умова,

245

вимога, прохання, претензія, наказ, скликання; він завжди викликає певне звертання у мові. Цього слова не видно, його необхідно почути чи вслухатися в нього, ця апострофа спону­кає нас відповісти на закон підстави.

Питання відповідальности пов'язане з потребою бути пев­ним. Але чи відповідь на закон підстави є тим, що й відповідь законові підстави? Чи краєвид той самий? І де тут місце Уні­верситету?

Відповісти на закон підстави означає "навести обґрунтуван­ня", пояснити наслідки їхніми причинами, раціонально; це також означає пояснити, виправдати, дати пояснення на ос­нові законів та джерел. Не забуваючи про Ляйбніца, чию першість неможливо недооцінити, відповідь на заклик закону підстави є, отже, відповіддю на вимоги, які ставив і Арісто-тель, і метафізика, і рання філософія; на вимоги пошуку "дже­рел", "законів" і "причин". Ось тут наукові та науково-технічні вимоги повертаються назад до спільного джерела. І одним із найнастирливіших питань у міркуваннях Гайдеґґера є довгий "інкубаційний" період, який відділяє це джерело від появи закону підстави у XVII сторіччі. Цей закон становить не лише формулювання вимоги, присутньої від світанку західної на­уки і філософії, а й водночас є імпульсом для нової ери "су­часного" розумування, метафізики та технічної науки. І не­можливо припустити існування сучасного Університету, сис­тема якого була перебудована в XIX сторіччі у всіх західних країнах, без з'ясування цієї події — запровадження закону підстави.

Але відповісти законові підстави — а, отже, й Університе­тові, — означає відповісти цьому закликові, порушити пи­тання про походження чи основу цього закону обґрунтування (Der Satz vom Grund), що водночас означає не просто йому підкоритися, а й відповідати перед лицем цього закону. Ми чуємо по-різному, коли відповідаємо на заклик щось зробити і коли задаємося питанням про його значення, походження, можливість, мету, межі. Чи ми підкоряємося законові підста­ви, коли запитуємо, на чому засновано цей закон, якщо він сам є законом обґрунтування? Ні, не підкоряємось, хоча це також не означає, що ми йому суперечимо. З чим ми тут маємо справу: з колом чи з безоднею? Принцип кола полягав би у пошукові пояснення підстави підставою, у тому, щоб навести обґрунтування закону підстави, апелюючи до цього закону, щоб він говорив сам за себе, бо згідно з Гайдеґґером,

246

закон підстави нічого не говорить про саму підставу. А безод­ня, провалля, Abgrund, пуста "ущелина" означала б немож­ливість закону підстави пояснити себе. І тоді це обґрунтуван­ня так само, як і Університет, неначе висить над своєрідною порожнечею. Чи нам слід використовувати підставу, щоб дати пояснення законові підстави? Чи це розумно — підстава для підстави? Чи розумно хвилюватися про підставу і цей закон? Не буквально, але надто поквапливим було б намагання позба­витись цього занепокоєння і відсилати тих, хто його відчу­ває, назад до їхнього власного ірраціоналізму, мракобісся та нігілізму. Хто є вірнішим покликові підстави, хто чує його гострішим вухом, хто краще бачить різницю? Той, хто ста­вить запитання у відповідь і намагається обдумати можливість цього виклику чи той, хто не хоче чути про жодні запитання щодо причини підстави? Саме розмірковуючи над запитанням Гайдеґґера, зауважуємо, що залежно від того, як ми наголо­шуємо ті чи ті слова у догматі nihil est sine ratione ~ "nihil" і "sine" чи "est" і "ratione" — це твердження отримує два різні приховані значення. Я не прагну у рамках цієї розмови про­стежити всі конотації, що приховані у цьому зсуві значення. І не намагатимусь також — з цієї ж причини — відтворити, наприклад, діялог між Мартіном Гайдеґґером і Чарльзом Сан-дерсом Пірсом. Цей дивний і необхідний діялог насправді по­рушує складну тему Університету та закону підстави. У своїй чудовій статті про "Межі професіоналізму" Семюель Вебер ци­тує Пірса, який 1900 року "у контексті дискусії про роль вищої освіти" у Сполучених Штатах зробив такий висновок:

Лише нещодавно ми побачили американського визначного науковця, який обговорював мету освіти, жодного разу не зга­дуючи тієї єдиної спонуки, яка надихає справжнього дослід­ника. Я і сам не безгрішний у цій справі, бо в молодості напи­сав декілька статей на підтримку доктрини прагматизму, а саме, що значення і суть кожної концепції полягає у тому, як її можна застосувати. Це все чудово, якщо все правильно ро­зуміти. І я не маю наміру відрікатися від цього. Але виникає запитання про остаточне застосування; і тоді я був схильний підпорядковувати концепцію дії, а знання - роботі. Подаль­ший життєвий досвід навчив мене, що єдина річ, яка є справді бажана без очевидної причини, - це подавати ідеї і речі ро­зумно. Не можна вимагати підстави самої обґрунтованосте.³

³ У цій цитаті з роботи Пірса Values in a Universe of Chance ("Цінності Університету можливостей") [Stanford, Ca.: Stanford University Press, 1958. - C. 332], окрім останнього речення, я виділив також алюзію на

247

Що призвело до такого діялогу між Пірсом і Гайдеґґером? Напевно, вихід за межі концептуального протиставлення між "концепцією" і "дією", між "концепцією" і "застосуванням", теоретичним задумом і практикою, теорією і методикою. Цей вихід за межі Пірс незадоволено окреслив у своєму короткому запитанні: яким може бути це остаточне застосування? Те, що Пірс лише намітив у загальних рисах, Гайдеґґер по-своє­му розвинув і увиразнив, особливо у праці Der Satz vom Grund. He маючи можливости піти цим самим шляхом, я спробую піти власною дорогою і подам лише два твердження, ризику­ючи їх занадто спростити.

1. Сучасне панування закону достатньої підстави має іти поруч з поясненням суті істот як об'єктів (об'єкт розглядаємо як репрезентацію/Vorstellung), тобто об'єкт є у позиції перед суб'єктом. Людина, яка каже "я", — "еґо", впевнене у собі, — таким чином утверджує власну формальну владу над все-охопністю реального. "Ре-" у слові repraesentatio також відо­бражає процес, що пояснює,"обґрунтовує" річ, наявність якої оскаржено наведенням її присутности, наближенням її до су­б'єкта репрезентації, до самого знання. Тут варто було б, якби ми лише мали час, обміркувати, як Гайдеґґер примушує мову працювати (взаємодія між begegnen, entgegen, Gegenstand, Gegenwart з одного боку, Stellen, Vorstellen, Zustellen з іншо­го).⁴ Цей зв'язок репрезентації — яка у своїй цілості не є лише відношенням до знання — слід обґрунтувати, вивірити і захистити: маємо те, про що йдеться у Der Satz vom Grund. Отже, ґарантовано домінує репрезентація, Vorstellen, зв'язок

3 об'єктом, який розташований перед суб'єктом, що промов-

бажання для того, щоб це перегукувалося з першими рядками Мета­фізики Арістотеля. Стаття Вебера вийшла у виданні The Oxford Literary Review. - 5 (1-2).- 1982. - C. 59-79.

⁴ Ось лише один приклад: "Rationem reddere heisst: den Grund zuriickgeben.
Weshal zuriick und wohin zuriick? Weil es sich in den Bewisgangen, allgemein
gesprochen im Erkennen um das Vor-stellen der Gegenstande handelt, kommt
dieses zuriick ins Spiel. Die lateinische Sprache der Philosophie sagt es
deutlicher: das Vorstellen is re-praesentatio. Das Begegnende wird auf das
vorstellende Ich zu, auf es zuriick und ihm entgegen praesentiert, in eine
Gegenwart gestellt. Gemass dem principium reddendae rationis muss das
Vorstellen, wenn es ein erkennendes sein soil, den Grund des Gegegnenden
auf das Vorstellen zu un d.h. ihm zuriickgeben (reddere). Im erkennenden
Vorstellen wird dem erkennenden Ich der Grund zu-gestellt. Dies Verlangt
das principium rationis. Der Satz vom Grund ist darum fur Leibniz der
Grundsatz des zuzustellenden Grundes" [Der Satz vom Grung. - Pfiillingen:
G. Neske, 1957. - C. 45].

248

ляє "я" і запевняє себе у власному існуванні у цей момент. Але це домінування "перед-існування" не зводиться лише до бачен­ня чи до theoria, і навіть не до метафори оптичного (чи на­справді склерофтальмічного) виміру. Саме у праці Der Satz vom Grund Мартін Гайдеґґер констатує всі свої застереження щодо самого лише припущення таких реторичних інтерпре­тацій. І суть не у розрізненні видимого та невидимого, а радше у розрізненні двох підходів до зору і світла, а також у розріз­ненні двох понять — слуху і голосу. Але правда й те, що карикатура людини-репрезентанта, у розумінні Гайдеґґера, не забариться обдарувати її твердими очима, постійно відкритими на природу, над якою він буде панувати, ґвалтувати її, якщо необхідно, тримаючи її перед собою або накидаючись на неї, як хижий птах. Закон достатньої підстави панує лише доти, поки всеосяжне питання буття, яке в ньому приховане, залишаєть­ся невидимим, а разом з ним приховане і питання обґрунту­вання підстави як такої, обґрунтування як griinden (обґрунто­вувати, давати чомусь ґрунт чи брати: Boden-nehmen), як begriinden (вмотивовувати, виправдовувати, пояснювати) чи, особливо, як stiffen (встановлювати або запроваджувати — значення, якому Гайдеґґер надає значної переваги).⁵

2. Сьогодні інституалізація сучасної технічної науки, якою є і університетська Stiftung, зведена на законі підстави та на всьому тому, що за ним приховане. Ніби мимоволі у двох абзацах, які є важливими для нас, Гайдеґґер стверджує, що сучасний Університет " засповахтй" /gegrundet і "збудований"/ gebaut на законі підстави; що він "спочиває"/пгЛ£ на цьому законі.⁶ Але якщо нинішній Університет — місце перебуван­ня сучасної науки — "засновано на законі обґрунтування", тобто на підставі (grundet auf dem Satz vom Grund), то чому ми не знаходимо тут цього закону? Чому цей закон не осмис­люють детально, належно не вивчають і не цікавляться його походженням? У межах жодного Університету нікого не ціка­вить, звідки лунає цей поклик/Anspruch підстави, ніхто тут

⁵ "Vom Wesen des Grundes" // Heidegger, Martin. Wegmarken. - Frankfurt
am Main: Klostermann, 1976. - C. 60-61.

⁶ "І все ж, без цього могутнього закону не існувало б сучасної науки, а без
науки як такої сьогодні б не існувало Університету, оскільки він заснований
на законі підстави (Diese grundet auf dem Satz vom Grund), Яким чином
ми маємо собі це уявити (Wie sollen wir uns dies vorstellen), Університет
заснований (gegriindet) на реченні (початкова пропозиція: auf einen Satz)!
Чи можемо ми ризикувати цим твердженням (Diirfen wir eine solche Be-
hauptung wagen)V (Der Satz vom Grund, Dritte Stunde. - C. 49).

249

не запитує про походження необхідности обґрунтувати підставу, яку слід забезпечити, навести, подати: "Woher spricht dieser Anspruch des Grundes aus seine Zustellung?". Таке незнання її походження не завдає якоїсь шкоди розвиткові сучасного Уні­верситету, а навпаки: Гайдеґґер мимоволі навіть висловлює кілька хвалебних міркувань про Університет як місце прогре­су в науці, активних міждисциплінарних зв'язків, дискурсив­ного ентузіязму тощо. Однак все це створено над прірвою, зависнувши над "ущелиною", маємо на увазі, на основах, об­ґрунтування яких залишається невидимим і неосмисленим.

Сягнувши цієї точки у своїй доповіді, я, щоб не втягувати вас у детальний аналіз роботи Гайдеґґера Der Satz vom Grund чи його попередніх праць про Університет (зокрема його інавгу­раційну лекцію 1929 року "Was ist Metaphysik" чи ректорську промову 1933 року "Die Selbstbehauptung der deutschen Uni-versitat"), — нагадаю, що спробував зробити такий аналіз раніше в Парижі, і до нього ми, напевно, звернемось у нашій дискусії після моєї промови. Отже, замість того, щоб медиту-вати на краю безодні — навіть якщо міст захищено "поруч­нями" — повернімося до реальности та проблем, які наступа­ють на нас в Університеті.

Межі підстави чи основ, як і міра основного принципу, обов'язково виникнуть у певних сферах університетського про­стору, якщо ми спробуємо бодай загально осмислити причини його існування, його особливі завдання, а також політику викладання та проведення наукових досліджень. І за кожної спроби на карту буде поставлено закон достатньої підстави як закон обґрунтування доцільности заснування. Нині трива­ють важливі дебати на тему політики викладання та прове­дення наукових досліджень, а також про роль, яку Універси­тет може відігравати на цій арені: чи ця роль основна чи марґінальна, проґресивна чи занепадницька, чи Університет співпрацює чи далі буде незалежним від інших наукових за­кладів, які краще пристосовані для таких цілей? Умови, в яких відбуваються ці дебати, аналогічні — я не кажу, що вони ідентичні — у всіх високо індустріялізованих країнах, незалежно від політичного режиму, традиційної ролі держави у цій сфері, хоча навіть західні держави мають суттєві відмінності у цьому плані. У так званих "країнах, що розви­ваються" ці умови, звичайно, набувають іншої форми, але вони, попри всі відмінності, суттєво не відрізняються від зга­даних вище.

250

Ці питання вже не можна зводити тільки до проблеми держави-нації, позаяк тепер вони стосуються і багатонаціо­нальних військово-промислових комплексів чи техноекономіч-них мереж, а то й міжнародних технічно-військових мереж, які зазвичай є мульти- чи транснаціональні за формою. У Франції якийсь період ці дебати зосереджували свою увагу на тому, що називають "спрямуванням" (кінцевим координу-ванням/finalisation) наукових досліджень. "Спрямоване" дослі­дження — це дослідження, яке авторитарно запрограмоване, зосереджене, націлене на мету його використання (з метою "ta khreia", як сказав би Арістотель), хай це технологія, еко­номіка, медицина, психосоціологія, чи військові сили — а по суті, ми говоримо про всі ці галузі водночас. Без сумніву, більше ці проблеми сприймають у країнах, де спосіб ведення наукових досліджень значно узалежнений від державних чи "націоналізованих" структур. Однак я думаю, що ситуація стає щораз одноріднішою для усіх технологічно проґресивних індустріяльних держав. Ми говоримо про "спрямоване" дослі­дження там, де не так давно говорили — вслід за Пірсом — про "застосування". Бо стає зрозумілим, що, не будучи негай­но застосованим чи придатним до застосування, дослідження рано чи пізно зможе "оплатитися", бути використаним, "кінце­во зорієнтованим". І тут ми ризикуємо не лише тим, що ко­лись частенько називали техно-економічними, медичними чи військовими "побічними продуктами" чистого дослідження. Намагання обійти, відкласти і замінити "орієнтацію", а також її випадкові аспекти засмучують як ніколи раніше. Звідси спроба всіма можливими способами брати їх до уваги, інтеґрувати їх у раціональний розрахунок програмного дослідження. Окрім того, перевагу надано радше термінові "орієнтувати", ніж "засто­совувати", оскільки він є менш "утилітарним" і залишає мож­ливість вписування у програму благородних цілей.

Можливо, вам цікаво, що ж у Франції підтримують на противагу поняттю орієнтованого дослідження? Це передусім базове, "фундаментальне" дослідження чи неупереджене дослі­дження, не віддане наперед у заставу якійсь утилітарній меті. У давнину можна було вірити, що чиста математика, теоретич­на фізика, філософія (а в галузі філософії особливо метафізи­ка та онтологія) були основними дисциплінами, відгородже­ними від влади, недоступними програмуванню під тиском дер­жави чи під захистом держави, під натиском цивільного су­спільства чи інтересів столиці. Єдине завдання такого дослі-

251

дження — це знання, істина, неупереджене застосування ро­зуму під єдиним впливом закону підстави.

І все ж ми знаємо, краще ніж будь-коли, те, що напевно було істинним завжди — що це протиставлення між фун­даментальним і орієнтованим на кінцевий результат хоча й існує, але має обмежений характер. Важко дотримуватися цього протиставлення з безкомпромісно концептуальною і водночас практичною точністю, особливо у сучасних галузях формальних наук: хемії, молекулярній біології, теоретичній фізиці, астро­фізиці — зважте на цей чудовий приклад науки астрономії, яку вважають дедалі кориснішою після довгого її служіння взірцем неупередженого споглядання. У межах кожної з цих галузей — а вони найтісніше взаємопов'язані — так звані основні філософські питання не тільки набирають форми аб­страктних, інколи гносеологічних запитань, які порушують постфактум, вони постають у самому серці наукового дослі­дження у найрізноманітніший спосіб. Ми більше не здатні відрізнити технологію, з одного боку, і теорію, науку та раціо­нальність — з другого. Необхідно прийняти термін технічна наука, і це визнання підтверджує істотну спорідненість, яка пов'язує об'єктивне знання, закон доцільности і безсумнів­ний метафізичний зв'язок з істиною. Ми більше не можемо — і це, зрештою, те, що Гайдеґґер знову і знову закликає нас осмислити, — відмежовувати закон підстави від самої ідеї методології. Неможливо надалі дотримуватися тієї межі, яку Кант намагався провести між "технічною" та "архітектоніч­ною", за його словами, схемами у систематичній організації знань, і водночас мало обґрунтувати систематичну організа­цію Університету. Архітектоніка — це мистецтво системати­зації. На думку Канта: "Під керівництвом розуму наше знан­ня назагал не має бути пишномовним базіканням, а мусить творити систему, яка сама собою підтримувала б основні цілі розуму". Цій чистій розумній єдності архітектоніки Кант про­тиставляє схему технічної єдности, керованої емпірично, згідно з випадковими, неістотними поглядами і намірами. Отож це є розмежування поміж двома цілями, що їх намагається визна­чити Кант: істотна та благородна мета розумної підстави, яка є початком розвитку фундаментальної науки супроти випад­кових та емпіричних цілей, які можна систематизувати лише в плані технічних схем та необхідности.

Сьогодні в орієнтуванні чи "кінцевому координуванні" на­укового дослідження — вибачте, що повторюю такі очевидні

252

моменти — неможливо відрізнити ці два типи цілей. Наприк­лад, неможливо відрізнити програми, які є "достойні" чи тех­нічно вигідні для людства, від тих програм, які можуть стати руйнівними. Ця думка не нова, однак ніколи раніше так звані фундаментальні наукові дослідження не були так глибоко віддані цілям, які водночас є цілями військовими. Тепер вже не піддаю визначенню саму суть військового, межі військової технології і навіть межі її відповідальности. Коли ми чуємо, що у світі щохвилини витрачають два мільйони доларів на озброєння, можна припустити, що це просто вартість виго­товлення зброї. Але військові інвестиції на цьому не завер­шуються, оскільки військові сили, навіть сили поліції, та й взагалі вся оборонна служба і служба безпеки мають вигоду від цих дещо важливіших, ніж просто "проміжних продуктів" фундаментальних досліджень. У технологічно розвинених дер­жавах ці служби програмують, скеровують, керують і фінансу­ють — прямо або опосередковано, через державні органи або іншим шляхом — передові дослідження, які, очевидно мали б бути найменш "кінцево орієнтованими". Це також є цілком очевидно у таких галузях, як фізика, біологія, медицина, біотехнологія, біопрограмування, опрацювання даних і телеко­мунікації. Варто тільки згадати телекомунікації та опрацюван­ня даних, щоб оцінити розмах цього явища: "орієнтування" досліджень безмежне, у цих сферах все розвивається з дум­кою про технічну безпеку. На службі у війни, національної та міжнародної безпеки дослідні програми зобов'язані вміщува­ти весь обсяг інформації, знань, розроблень, а отже, і основи знань мови та всіх семіотичних систем, перекладів, кодуван­ня і розкодовування, імітацію присутности та відсутности, герменевтику, семантику, структурну і генеративну лінгвісти­ку, прагматику, реторику. Я навмисне безсистемно нагрома­джую всі ці дисципліни, але наприкінці додам літературу, поезію, мистецтво — адже теорія, яка за об'єкт свого розгля­ду має ці дисципліни, може бути такою ж корисною для ідео­логічної військової науки, як і для експериментування зі змінними величинами у добре знаних нам похибках довідко­вої інформації. Таку теорію завжди можна задіяти у стратегії комунікації, теорії командування, у вишуканій практиці на­казових висловлювань: як, наприклад, у новій технології те-лекомунікацій зрозуміти, що те чи те висловлювання має на­казовий спосіб? Як можна контролювати нові засоби імітації і відтворення? Таких прикладів можна навести чимало. Мо-

253

жемо також намагатися використати теоретичні формулювання в соціології, психології, навіть психоаналізі для того, щоб удосконалити ті сили, які під час індокитайської чи алжир­ської воєн у Франції називали силами "психологічного впли­ву". Відтепер і надалі, якщо тільки будуть кошти, військо­вий бюджет може інвестувати у все що завгодно, маючи на меті майбутні прибутки: у "фундаментальну" наукову теорію, гуманітарні науки, літературну теорію і філософію. Розділ філо­софії, який вміщував все це і який, на думку Канта, мусить — оскільки філософія шукає істину — бути недосяжним для утилітарних потреб і для будь-якої влади, більше не може претендувати на автономію, Все, що створене у цій галузі, можна використати. І навіть якщо її результати, її продукти не використають, вона може прислужитися для діяльности майстрів дискурсу: експертів, професіоналів реторики, логіки чи філософії, які за інших умов могли б застосовувати свою енерґію деінде. Або у певних ситуаціях вона може забезпечи­ти ідеологічні дивіденди для суспільства, спроможного дозво­лити собі це в певних межах. Навіть більше, коли певні непе-редбачувані наслідки дослідження беруть до уваги, завжди можна розраховувати на певну потенційну користь, яка може випливати з непотрібного, на перший погляд, дослідницького проекту в галузі філософії чи інших гуманітарних наук. Істо­рія науки заохочує науковців враховувати випадковість у своїх основних розрахунках. Вони надалі визначають можливості, які є у їхньому розпорядженні, наявну фінансову підтримку, розподіл кредитів. Державна влада чи сили, які вона пред­ставляє, більше не мусять забороняти дослідження чи підда­вати цензурі слово, особливо на Заході. Достатньо обмежити кошти, регулювати підтримку виробництва, передання та по­ширення. Механізм цієї нової "цензури" у широкому сенсі набагато складніший і всюдисущий, ніж, наприклад, у часи Канта, коли всю проблематику і всю топологію Університету зводили до застосування королівської цензури. Сьогодні у за­хідних державах такий вид цензури майже зник. Обмеження діють через численні децентралізовані канали, які досить важ­ко звести в одну систему. Про те, що дискурс не прийнято, що науковий проект чи запропонований курс не буде затвер­джено, повідомляють шляхом оцінки впливу. Вивчення таких оцінок є, як на мене, одним з найневідкладніших завдань з погляду наукової та академічної відповідальности, і водночас одним із найважливіших завдань для збереження її гідности.

254

У стінах самого Університету сили, які однозначно походять ззовні — преса, фундації, мас-медія, — починають втручати­ся все рішучіше. Університетська преса відіграє посередниць­ку роль, що неминуче означає надзвичайно серйозну відпові­дальність, оскільки наукові критерії, які представляють чле­ни університетської спільноти, необхідно узгоджувати з ба­гатьма іншими цілями. Коли необхідно звузити можливість випадковости, зазнають обмеження в підтримці передусім ті дисципліни, які неможливо використати якнайшвидше, І де провокує у цих професіях на різні наслідки, деякі з яких. здається, втратили будь-яку пряму залежність від причинно-сти, що сама собою створює забагато обмежень. Зсув, перехід до випадковости завжди залежать від технічно-економічної ситуації в суспільстві та на міжнародній арені. У США — і це не єдиний приклад — поряд з економічними важелями, що уможливлюють певні додаткові кошти через канали приват­них фундацій — підтримують дослідження і творчі проекти, які не дають негайної і видимої вигоди. Ми знаємо також, що військові програми, особливо у військово-морських силах, можуть надавати субсидії лінґвістичним, семіотичним чи ант­ропологічним дослідженням. Це також стосується історії, літе­ратури, герменевтики, права, політології, психоаналізу тощо. Поняття інформації та інформатизації тут найбільш уза-гальнювальний чинник. Воно інтеґрує фундаментальні дослі­дження у прикладні, а раціональні — у технічні, засвідчуючи таким чином взаємозв'язок метафізичного та технічного вимірів. Поняття "форми" йому не чуже, однак я зараз не буду розвивати цієї думки. У праці Der Satz vom Grund Гай-деґґер узалежнює поняття "інформації" — в тому значенні, яке воно має в англійській мові, про що він зазначає ставля­чи поруч Америку і Росію як два симетричні й однорідні кон­тиненти в плані метафізики та методології, — від закону підста­ви як інтеґральної надійности. Навіть закон непевности (те саме він сказав би щодо будь-якої інтерпретації нерішучости) і далі діятиме в проблематиці репрезентації та суб'єктно-об'єкт­них відносинах. Тому він називає це атомістичною ерою і цитує популярну книгу We shall live thanks to atom ("Ми жи­тимемо завдяки атомам"), передмову до якої написали Нобелів­ський лавреат і фізик-"фундаменталіст" Отто Ган та Франд-Йозеф Штраус, який в той час був міністром оборони. Інфор­мація забезпечує надійність обчислень, а обчислення є пев­ною формою страхування. Винахідником поняття страхувак-

255

ня життя вважають, як зауважує Гайдеґґер, Ляйбніца. У формі інформації (in der Gestalt der Information) — як пише Гайдеґ­ґер — закон підстави домінує над всіма репрезентаціями/ Vorstellen і окреслює час, упродовж якого все залежить від передання атомної енергії. Передання, по-німецьки Zustellung, слово, яке, як зауважує Гайдеґґер, означає також доставлен-ня пошти. Воно належить до низки слів Gestell, з групи Stellen (Vorstellen, Nachstellen, Zustellen, Sicker stellen), що характе­ризує технологічний аспект сучасности. В цьому сенсі "інфор­мація" — це найекономічніший, найшвидший і найчіткіший/ eindeutig спосіб записування, збереження та передання но­вин. Вона має вчити людей охороняти те, що забезпечить їхні потреби, ta khreia. Комп'ютерні технології, база даних, штуч­ний інтелект, комп'ютери-перекладачі — все це створено на основі інструментального визначення цифрової мови. Інфор­мація не лише інформує, передаючи зміст повідомлення, вона надає форми, "in-formiert", "formiert zugleich". Вона ставить людину в такі рамки, що дозволяють їй панувати на Землі та за її межами. Все це треба розглядати як наслідок закону підстави, або точніше, аналізувати як наслідок панівного ста­тусу цього закону, тієї уваги, з якою ми стежимо за його викликами. Однак, як я вже вище зазначав, я не можу тут розглядати цього складного питання, бо воно виходить за межі моєї теми.

•к'к'к'к'к

Яка ж все-таки тема моєї статті? Що ж змушує мене пода­вати речі саме так? Я думаю, зокрема, про необхідність про­будити почуття відповідальности в Університеті чи навіть всу­переч Університетові, тобто незалежно від того, чи ви пра­цюєте там, чи ні.

Ті аналітики, які вивчають зараз інформаційне та інстру­ментальне значення мови, без сумніву, приходять до обме­жень закону підстави, який інтерпретують саме так. Це може статися в будь-якій дисципліні. Якщо, наприклад, аналіти­ки, завершуючи роботу над структурою літературного твору або чогось подібного, зосереджують увагу на його поетиці, а не на інформаційній цінності мови, то вони у такий спосіб зацікавлені можливостями, які є поза межами авторитету та сили закону підстави. На тій основі, всупереч повній залеж­ності Університету від інформаційних технологій, вони мо­жуть спробувати визначити нові сфери зобов'язань. Не до

256

такої межі, щоб заперечувати їх, протидіяти за допомогою обструктивного ірраціоналізму (ірраціоналізм, як і нігілізм — це стан, повністю симетричний, а отже, залежний від закону підстави). Така екстраваґантна тема, як ірраціоналізм сягає початків формулювання закону підстави. Ляйбніц торкнувся цієї теми у своїй праці Nouveaux Essais sur Uentendement humaine ("Нові нариси про людське розуміння"). Порушення нових питань може деколи захистити той аспект філософії та гуманітарних дисциплін, який завжди чинив спротив новій хвилі пізнання. Водночас вона може також зберегти пам'ять про глибинніші і давніші поняття, ніж закон підстави. Але підхід, до якого я тут закликаю, прихильники гуманітарних наук чомусь часто розглядають як загрозу. Саме так його інтерпретують ті, хто ніколи не намагався зрозуміти історії і системи норм, властивих їхньому закладові, етики їхньої про­фесії. Вони не бажають нічого знати про процес становлення їхніх дисципліни, особливо в його сучасній формі, який від початку XIX століття тривав під пильним наглядом закону підстави. Це тому, що закон підстави може викликати нігілізм. Таке спостерігають як в Европі, так і в Америці серед тих, хто вірить, що закон підстави захищає філософію, літературу і гуманітарні науки від нових сумнівів, які включають також і нове ставлення до мови та традиції, нове утвердження та нові зобов'язання. Прихований нігілізм добре видно тоді, коли про­фесори або представники престижних закладів з якоїсь нагоди втрачають почуття міри та контролю. Вони тоді забувають про принципи, які намагалися захищати у своїх працях, і почина­ють раптом сипати образами та говорити все, що спаде їм на думку з приводу текстів, які вони ніколи не читали і на які ніколи не натрапили б у посередній газеті, і на які, за інших обставин, вони навіть не відреаґували б зневажливо.⁷

⁷ Серед багатьох можливих прикладів наведу дві нещодавні статті. Вони мають щонайменше одну спільну рису: їхні автори - представники високого ранґу, що належать до двох закладів, авторитет та вплив яких беззаперечний. Я маю на увазі працю "The Crisis in English Studies" ("Криза англістики") Волтера Джексона Бейта, професора Кінгслі Портер Гарвардського університету [Harvard Magazine. 1982. Вересень-жовтень] та "The Shattered Humanities" ("Зруйновані гуманітарні дисципліни") Вілліса Дж. Беннета, керівника National Endowment for the Humanities [Wall Street Journal. 1982. 31 грудня]. Остання з цих двох статей на­стільки переповнена неуцтвом та ірраціональністю, що там навіть мож­на прочитати ось таке: "Популярна течія в літературознавстві, що має назву "деконструкція", заперечує існування тексту взагалі. Якщо немає

257

Про це нове зобов'язання можемо говорити лише як про заклик до його реалізації. Це мало б стати справою "спільно­ти думки", для прихильників якої межа між традиційними дослідженнями та дослідженнями нового напряму вже не така чітка. Я називаю цих людей спільнотою думки, оскільки це словосполучення набагато тісніше пов'язане з поняттям "віль­ний", ніж поняття спільнота мислителів, дослідників, науков­ців чи філософів, оскільки вони найчастіше підвладні незапереч­ному авторитетові закону підстави. Тепер підстава є лише одним із видів думки, що не означає її ірраціональности. Таке товариство назагал піддавало б сумнівові як суть підстави, так і сам закон підстави, тобто базові цінності, цінності вла­ди, радикалізму, архе (arkhe), а також намагалося б окресли­ти можливі наслідки цих сумнівів. Немає певности, що цей скепсис згуртував би товариство чи заснував би заклад у тра­диційному сенсі цього слова. Те, що ми розуміємо під товари­ством і закладом, сьогодні треба переосмислити. Цей скепсис покликаний демаскувати - а це безмежне завдання — усі хитрощі, що криються в кінцевій причині; всі засоби, за до­помогою яких вочевидь безстороннє дослідження може опосе­редковано бути переорієнтоване, переформоване різними про­грамами. Це не означає, що сама собою "орієнтація" погана і з нею треба боротися. Це далеко не так. Я радше маю на увазі необхідність нового способу підготовки студентів, який вчи-тиме їх по-новому аналізувати, щоб оцінити, якщо це мож­ливо, остаточні пріоритети і зробити свій вибір.

Як я вже згадував, минулого року французький уряд по­просив мене та деяких моїх колег підготувати доповідь, щоб створити Міжнародний філософський коледж. У цій доповіді я наполягав на потребі наголосити на тому значенні, яке в цьому контексті я вкладаю у слово "думка" — значення, що не зводиться до методики, науки чи філософії. Цей Міжна­родний коледж мав би бути не лише філософським коледжем, а й тим закладом, де піддавали б сумнівові саму філософію.

текстів, то немає визначних текстів, а, отже, жодних арґументів на користь читання". В першій статті є певні зауваги щодо деконструкції, і це не випадково. Ці зауваги, можна сказати, позбавлені гостроти. Як пише Поль де Ман у своїй короткій статті "The Return to Philology" ("Повернення до філології") [Times Literary Supplement. - 1982. 10 грудня], професор Бейт "на цей раз обмежив свої джерела інформації до журналу 'Newsweek' ... Все, що залишилось - це ввести закон в дію, а не дискутувати. Мабуть, треба відчувати велику загрозу, щоб так аґресивно захищатися".

258

Він мав би бути відкритим для різного виду досліджень, які сьогодні сприймають як протизаконні або недостатньо розви­нені у французьких чи закордонних академічних інституціях, включно із дослідженнями, які можна назвати фундаменталь­ними. Але коледж цим би не обмежувався. Ми зробили б крок уперед, створивши місце, де можна розвивати цінності та значення фундаментальности в науці, її протиставлення кінцевому орієнтуванню та викривати хитрощі, які присутні у всіх її сферах орієнтування. Як і на семінарі, про який йшлося вище, тема доповіди протистоїть політичним, етич­ним та правовим наслідкам такої справи. Для детальнішого викладу проблеми знадобилося б значно більше часу.

Ці нові зобов'язання не можуть бути лише навчальними. Якщо прийняти їх буде вкрай важко і небезпечно, то це тому, що вони водночас мусять бути і традиційними, бо покликані зберігати пам'ять традицій, і відкритими в майбутнє, оскіль­ки зобов'язані виходити за рамки будь-яких програм. У на­уково-дослідницьких установах ці зобов'язання спричинять­ся до появи текстів, праць чи поглядів, які своїм корінням сягатимуть не лише в соціологію освіти чи політологію. Ці дисципліни, без сумніву, необхідні зараз більше, ніж будь-коли; я буду останнім, хто оголосить їх непотрібом. Але хоч який понятійний апарат вони застосовують, хоч які прийма­ють аксіоми чи методологію (марксистську чи неомарксистсь-ку, веберівську чи неовеберівську, мангаймівську чи будь-яку їхню комбінацію або взагалі щось цілком відмінне), вони ніколи не торкатимуться того, що в них самих базується на законі підстави, а отже, на глибинній основі сучасного Університе­ту. Вони ніколи не сумніваються у наукових нормативах, починаючи з такої цінности, як об'єктивніть чи об'єктивіза­ція — ця цінність спрямовує і керує їхніми працями. Хоч яка їхня наукова вага — а вона може бути значною, — ця соціоло­гія освіти є в певному сенсі внутрішньо університетською, бо функціонує лише в цьому закладі і керується усталеними нор­мами і навіть програмами того, що вона аналізує. Це спосте­рігаємо у словесній реториці, ритуалах та способах подання і демонстрації, які шанують в академічних установах. Отже, я наважуся сказати, що дискурс і марксизму, і психоаналізу, включно з Карлом Марксом і Зиґмундом Фройдом, настільки, наскільки вони нормовані науковою практикою і законом підста­ви, є внутрішньо університетськими. І у будь-якому випадку вони збігаються з дискурсом, що панує в Університеті. І той

259

факт, що цей дискурс інколи пропонують люди, які не є ви­кладачами вищих навчальних закладів, суттєво нічого не змінює. Це лише пояснює, до певної міри, факт, що навіть якщо він претендує на революційність, то цей дискурс не хви­лює консервативніші сили Університету. Розуміють його чи ні, але достатньо вже того, що він не загрожує ні базовим аксіомам та етиці цього закладу, ні його словесній реториці. Однак коли цей дискурс не лише виключає тих, хто ставить запитання, чи то на базовому, чи на рівні надбудови Універ­ситету, він набагато болісніше реагує на тих, хто адресує ці запитання марксистам чи психоаналітикам, іншим природ­ничим та гуманітарним наукам, і зокрема філософії. Річ не лише у формулюванні питань до закону підстави, що я тут і роблю, але й у власній підготовці до змін у способі письма, підходах до педагогіки, методиці наукових обмінів, ставленні до мов, инших дисциплін, взагалі до самого закладу, його внутрішнього і зовнішнього оточення. Ті, що наважуються йти цим шляхом, не потребують, на мою думку, протистав­ні ляти себе законові підстави або давати зелене світло ірраціо­налізмові. В межах Університету з його традиціями і устале­ними нормами вони можуть і далі симулювати професійну строгість і компетентність. У цьому прихована двозначність, двоїста умова: забезпечити професійну компетентність і давні традиції Університету, навіть якщо це означає просунутися в теоретичному і практичному плані аж до безпосередніх глибо­ких міркувань про безодню під Університетом і водночас мис­лити про пейзаж Езри Корнелла — університетське містечко, мости і поручні вздовж безодні — і про саму безодню. Ця двозначність виявляється нестерпною для тих університетсь­ких професіоналів в будь-якій країні, які її реґламентують чи піддають цензурі всіма можливими засобами, одночасно ого­лошуючи "професіоналами" й "антипрофесіоналами" тих, хто закликає до нових зобов'язань.

Я буду розглядати та обговорювати тут "професіоналізм", що розвивається у вашій країні. Його риси, принаймні до певної міри, властиві історії американського університету. Отже, я завершу на цій загальній темі "професій". Хоча я і ризикую суперечити самому собі, все ж хочу застерегти від іншої гострої реакції: зобов'язання, яке я намагаюся запро­вадити в академічне середовище, не може бути простим. Воно має на увазі всебічність, постулати, які постійно змінюються, — це свого роду стратегічний ритм. Вище я згадував, що

260

говоритиму лише про певний ритм — наприклад, ритм ока, що кліпає, і лише протиставлятиму поручні (як огорожу) і безодню, безодню і поручні, одне з одним та одне під одним.

За межами технологічної спрямованосте, навіть за межа­ми опозиції між технологічною спрямованістю і законом дос­татньої підстави, поза рамками споріднености між технікою та метафізикою те, що я назвав тут "думкою", може бути перепризначеним (думаю, цей ризик уникнути неможливо, це — ризик самого майбутнього) суспільно-політичними сила­ми, які за певних ситуацій можуть цією думкою скористати­ся. Така "думка", звичайно, не може виникнути поза межами певних історичних, технічно-економічних, політико-інститу-ційних та лінґвістичних умов. Стратегічний аналіз має бути вкрай скрупульозний і мусить із усією пильністю остерігати нас від спроб такого перепризначення. (Тут я б хотів постави­ти декілька запитань про "політику" Гайдеґґерівської думки, особливо у період до появи праці Der Satz vom Grund, розроб­леній у двох інавґураційних промовах 1929 і 1933 років).

Одначе я обмежуся двоїстим запитанням "професій". По-перше: чи Університет наділений такою особливою місією, як виробництво професійної компетентности, яка інколи може бути позауніверситетською? По-друге: чи завдання Універси­тету полягає в тому, щоб забезпечити у власних межах і за певних умов відтворення професійної компетентности шля­хом підготовки професури, яка б поважала певні норми і ви­конувала викладацько-дослідницьку роботу? На друге питан­ня можна відповісти ствердно, а на перше — ні, оскільки ми намагаємось підтримувати форми та цінності в середині Уні­верситету, який існує в ринковому середовищі. Коли ми гово­римо про нове зобов'язання думки, мимоволі з'являється підоз­ра, навіть заперечення, при всій повазі до професіоналізації Університету в цих двох значеннях. Особливо в першому зна­ченні, яке реґулює університетське життя відповідно до кон­тингенту та вимог ринку та відповідно до чисто технічного ідеалу компетентности. Отже, принаймні ця "думка" може відтворити високотрадиційну політику освічености. В резуль­таті, може статися так, що за певних умов вона прислужить­ся і політиці, тому наше завдання зводиться до аналізу цих умов. На сучасному етапі Кант, Ніцпіе, Гайдеґґер та інші вже безпомилково вказали, що суттєвою ознакою академічної відповідальности повинна бути непрофесійна освіта — серце­вина академічної автономії, суть Університету, за Кантом,

261

зосереджена саме на філософському факультеті. Чи це твер­дження не вторить глибоко ієрархічній оцінці метафізики, я маю на увазі Метафізику Арістотеля? Зверніть увагу на ури­вок, який я навів на початку (981Ь і далі), і ви зможете побачити наведену там теоретико-політичну ієрархію. На її вершині розміщене теоретичне знання. Воно не приносить вигоди; але той, хто ним володіє, тобто знає причини і зако­ни, є лідером, або ж архітектором суспільства праці, він стоїть вище від тих, хто працює руками (kheiroteknes), працює без знання, коли продзвенить дзвінок чи загориться світло. Цей теоретик-лідер, що знає причини і не потребує практичних навичок є, по суті, вчителем. Окрім того, що він знає причи­ни і має підстави (to logon ekhein), він володіє ще однією визначною властивістю (semeion) — здатністю вчити (to dunasthai didaskein). Отже, вчити — це водночас спрямовува­ти, керувати, вказувати напрям, організовувати емпіричну працю робітників. Учитель-теоретик, або архітектор, є ліде­ром тому, що він стоїть на боці архе, на боці початків та керівництва. Він керує, він — прем'єр або князь, бо він знає причини і закони, знає "чому", а отже, і "для чого" існує багато речей. До того ж він, випереджаючи інших, дасть відповідь на закон підстави, який є першим законом, зако­ном усіх законів. І тому він не потребує наказів ні від кого, а навпаки — це він наказує, радить, встановлює закон (982а, 18). Цілком природно, що ця вищість теоретичної науки зу­мовлена владою, яку вона здобула внаслідок того, що вона не дає безпосередньої вигоди, а розвивається на місцях (topoi), там, де ще є дозвілля. Тому й Арістотель зазначає, що мис­тецтво математики розвивалося в Єгипті завдяки дозвіллю священичої касти (to ton iereon ethnos) і священичих низів.

Говорячи про Університет, чи то сучасний, чи то середньо­вічний, Кант, Ніцше і Гайдеґґер не повторюють думок Арі­стотеля, але ж і їхні думки не збігаються. Допускаючи вироб­ничу модель поділу праці в Університеті, Кант розмістив вни­зу так звані "нижчі" факультети, потім факультет філософії — тут є чисте, раціональне знання, тут про істину треба гово­рити без обмежень, не турбуючись про вигоду, тут зустріча­ються суть та незалежність Університету. Кант розмістив цей факультет понад і поза межами професійної освіти: схема ар­хітектоніки чистої підстави є вище і поза межами технічної схеми. У своїх Uherdie Zukunft unserer Bildungsanstalten ("Лек­ціях про майбутнє освітніх закладів") Ніцше засуджує поділ

262

праці в природничих науках, не схвалює корисливого та про-паґандистського підходу до дій держави, засуджує професій­ний занепад Університету. Чим більше ми робимо/tut в галузі підготовки, тим більше ми дум&ємо/denken. У першій лекції він пише: "Man muss nicht Standpunkte, sondern auch Gedanken haben!", тобто, "Недостатньо мати лише погляди, треба мати ще й думки." Гайдеґґер 1929 року у своїй інавгураційній лекції "Що таке метафізика" шкодував із приводу технократичної організації Університету та його надмірної спеціалізації, що стало вже закономірністю. Навіть у своїй ректорській доповіді, де йдеться про три служби (Arbeitsdienst, Wehrdienst, Wissendienst - служби праці, військової служби та служби освіти), він нагадує, що колись ці служби були рівноцінні та рівносильні, — тобто він нагадав, що для стародавніх греків theoria була вищою формою praxis і видом energeia, — Гай­деґґер все ж різко засудив дисциплінарний поділ на відділи та позауніверситетську підготовку як необґрунтовані і неавтен-тичні явища [Das Mussige und Unechte ausserlicher Berufs-abrichtung].

Намагаючись не вплутувати Університет у так звані "ко­рисні" програми та професійні цілі, можна, всупереч своїй волі, бути вплутаним у служіння цим невизнаним цілям, вплу­таним у переформування влади певної касти, класу чи корпо­рації. Коли ми перебуваємо у невблаганній політичній сфері

— крок вниз або вбік від радикалізму, навіть поза межі гли­
бинного і радикального, головного, архе, крок вбік оригі­
нального — виникає небезпека, що анархія прийде на зміну
ієрархії. "Думка" вимагає як закону підстави, так і чогось
більшого — архе та анархії. Між двома останніми різниця
незначна, лише в акцентах, тому тільки реалізація цієї "дум­
ки" зможе цю відмінність з'ясувати. Однак тут є ризик, і
доволі значний. Коли стверджують, що програма закладу змо­
же цей ризик усунути, то це означає зведення барикад перед
майбутнім. Таке рішення не може бути внутрішньо універси­
тетським чи лише навчальним.

Воно не визначає ні політики, ні зобов'язання. У найкра­щому разі це нагадує про деякі неґативні умови чи "негатив­ний розум". У "Конфлікті факультетів" Кант зазначив: "Попе­редні застереження, протокол пильности для нової Aufklarung

— це те, що треба бачити і мати на увазі при сучасному переос­
мисленні старих проблем. Тож остерігайтеся безодні й пастки,
а також мостів і захисних поручнів. Остерігайтеся того, що

263

робить Університет відкритим для незбагненного зовнішнього світу; а також і того, що закриває його у собі; того, що створює ілюзію замкненого простору, того, що робить Універ­ситет корисливим чи, навпаки, перетворює його в непотріб. Остерігайтеся кінцевих цілей — але чим би був Університет без мети?".

Ні в середньовічній, ні в сучасній своїй формі Університет не має повної незалежности та абсолютних умов своєї єднос-ти. Упродовж більш ніж восьми сторіч суспільство називало "Університетом" такий заклад, який водночас проектує свою діяльність назовні й запекло тримається власних меж, тобто є водночас і вільним, і керованим. На цій двоїстій основі Університет мав репрезентувати суспільство. До певної міри так і було: він відтворював суспільну сценографію, погляди, конфлікти, суперечності, дії та відмінності суспільства, а та­кож його бажання органічної єдности в цілому. У сучасному дискурсі на тему Університету мова тих, що сповідують ор­ганічність, завжди пов'язана з технічно-індустріяльною мо­вою. Попри відносну автономію технічного приладу, яким є будь-який механізм чи штучне тіло, такий артефакт як Уні­верситет відображає суспільство, дає можливість мислення, а також відмежування. Час осмислення тут означає, що внут­рішній ритм Університету як єдиного цілого — є незалежним від суспільного часу і пом'якшує наполегливі накази, забез­печує дорогоцінну свободу дій. Це — вільне місце, яке дає можливість дослідити, наприклад, внутрішню кишеню. Час для роздумів є також можливістю повернутися назад до стану роздумів у будь-якому значенні цього слова, як і за допомо­гою нового оптичного приладу можна врешті побачити крає­вид, можна побачити не лише пейзаж, місто, міст чи безод­ню, а й зафіксувати сам процес оглядання. Так, наче з допо­могою слухового апарату можна почути саме слухання, або, іншими словами, за допомогою поетичного телефону почути тишу. Тоді час роздумів є іншим часом, він не є однорідним з тим, над чим ми розмірковуємо і, можливо, дає час для того, що називається думкою. Це уможливлює подію, яка невідомо чи є в межах Університету, чи належить його історії. Вона може бути короткою і парадоксальною і може розірвати час як мить, до чого закликає К'єркеґор, один із тих мислителів, кому Університет чужий — і навіть ворожий. Однак він спо­нукав нас глибше замислитися над суттю Університету, ніж саморефлексія академічного середовища. Можливість такої по-

264

дії є можливістю миті/Augenblick, кліпання, блимання, мерех­тіння, відблиску. Ця подія триває мить, я б радше сказав мить, упродовж якої ми кліпаємо оком, тому що в періоди найглибших сутінків в історії західного Університету ці мож­ливості миготіння думки примножуються. У часи "кризи", у період декадансу та оновлення, коли Університет перебуває на стадії "мерехтіння", спонука до роздумів зводить воєдино в одній часовій миті бажання пам'яти й відкритість до майбут­нього, вірність охоронця, який хоче втримати можливість майбутнього, іншими словами, зобов'язання щодо того, чого ще не маєш і що ще не настало. Його немає ще ні у тебе, ні на обрії. Утримати пам'ять і не втратити можливости — чи можливо це? А можливість — чи можна її втримати? Чи не є це те, на що вказує і саме слово, тобто небезпекою, пришес­тям занепаду, декадансу, падіння, в результаті яких ми опи­няємося на дні "ущелини"? Чесно кажучи, не знаю. Я не знаю, як можливо втримати пам'ять і не втратити можливо­сти. Видається мені, що одне неможливе без другого, одне тримає інше, і водночас одне тримається за інше. Або навпа­ки. Той двоїстий охоронець, з огляду на його обов'язок, буде охороняти дивну долю Університету. А також його закони, підстави існування, істину. Ризикну навести ще одне мерехт­ливе міркування щодо етимології: істина — це те, що стри­мує, тобто оберігає та продовжує існувати. Я думаю про істи-ку/Wahrheit, про істинне/Wahren у Wahrheit і про Veritas — нашивки на мантіях багатьох американських університетів. Це наче дає тим, хто їх носить, охоронців, і закликає їх пильно і вірно стерегти самих себе.

Хочу нагадати мій incipit, перше слово, єдине питання, з якого я починав: як можна не говорити про Університет сьо­годні? Чи сказав я це, чи зробив, чи міркував я про те, як сьогодні не слід говорити про Університет? Чи, можливо, я писав у стінах Університету так, як цього не слід робити? Лише інші можуть дати відповідь. Розпочнімо з Вас.

Переклала з англійської Олена ФЕДОРЧУК

Перекладено за виданням:

Jacques Derrida, "The Principle of Reason:

The University in the Eyes of its Pupils" /•/

Diacritics. 1983. Vol. 13. No. 3 (Fall). - C. 3-20.

Copyright © 1983, Diacritics

265