Ідея Університету. Антологія

Вільгельм Крістіян Карл Фердінанд фон Гумбольдт щасливо поєднував ролі вченого і державного діяча. Як учений вивчав філологію, філософію, літературу та історію; як державний діяч тривалий час представляв уряд Пруссії у багатьох країнах і провів важливі реформи освітньої системи.

Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835) народився у Потсдамі в аристократичній родині: його батько був камергером Фрідріха Великого, пізніше став близьким другом наступника — Фрідріха Вільгельма II (1786-1797). Гумбольдт зростав у придворному оточенні, близьке знайомство з яким допомогло йому втілити програми реформ за часів правління Фрідріха Вільгельма НІ, правнука Фрідріха Великого (1797-1840).

Гумбольдт відвідував лекції в університетах Ґьоттінґена і Франк-фурту-на-Одрі. Він почав вивчати античну класику у Крістіяна Ґот-лоба Гайне, дослідника античности й археолога. Від 1794 до 1797 року жив у Єні, де познайомився з Шіллером і Ґете. Провів чотири роки у Парижі, вивчаючи французьку культуру, мандрував Еспа-нією і баскськими провінціями. У цей час почав серйозно вивчати мови і культури різних народів, матеріяли про яких брав у свого брата Александра фон Гумбольдта, відомого мандрівника і вченого. Найбільше на молодого Гумбольдта вплинули Фрідріх Авґуст Вольф і Фрідріх Шіллер. Вольф — професор університету в Галле (Halle), якого вважали найбільшим знавцем античности у Німеччині, — зумів зацікавити весь інтелектуальний світ Німеччини другої половини XVIII сторіччя вивченням древньої Греції. Він став надійним порадником і колеґою Гумбольдта під час втілення реформ, що ґрунтувались на думках про універсальну роль мови у розвитку людського розуму. Невипадково Гумбольдт зосередив свої реформи на освоєнні мови Греції золотої епохи Атен.

Наприкінці 1808 року Гумбольдт стає радником і директором секції церковних справ і освіти міністерства внутрішніх справ. Цілісно продумана Гумбольдтова реформа прусської освіти розпочалась, коли країна зазнала загальної поразки від армії Наполеона Бо-напарта і переживала серйозну політичну кризу. Вона стала доброю спонукою для самовідданої праці національно свідомої еліти у відновленні країни.

Підхід Гумбольдта до реформування прусської шкільної системи ґрунтувався на його прагненні сформувати громадян, які зможуть впливати на долю країни. Він твердив, що звичайнісінький поденний робітник повинен мати Fundament (базову освіту) як найос-віченіша особа, а в системі освіти всі елементи повинні бути взаємопов'язані. Гумбольдт заклав в основу пропонованих змін ідею Bildung'a. або розвитку гармонійної особистости як мети навчання, яку він вивів із філософії Ґотфріда Вільгельма Ляйбніца. Ляйбніцо-ва концепція прагнення до істини як реального значення життя і внутрішньої досконалости як справжнього його завершення стала для Гумбольдта засадничим принципом.

1809 року з ініціятиви Гумбольдта засновано Берлінський університет, який сьогодні має ім'я братів Гумбольдтів. Ідея Університету ґрунтувалась на поняттях Wissenschaft (наука) і Bildung (освіта), а мета полягала у готуванні студентів не до пошуку конкретних шляхів заробітку, а до процесу навчання і вдосконалення, що повинен тривати усе життя. Загалом, Гумбольдт уявляв Університет як місце, де і професор, і студент присвячують себе служінню науці.

За наказом короля до новоствореного університету залучено всі наукові й культурні ресурси, що були на той час у Берліні: Академія наук, Академія мистецтв, медичне облаштування, обсерваторія, ботанічні сади, природознавчі і мистецькі колекції. Берлінський університет став найпрестижнішим вищим навчальним і науковим закладом Европи у XIX сторіччі.

1829 року Гумбольдт залишив державну службу, щоб цілковито присвятити себе науці, жив і працював у своєму родовому помісті Теґель, залюбки працював над перекладами. Його праці, присвячені проблемам мови, заклали основи сучасної лінґвістики і досі не втратили своєї цінности. Концепт Університету, який сформулював Гумбольдт, вже два сторіччя поспіль спонукає видатних освітніх реформаторів і мислителів світу осмислювати і втілювати цей ідеал, і, як зазначає Ґадамер, "залишається основною метою всіх наших зусиль".

Вільгельм фон Гумбольдт

Про внутрішню та зовнішню організацію вищих наукових закладів у Берліні

Смисл поняття вищих наукових закладів криється у їхній функції. Вони немов вершина, місце скупчення усього, що безпосередньо стосується моральної культури нації. Завдання цих закладів — опрацювати науку у найглибшому, якнайширшому сенсі слова та передати духовному вихованню вже опрацьований матеріял. Однак придатним до вжитку він буде не внаслідок навмисної обробки, а завдяки своїй природі.

Головне завдання вищих наукових закладів — поєднати у собі об'єктивну науку з суб'єктивною освітою, а ззовні — повну шкільну освіту з першими кроками самостійного навчання, чи, може, швидше прискорити перехід від одного до другого. Так чи інакше, основним виміром залишатиметься наука. Адже завдяки природній чистоті її належно засвоюватимуть навіть попри окремі труднощі.

Втім згадані заклади виконуватимуть свою функцію тільки за умови, що сповідуватимуть чисту ідею науки. Тому пануватимуть у їхньому середовищі принципи самотности та свободи. Позаяк сам інтелектуальний чин людства врожаїть лише на ґрунті співпраці, для всіх стає очевидною загальна, первісна сила, проміння якої несуть вибрані. Щоправда, не тому, що один привносить те, чого бракує іншому, а тому, що успіх одного додає іншому завзяття. Отже, внутрішня організація таких закладів має сприяти зародженню постійної, плідної, водночас невимушеної та безкорисливої співпраці, усіляко її підтримуючи.

Наступною характерною ознакою вищих наукових закладів є ставлення до науки як до нерозв'язаної проблеми, а

відтак постійний стан пошуку, на відміну від школи, що має справу з готовими, остаточними знаннями та викладанням. Стосунки між учителем та учнем тут будуть принципово іншими, ніж, скажімо, у школі. Перший — вже не слуга останніх: відтепер обоє служать науці; учительська справа заснована на присутності учнів, без їнього гурту навколо учителя не може бути й мови про вчителювання. Варто учням не з'явитися, як задля реалізації своєї мети учитель сам вирушить на їх пошуки. Отже, відбудеться злука двох стихій: вишколеної, зашкарублої, менш життєдайної зі слабшою, однак, відвертішою, що сміливо рветься на всі боки.

Якщо відкинути формальний бік справи, то те, що ми називаємо вищими науковими закладами, є, по суті, втіленням інтелектуально-духовного буття людини. До науки та наукового пошуку приходять по-різному: хто через улюблене заняття, хто за внутрішнім покликом. Одні схильні міркувати та збирати матеріял самотужки, інші — воліють робити це серед однолітків, треті — у гурті прихильників. Держава теж повинна зважати на такий принцип, якщо прагне надати чіткішої форми цій довільній, випадковій взаємодії. Вона мусить подбати:

1) і зберегти найбільш жваву та активну форму такої взаємодії;

2) і відвернути її занепад, чітко і суворо розмежовуючи вищі наукові заклади і школу (не лише загальнотеоретично, а передусім на ділі).

Держава має повсякчас усвідомлювати, що прямий вплив з її боку неприпустимий, будь-яке втручання у справу неминуче створюватиме нові перепони. І тільки такою є дійсність:

• якщо вже у позитивному суспільстві існують спеціяльні форми та засоби для реалізації діяльности такого масштабу, обов'язок держави — забезпечити ними наукових працівників;

• бо не лише спосіб надання державою таких засобів може зашкодити суті справи. Уже факт встановлення нею форм та засобів для чужорідного тіла, без сумніву, призведе до неґативних наслідків і штовхатиме духовне та високе у приземлену матеріяльну дійсність;

• отже, держава мусить пильнувати передусім внутрішньої суті, аби хоч якось відшкодувати те, що сама, мимоволі, звела нанівець чи зупинила.

Якщо це просто новий погляд на вже відомий процес, то довести його перевагу мав би результат: держава, що керува-

тиметься ним, втручатиметься дедалі рідше. Адже у буденному житті кожної держави навіть теоретично хибний погляд, хай що там казатимуть, не залишиться поза увагою, позаяк у державі ніщо не зникає без сліду.

Після такого переліку неважко збагнути, що підвалиною внутрішньої організації вищих наукових закладів є дотримання принципу, за яким науку слід сприймати як щось ще не з'ясоване й остаточно нез'ясовне. Пошук такої науки триватиме завжди.

Варто людині припинити пошуки правдивої науки або вимислити собі, що її коріння не мусить сягати глибин розуму, а створити науку можна, нанизавши величезну кількість зібраного матеріялу, — все втрачено раз і назавжди. Втрачено для науки, втрачено для держави. Якщо такий стан речей триватиме, наука втече світ за очі, залишивши позаду, немов пусту шкарлупку, навіть мову. Адже характер людини змінить лише та наука, коріння якої сягає людської душі, чиї зерна впали у внутрішнє. Бо ж державі, як і людству, не залежить на знаннях та промовах, а на характері та вчинках.

Щоб назавжди запобігти такому блуканню, слід підтримувати три прагнення розуму:

• найперше — усе виводити з первісного принципу (за яким пояснення природних явищ у найширшому розумінні слова розташовані по висхідній шкалі, наприклад, від механічних до динамічних, органічних і врешті психічних);

• постійно прагнути наближення до ідеалу;

• врешті-решт досягти злуки зазначеного принципу та ідеалу в одну ідею.

Створити сприятливі для цього умови не так просто, але нікому й на думку не спаде, що серед німців за це ніхто й не брався. Бо ж ця риса притаманна їхній національній інтелектуальній вдачі. Варто лише подбати про те, щоб вона не потерпала від тиску та випадкових протистоянь.

У вищих наукових закладах слід викоренити обмеженість. Однак у їхні стіни, без сумніву, потрапить чимало таких, кому таке прагнення буде чужим, чи навіть осоружним; якщо б воно у чистому вигляді було бодай у кількох осіб, цього було б досить для тривалого і широкого ефекту; ті, хто боротимуться проти обмежености, за будь-яких обставин повинні бути у пошані, а ті, хто перешкоджатимуть їм, — у страху.

Найсильніше та найчистіше таке прагнення виражене у філософії та мистецтві. Проте якщо дух цих дисциплін пере-

ходитиме у інші ділянки пізнання та галузі досліджень казна-як, або ж тільки у логічний чи математично-формальний спосіб, користи від них буде мало, й не тільки тому, що вони легко набувають спотворених форм.

Якщо у вищих наукових закладах врешті запанує принцип пошуку чистої науки, то дбати про решту дріб'язку немає потреби. Бо ЗК НЄ бракуватиме ані цілости, ані повноти, ані розмаїття взаємозв'язків. Власне у тому й полягає таємниця будь-якого доброго наукового методу.

Усі внутрішні вимоги, отже, буде виконано.

Щодо форми стосунків наукових закладів з державою та її функції, останній слід подбати про багатий (потужний та різноманітний) духовний потенціял, відібравши видатних учених та забезпечивши для них свободухдій. Небезпека загрожуватиме свободі не тільки з боку держави, а й з боку самих закладів. Адже щойно запанує тут певний дух, мимоволі пригнічуватиметься поява іншого. Це може стати джерелом несприятливих наслідків, яким держава має запобігти.

Найважливіша річ — відібрати учених для такого закладу. Відкореґувати його склад, випереджуючи можливу невдачу, можна буде щойно після поділу цілого на підрозділи.

Далі все залежатиме від кількох простих організаційних законів, цього разу, щоправда, глибшої дії. Говорити про них найкраще теж почастинно.

Нарешті настав час розглянути допоміжні засоби, наперед зазначивши, що мертві колекції аж ніяк не будуть осердям такого закладу. Навпаки, не слід забувати, що вони надто легко стають причиною отупіння й кволого розуму. Чи не тому якраз не найбагатші академії та університети завжди були тими, де науку сприймали так серйозно та розважливо, як ніде. З погляду державної політики сказане щодо вищих наукових закладів загалом також стосуватиметься їхніх відносин зі школою. Перші є науковими закладами, тому слід торкнутися питання про їхній зв'язок із практичним життям.

Університети не повинні відігравати для держави роль гімназій чи спеціялізованих шкільних закладів, академія не має виконувати функції технічного чи наукового представництва. Загалом (нижче я зупинюся на окремих винятках, що неминучі, скажімо, для Університету) держава не має права вимагати від них чогось, що мало б прямий стосунок до неї. Натомість вона має бути твердо переконана: якщо університети досягнуть своєї мети, то виконають її, державні, завдан-

ня у набагато вищому сенсі. З цієї позиції і узагальнення будуть набагато ширшими, і діятимуть цілком інші сили та важелі, ніж ті, що їх може застосувати держава.

З іншого боку, обов'язком держави є так вибудувати своє шкільництво, щоб воно справно працювало на вищі наукові заклади. Тут передумовою є правильне розуміння їхнього взаємозв'язку. Наступний підмурівок — це усвідомлення того, до речі, воно приноситиме щораз більшу користь, що завдання школи — не працювати на випередження університетської науки та його функцій. Адже Університет не є лише додатком чи однорідним, на щабель вищим від школи, елементом. Навпаки, перехід від школи до Університету — це та дистанція молодого життя, на яку школа за сприятливих обставин повинна виставити свого вихованця у такій чистоті, щоб він фізично, морально та розумово був підготований до свободи та самостійних учинків. Вільний від нестримного бажання віддатися розвагам чи розпочати практичне життя, він має нести у собі жагу до науки, про яку досі мав хіба приблизне уявлення.

Школа легко і певно може досягти своєї мети, для цього їй варто лише зосередитися на гармонійному розвиткові кожнісінького таланту своїх вихованців; обмеживши кількість дисциплін, якнайповніше плекати його нахили; так закласти усі знання у його вдачу, щоб розумова праця та пізнання принаджували його не лише під тиском зовнішніх обставин, а завдяки притаманній їм прецизійності, гармонії та красі. Гартуючи молодий розум для чистої науки, задля розвитку мислення вже від початку слід застосовувати математику.

Відшліфована у такий спосіб вдача братиметься за науку самохіть, чого не буде, якщо той самий талан та старанність зазнають іншого гарту. Здобувши повну освіту, такі учні тимчасово або назавжди з головою пірнуть у практичну суєту, а відтак будуть втрачені й для неї, або ж втішатимуться розпорошеними знаннями, зрікшись прагнення до високої науки.

Про причину поділу вищих наукових закладів та їхні різновиди

Зазвичай під висловом вищі наукові заклади розуміють університети, академії наук та мистецтв тощо. Хоч виникли ці інститути випадково, їхнє походження охоче пояснюють первісною ідеєю; однак ці похідні, такі популярні від часів

Канта, не завжди видаються правдоподібними, а іноді — навіть штучними.

Натомість надзвичайну вагу має питання: чи справді варто поряд з Університетом засновувати та підтримувати існування академії? Яку ділянку слід окреслити для кожного з них, аби їхні функції не перетиналися, а яка буде спільною для обох?

Зазначивши, що прероґатива Університету — передавати та поширювати знання, а академії — їх поглиблювати, перший, без сумніву, буде скривджено. До розвитку науки викладачі університету спричинилися не менше, а в Німеччині, можливо, і навіть більше за академіків. Вони домоглися поступу у своїх дисциплінах передусім завдяки своєму статусові викладача. Адже вільний усний виклад у слухацькій авдиторії, серед якої завжди було чимало уважних і проникливих голів, спонукатиме особу, звиклу до такої форми науки не менше, ніж інших — вільне письменницьке життя та невимушені стосунки академічного товариства. Очевидно, в університеті, де науку перероблятиме чимало сильних, витривалих, молодих голів, її хода буде пришвидшеною, стрімкою. Правдивий виклад науки немислимий без постійних спроб викладача по-новому витлумачити старий матеріял. І було б дивно, якби за таких обставин він не був приречений на нові відкриття. Крім того, викладання в університеті не виснажує настільки, щоб викликати співчуття з приводу немилосердно перерваного заради науки дозвілля. Воно радше є допоміжним засобом останньої. До того ж у кожному великому університеті буде жменька вчених, що, маючи декілька лекцій, радше штудіювати-муть та досліджуватимуть на самоті. Тому належно упорядкувавши університет та відмовившись від послуг академії, йому, без сумніву, можна доручити завдання розвитку науки.

Водночас брак самоорганізації у типовому середовищі університетських викладачів навряд чи є переконливою підставою для заснування таких дорогих інститутів. По-перше, навіть у середині академії для таких об'єднань характерні довільні рамки; по-друге, вони існують переважно у тих спостережно-експериментальних науках, де важливий швидкий обмін інформацією та фактами. Врешті серед природничих дисциплін порівняно легко та без допомоги держави раз у раз виникають приватні наукові товариства.

Якщо придивитися уважніше, академії переважно процвітали за кордоном, де й досі дається взнаки брак благодатного впливу німецького університету, зрештою, тут визнавати його

ЗО

не поспішали. Натомість у Німеччині академії досягли вершини свого розвитку у тих містах, де не було університетів, а в тих, що були, — щойно утверджувався дух лібералізму та відкритости. За останній час жодна з академій особливо не відзначилася, і вони майже або взагалі не причетні до сучасного піднесення німецької науки та мистецтва.

Отже, щоб зберегти життя в обох закладах, слід поєднати їх так, щоб, попри різні сфери діяльности, члени академій одночасно були залучені і в університетах. Поєднавши їх, можна по-новому та вдаліше використати незалежність цих закладів.

Користь полягатиме не так у поєднанні різних сфер діяльности обох установ (адже університетські викладачі, безперечно, здатні, не засновуючи академій, виконувати їхню функцію, заснувавши, наприклад, власне наукове товариство, як це сталося у Ґьоттінґені; щоправда, таке товариство не надто суттєво відрізнятиметься від академії), скільки у характерному устрої та стосунках із державою.

Зрештою, університет завжди тісно пов'язаний з практичним життям та потребами держави. Адже, скеровуючи молодь, він завжди виконує практичне доручення держави; натомість академія має справу з чистою наукою. Університетських викладачів об'єднують лише загальні рамки внутрішньої та зовнішньої організації свого фаху: про свою роботу вони повідомляють один одному як заманеться, адже кожен торує свою стежку. Академія ж, навпаки, створена для того, щоб праця кожного ставала предметом загального обговорення.

Отож слід ще раз наголосити, що ідея академії є символом найвищої і останньої цитаделі вільної науки,¹ найнезалежні-шого від держави закладу. Зрештою, час покаже, чи не стане млява активність такого органу доказом того, що найкорот-ший шлях до правдивого справді иноді пролягає через важкі терени. Гадаю, поспішати не слід, бо сама ідея гарна та корисна, і, може, згодом буде належно втілена.

Отже, між університетом та академією виникає змагання і протистояння. Водночас природа їхнього взаємозв'язку така, що навіть навмисне спровокувавши гіперактивність одного закладу чи, навпаки, животіння іншого, вони самотужки відновлять рівновагу.

Цей антагонізм стосується передусім випадків подвійного членства. Кожен академік повинен мати право читати лекції

¹ "Останнім місцем притулку" (досл.).

без габілітації та членства в університеті. Чимало учених можуть бути одночасно й університетськими викладачами, й академіками. Окрім того, завжди будуть особи, що працюватимуть лише в одному закладі.

Держава має залишити за собою виняткове право призначати на посади університетських викладачів. Без сумніву, тут нерозумно наділяти факультети більшим впливом, ніж його зазвичай має розважливий та чесний кураторій². Адже антагонізм і тертя в університеті бажані та цілющі, а колізії, що виникатимуть між учителями на ґрунті роботи, провокуватимуть зміну їхніх поглядів. Отже, структура університету дуже тісно пов'язана з інтересами держави.

Щодо академії, то своїх членів вона обиратиме на власний розсуд. Не забуваймо, що їхні кандидатури погоджує король, який не завжди йде на поступки. Однак академія — це спільнота, для якої принцип єдности найважливіший. її наукові інтереси стоять поза буденними інтересами держави.

Звідси і випливає згадана коректива у доборі складу вищих наукових закладів. Держава та академія мають тут приблизно однаковий вплив, тому мотиви, що криються за діями кожного, стануть очевидними якнайшвидше. Варто комусь із них зійти на манівці, суспільна думка одразу винесе свій незалежний вердикт. Страх, що держава та академія одночасно зроблять одну й ту ж кадрову помилку, безпідставний. Навряд чи одночасно під загрозою коли-небудь опиняться вибори членів кожного закладу. Зрештою, це тільки пожвавить клімат всередині установ.

Колектив майбутніх працівників має бути якнайстро-катішим, оскільки до обох категорій — призначених державою та обраних академією — ще приєднаються приват-доценти. Адже для останніх — бодай на початку —винагородою і натхненням будуть лише оплески слухацької авдиторії.

Поряд із суто академічною роботою академія може набувати нових, тільки для неї можливих функцій, організовуючи, наприклад, серії досліджень та спостережень. Дещо вона проводитиме на власний розсуд, інше — за ініціятивами ззовні. Якраз на них й впливатиме університет, засновуючи щораз нові зв'язки.

Окрім академій та університету, до вищих наукових закладів, належать малоактивні інститути. Як окрема структура вони повністю повинні перебувати під наглядом держави.

² Наглядова рада. - Прим, перекл.

Університет та академія повинні володіти не тільки окремо обумовленим правом залучати інститути, а й правом нагляду над ними.

Академії, щоправда, здійснюватимуть його не безпосередньо, а через подання своїх зауважень та пропозицій державі.

Саме через університет академія може користати з інститутів, маючи з того неабиякий зиск. Скажімо, анатомічний та зоотомічний театри переважно існують поза структурою академії, оскільки досі їх сприймали лише з позиції медицини, а не з ширшої перспективи природничих наук.

Академія, університет та допоміжні наукові інститути становлять три рівноправні, незалежні частини загального інституту вищої науки.

Усі вони — два останні більше, а перші — менше — перебувають під керівництвом та верховним наглядом держави.

Академія та університет однаково самостійні; взаємозв'язок між ними виникає лише у випадках подвійного членства. Себто коли університет дозволяє академікам читати лекції, а академія проводить запропоновані університетом серії дослідів та експериментів.

Щодо нагляду над університетом та академією, то його здійснюватимуть допоміжні інститути, які залучатимуть їх за потреби. Контроль інститутів можливий тільки опосередковано через державу.

Про академію³

Переклав з німецької Роман ДУБАСЕВИЧ

Перекладено за виданням:

Wilhelm von Humboldt.

"Uber die innere und aussere Organization

der hoheren wissenschaftlichen Anstalten in Berlin" //

Die Idee der deutschen Universitdt. - Darmstadt:

Wissenschaftliche Buchgeselschaft, 1959. - C. 375-386.

Тут манускрипт уривається.