Шильман Михайло, к. філос. н., доцент

Харківській національний університет імені В.Н. Каразіна (м. Харків)

БУДЕННІСТЬ САНКЦІОНУЮЧОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Ще у 80-х роках минулого століття Ж. Дельоз констатував, що «репресивні сили не перешкоджають людям виражати себе, вони, напроти, примушують само-виражатися» [3, p. 177], а інформаційні та комунікаційні мережи є «заздалегідь вготовленими для дегенератів» [там само, p. 238]. Десь тоді ж, Ж. Бодрійяр, визначаючи довершену комунікацію як «середовище відносин, де усі члени повинні перебувати у постійному контакті один з одним, будучи поінформованими про свій стан та стан системи в цілому» [2, p. 12], заявив, що «категоричним імперативом комунікації» є «примусова екстраверсія усього внутрішнього та примусова інтроверсія усього зовнішнього»; й у режимі постійного зв’язку це є «нова форма шизофренії» [там само, p. 24].

Майже 40 років потому ми – з «контактами» у смартфонах – живемо у комфорті цієї «дегенеративної шизофренії», яка, однак, давно стала буденністю. Але якщо ретроспективно визначити траєкторію ескалації комунікації, то вона, на наш погляд, прямує від протезу до імпланту. Тобто, від того, що можна відчепити від себе (та від чого відчепити-ся) до того, що уявляється вже невідчепним.  

Із посиланням на С. Жижека слід погодитися з тим, що вже давно «у розвитку технології комунікації те, що спочатку мало служити засобом, раптово перетворюється на «саму річ» [5, p. 197]. У пошуку прикладу цього «спочатку» доречно віддати належне й Дж. Агамбену, за яким «проблеми політики стають більш прозорими та зрозумілими у контексті їхнього зв’язку з теологічними парадигмами» [1, p. 593]. Й далі, з огляду на це, звернутися до того, що, здається, протилежіть комунікації – до excommunication, відлучення – штатної операції виключення людини зі спільного релігійного життя, її відокремлення від спільноти (community) віруючих.

Сенс цієї операції осудження-покарання полягає у відключенні від таїнств – тобто, від засобів доступу до благодаті (без якої, як відомо, є неможливим й спасіння душі), – але не в анулюванні церковного членства. Напроти: відлучення означає таке «мінімальне» членство, де штатні обов’язки повинні виконуватися, людина залишається підзаконною, але, з іншого боку, вона ж (на невизначений час) є позбавленою права мати-вести спільні справи з іншими. Член церкви як «не-спільна людина» (що тхне оксюмороном) – це той, хто мусить докласти зусиль заради «повернення» – задля пере-прилучення себе до community, до якої він і так належить. Тобто, він є тим, хто опиняється «під санкціями» у межах санкціонованого буття – і це гарно працює за умов того, що спасіння душі (мета), благодать (найцінніше), спільнота-церква (форма-спосіб життя) та людина-як-віруюча – безсумнівні.

Подвійний сенс «санкції» є відомим: це і «схвалення-дозвіл» (яке робить щось дійсним-дійовим), і «штраф-покарання» (примусова міра, що нагадує про заборону нехтування «правилами гри»). Мета цього дозволу-й-покарання у тому, щоб «у дві руки» дотримувати вірність лише певному зчленуванню у спільність і стояти на заваді несанкціонованому, – де першим є саме «не-членство». За умови того, що community є цінністю, що сповідається усіма, кожний не лише може бути «членом суспільства», але й мусить його причащатися – через комунікацію з подібними собі.

Сьогодні «(су)спільне ціле» є вже не тим, що твориться через об’єднання одиничностей, але поданим і просякнутим «соціальною благодаттю» режимом-форматом, не припускачим їхнього «роз-єднання». Отже, тут задіяна осучаснена – спрощена та кастрована – теологічна фігура членства-приналежності у моді «соціальної комунікації», яка не слугує суспільній угоді, але панує як суцільний гендель.          

Комунікація жадає та виправдовує «спрощення»; будь-які «складнощі» для неї є зайвими перешкодами. Перефразуючи славетний кантівський вислів, їй можна додати гасло «Комунікуй про що завгодно, але не ускладнюй!» Але більш важливим є те, на що звертає увагу Б.-Ч. Хан: нині ми маємо справу з «комунікацією без спільноти» [4, s. 88]. Вона є технікою-засобом сповідання тої «єдності», яка «(у)являється» через м’яку загрозу відлучення від соціальних таїнств, яким, однак, не передує ніяка community. Соціальні мережи більш схожі на чернечий орден, не об’єднаний спільною справою, але діючий як санкціонований-належний зв’язок-спів-фігурація членів, де кожний кожному – засіб зв’язку. Отже, це світ комунікації з засобами комунікації – де геть усе, що комунікує, слід звати засобистостями.

          Зокрема, й «людину», яка, як кажуть, має «залишити слід» – щоб, мов, її життя не (про)йшло безслідно, впусту-дарма. Тепер це, здебільшого, «електронний слід», за яким користувач відстежується. «Стежити» означає і бути у курсі того, що діється, і залишати по собі сліди-стежки – тобто, бути тим, хто робить стібки, пристібається до «соціуму» – цим «стежачи за собою». Отже, у комунікації та через неї виникає те шитво соціального, яке прагне само-означити-ся як усьому передуюче. 

Сучасна комунікація сприяє «мисленню» (точніше – думанню), яке має виходити зі «спільності» як «належного». Але «виходити» містить у собі розвилку: або як усі-однаково спираючись-на вести санкціоноване життя, починаючи з себе як частини-члена (за відсутністю) удаваної community; або з раптом-спільниками виходячи-з будь-чого належного, творити себе-іншим на шляху до спільнот прийдешніх.

Отже, нам вирішувати чим рухати-ся – або йти трактом компетентних конфірмацій своєї прозорості та комунікабельності до «позитивного суспільства», або тинятися шляхами негативності, що заважає комунікації, дозволяючи дійсно мислити.   

Бо спільнота створюється, виходячи з Раю, й обирається – виходячи з Єгипту.

ЛІТЕРАТУРА

1. Agamben, G. (2018). Homo sacer : edizione integrale : 1995-2015. Quodlibet.

2. Baudrillard, J. (1987). L’autre par lui-même : habilitation. Editions Galilée. Paris.

3. Deleuze, G. (1990). Pourparlers, 1972-1990. Les Editions de Minuit. Paris.

4. Han, B.-C. (2023). Die Krise der Narration (Erste Auflage). Matthes & Seitz. Berlin.

5. Žižek, S. (2006). The parallax view. MIT Press. Cambridge, Mass.