Джон Генрі НЬЮМЕН

Ідея Університету

І. Що таке Університет?

Якби до мене звернулися із проханням якомога стисліше і популярніше розтлумачити що таке Університет, свою відповідь я розпочав би описом його первинної функції як studium generale, себто "школи універсальної освіти". Невід'ємним елементом опису була б згадка про згромадження чужинців з усіх куточків світу в одному місці, бо як інакше ви знайдете достатню кількість професорів та студентів для кожної ділянки знань? Чи може взагалі за інших умов виникнути будь-яка школа? Отже, у найпростішому та первісному вигляді Університет — це школа різноманітних знань, яку утворили вчителі та спудеї з цілого світу. Щоб належно втілити окреслену ідею варто, звичайно, подбати про чимало речей. Однак квінтесенція Університету як такого, на мій погляд, полягає у тому, що завдяки особистому спілкуванню він є місцем комунікації, циркуляції думки у масштабах цілої країни.

Запропонована ідея не є ані випадковою, ані надуманою; якщо Університет справді має бути таким, не забуваймо, що він лише відображає потребу нашої природи, крім того, є типовим зразком окремого середовища, зрештою, як і інші, що свідчать на користь цієї потреби. Взаємоосвіта у якнайширшому сенсі слова — один із найпотужніших, неперервних процесів людства, іноді вона має заздалегідь визначену мету, а іноді й ні. Кожне покоління формує наступне, дії та реакції кожної ґенерації завжди зворотні, бо відбуваються через кожного окремого представника. Сьогодні особливим інструментом цього процесу, мені заледве потрібно про це згадувати, є книжки, себто litera scripta. Це правда — особливо у наш час. Зваживши потугу та рівень розвитку сучасного друкарства, про які свідчить неосяжне море періодичних видань, трактатів, памфлетів, серій праць та розважальної літератури, зізнаймося собі у тому, що жодна епоха не була такою сприятливою для поширення такої кількості! навчально-інформаційних засобів як наша. Ви скажете, чи можна зажадати чогось більшого для всебічного інтелектуального виховання людини, ніж такої масштабної, всебічної, постійної пропаганди усіх видів знань? Отже, для чого, спитаєте ви, полювати нам за знаннями, якщо вони самі по нас прийдуть? Сивілла писала свої пророцтва на листках дерева, згодом знищуючи їх. Однак у нашому випадку до такого марнотратства варто вдатися свідомо, адже ми можемо собі це дозволити, нічого не втративши, з огляду на неймовірну продуктивність пристрою, винайденого у наш пізній вік. Кожен камінь та струмок — своєрідне послання. Однак на відміну від творів, що здобули безсмертя за наших предків, значно більшою є маса тих невибагливих продуктів, що з'являються щоранку і виходитимуть до кінця світу величезним накладом, завдовжки сотні миль. Повсюди: на кожній лавці, на бруківці — аж рябить від трактатиків і трактатів, кожна цеглина нашого міста славить мудрість, а вивіски книгарень повідомляють нам про місця, де ми можемо її швидко і дешево придбати.

Однак це ще не все. Безперечно, нашій загальній освіті притаманний масовий характер, його наслідки добре відомі всім. Утім навіть зараз будь-де, де люди мають серйозний намір придбати те, що мовою торгівлі називають "добрим товаром", замірившись на щось конкретне, вишукане, щось справді виїмкове, поважне, щось добірне та коштовне, вони мандрують від ринку до ринку; хоч-не-хоч користаючи з принципу конкуренції, з прадавнього методу усної поради, живого спілкування. Замість навчатись самотужки, вони шукають учителів, особистого впливу учителя і самовідданої посвяти спудея. Врешті-решт такі шукачі опиняються у великих центрах наукової прощі, куди сходяться натовпи пілігримів, адже їхня присутність — невід'ємна частина такого методу. Гадаю, у його дієвості можна переконатися у всіх ділянках життя, які здатні привабити, згуртувати людей, утворивши так званий "світ". Цей принцип діє і у світі політики, і серед вищих прошарків суспільства, а також у світі релігії; він також діятиме у світі літератури та науки.

Відомо, що кожен наш крок так чи інак відображає наші переконання, отже, слушно стверджувати, що неоціненною перевагою litera scripta є те, що вони, по суті, є фіксованими джерелами правди й авторитету, а в руках учителя — чудовим інструментом освіти. Водночас у пошуках довершености і досконалости у кожній, особливо розгалуженій та складній ділянці знань, ми звертаємося до живих людей і дослухаємося до їхнього голосу. Зараз я не маю наміру шукати причини цих явищ. У моїх словах — я свідомий цього — відсутній її ґрунтовний аналіз. Припускаю, що жодна книжка не впорається з силою-силенною запитань, які можна задати в одну мить з будь-якої галузі, чи хоч якось зменшить труднощі, що добре знайомі кожному читачеві. Жодна книжка не передасть делікатних нюансів свого фаху так швидко й впевнено, як це зробить живий діялог умів через очі, погляд, акцент, манеру, вдало кинуту заувагу та несподівані повороти вільної бесіди. Втім я надто довго затримався на справді другорядній частині свого викладу. Хоч які причини ми не називаємо, факт зостається фактом. Основні принципи будь-якої науки, ви, без сумніву, опановуватимете вдома з книжкою, однак деталі, барви, відтінки, атмосферу, все те, що живить їх у нашій душі — цього вам доведеться набиратися від тих, у чиїх серцях воно вже зараз живе і пульсує. Варто зробити так, як робить студент у Німеччині чи Франції. Прагнучи вдосконалити граматику, він вирушає до Парижу чи Дрездену. Чому б не взяти приклад з молодого мистця, який мріє відвідати великих майстрів у Флоренції та Римі? Так триватиме доти, поки ми не винайдемо своєрідного даґеротипа, що фіксуватиме перебіг думки, форму, лінії та ознаки істини. Повнота та блискавичність, з якою цей оптичний інструмент відображає об'єкт, що досяжний для нашого сприйняття, мають надихати нас до пошуку вчителів мудрости. Щоб її опанувати, ми мусимо розшукати джерело і припасти до нього. Дещиця звідти може завіятися куди завгодно, хоч на інший край світу, однак у повноті мудрість знайдемо лише в одному-єдиному місці. Саме у таких місцях скупчення, концентрації інтелекту і пишуться, чи принаймні народжуються книжки — шедеври людського генія.

Принцип, на якому я наполягав, як і приклади на його користь, настільки очевидні, що не варто втомлювати вас продовженням цієї теми, за винятком хіба декількох ілюстрацій, що допоможуть збагнути моє бачення проблеми. Проте, можливо, це буде не зовсім справедливо супроти доктрини, на користь якої вони свідчать.

Відомо, як важко засвоїти добрі манери та шляхетне виховання. Хоч ці високоціновані риси народжуються у суспільстві, вони дуже індивідуальні. Справжній джентельмен мусить мати всі перелічені риси: поставу, ходу, манеру спілкування, жести, голос; невимушеність, самовладання, чемність, делікатність; високі моральні якості, витончене мислення, красномовність, смак і доречність, ґречність та витримку, відвертість та розважливість, щедру руку. Окремі з перелічених якостей дарує природа, інші можна виявити у кожному прошаркові суспільства, ще інші є спадком християнства. Однак повне гроно, зібране в одному-єдиному індивідуальному характерові — це рідкість. Чи ми справді віримо у те, що цього можна навчитися з книжок? Хіба можна засвоїти їх деінде, ніж у вищому суспільстві? Сама природа питання схиляє нас до такого висновку. Ви не фехтуватимете без суперника, не кинете присутнім у залі виклик до дискусії, не ставши на захист якоїсь конкретної тези. Отже, ви ніколи не навчитеся спілкуватися без належного кола спілкування. Вам ніколи не позбутися природної незґрабности, сором'язливости, скутости чи інших осоружних вад, поки не відбудете свого у школі добрих манер. Гаразд, хіба у нашому випадку йдеться про щось цілком інше? Столиця, суд, головні заклади країни є тими центрами, до яких у визначений час, наче на прощу до обителі вдосконалення та доброго смаку, вирушає ціла країна. Згодом, у визначені строки, країна повертається додому, збагачена порцією соціальних чеснот. Адже завдання таких візитів — розбудити ці чесноти, вдосконалити на місцях милостивого роздавання. Ми не спроможні вигадати якийсь інший спосіб збереження традиції "джентельменського" виховання. Адже він один.

Приклад другий. Зараз я хочу поговорити про предмет, про який знаю лише з чужих уст. Мушу зізнатися: я не бував у парламенті, знаю про нього не більше, ніж міг з'ясувати серед представників політичного бомонду, однак я твердо переконаний, що державними мужами, зрештою, як і у випадку з шляхетним вихованням, стають не за книжками, а у спеціяльних навчальних центрах.

Хоч звучить це доволі зухвало, але парламент знайомить тямущого чоловіка з політикою та державними справами несподіваним для нього ж самого способом. Якщо парламентарій буде хоч трохи спостережливим, він поступово бачитиме речі по-новому, навіть якщо його погляди залишатимуться сталими. Слова раптом набуватимуть нових значень, ідеї — небувалої реальности. Він стане самовидцем величезної кіль-кости промов та спілкування у кулуарах, які ніколи не стануть публічними. Реальні наслідки заходів та подій, поведінка політичних партій, фігури друзів та ворогів постануть перед ним настільки виразно, що навіть найретельніше вичитування газет не дасть йому такої картини. Він матиме доступ до першоджерела — до осіб, у головах яких зосереджена політична мудрість та досвід; це щоденне, різної форми спілкування з величезною кількістю людей, що звертаються з різних питань, це ознайомлення з бізнесом, доступ до фактів та ідей, принесених очевидцями з усіх куточків світу, — все це працюватиме на нього. Уважаю зайвим детальніше пояснювати цю обставину, гадаю, досить лише її згадати. Адже обидві палати парламенту та атмосфера навколо них — це теж своєрідний політичний Університет.

У світі науки подибуємо цікаві приклади тих принципів, які я намагався зілюструвати вище. Візьмімо присвячені цій тематиці періодичні засідання Британської Асоціяції за останні двадцять років. На перший погляд, такі засідання видаються просто зайвими. Ще б пак, науку, як жодну з інших сфер життя, передають, пропагують за допомогою книжки або учителя. Експерименти та досліди ставлять у тиші, відкриття роблять на самоті. Що спільного мають філософи з пишними бенкетами, а учти на честь відомих — з математичними чи фізичними істинами? Однак, якщо уважніше придивитися до проблеми, то зрозуміло, що навіть наукова думка не може відмовитися від практики висування гіпотез, консультацій, стимулу, живої симпатії, спілкування з якнайширшим колом осіб, що можливі якраз завдяки таким засіданням. Вибираємо гарну пору року, коли дні довгі, а небо погоже; коли земля сміється, і вся природа радіє; зупиняємося у старовинних містах чи містечках або там, де оселився достаток, де стоять великі просторі кам'яниці та мешкають гостинні городяни. Зміна місця та буденних облич, збудження від контакту з незнайомим, велич достойників чи генія, привітність і доброзичливість видатних учених, що задоволені собою та один з одного; іскрометні уми, жвава циркуляція думки, загальний інтерес; ранкові засідання, виправи на свіжому повітрі, добре накритий, по праву заслужений стіл, вишуканий дотеп, весела товариська бесіда увечері; блискучі лекції, дискусії, колізії, гіпотези великих учених, розповіді про наукові процеси, надії і розчарування, конфлікти та досягнення, взаємоповага — ці та подібні елементи щорічних свят вважають вагомим незамінним внеском у розвиток науки. Звичайно, такі зібрання принагідні; ще їх можна порівняти з днем щорічного звіту, днем присудження наукових ступенів, святкуванням річниці Університету тощо. Хоч ці заходи виходять за межі університетських буднів, усім їм притаманна університетська природа. їхня корисність для мене поза всяким сумнівом. Наприклад, щорічні звіти публікують задля підтримки та пропаґанди певного способу життя, себто — фізичного передавання знань від однієї особи до іншої, задля загального обміну ідеями, зіставлення та взаємокорекції наукових дисциплін, розвитку інтелектуальної та соціяльної думки, для підтримання жвавого інтересу до окремих ділянок, що їх на власний розсуд обиратиме кожен, для шляхетної самопосвяти науковим інтересам.

Однак такі зустрічі, я повторюю, періодичні, і лише частково репрезентують ідею Університету. Галас і метушня, що їх зазвичай супроводжують, несумісні з ладом і вагою інтелектуальної освіти. Потай ми мріємо про такі засоби освіти, які б унеможливлювали найменшу зміну наших звичок; насправді ж вони — поряд і приходять мимоволі, наприклад, під час обговорення. Столиця кожної великої країни вже як така стає Університетом, хочемо ми цього чи ні. Якщо столиця є осередком двору, вищих верств суспільства, політики та права, вона, природно, буде й осередком літератури. Відтак більшу частину року Лондон та Париж фактично і практично є університетами, хоча Паризький університет вже не той, що був колись, а Лондонський навряд чи процвітає, за винятком хіба адміністрації. Газети, часописи, збірники, огляди, різні періодичні видання, бібліотеки, видавництва, музеї та академії, а їх чимало у такому місті, учені та наукові товариства неминуче додаватимуть йому функцій Університету. Така атмосфера інтелекту, яка у давні часі витала над Оксфордом, Болоньєю та Саламан-кою з плином часу перенеслася до адміністративних центрів. Тут збирається молодь з усіх куточків країни, студенти права, медицини, мистецтв, люди, що причетні до літератури. Хоч живуть вони тут непевно, від нагоди до нагоди, однак на свій тимчасовий притулок не нарікають, бо знаходять тут все, що їх сюди вабило. Адже опинилися вони тут невипадково. Не ставши прибічниками конкретної релігії, кожен з них бодай став майстром своєї справи. Щобільше, протягом свого перебування вони ознайомилися із звичаями, манерами та настроями цього міста і, залишивши щось по собі, продовжили його традиції. Отже, ми не можемо обійтися без віртуальних університетів, а столиця є таким Університетом. Питання полягає у тому, чи жадана і сучасна освіта вимагає скерування, що вестиме її до найвищих результатів, чи її слід віддати на поталу випадковому згромадженню вчителів та шкіл? Швидко змінюючи одне одного, розтринькуючи, на превеликий жаль, неоціненну думку, вони становлять загрозу для існування самої істини.

Приклад богослов'я буде доречним. І справді, ця дисципліна не завжди шукала собі місця у самих лише центрах світу. Це неможливо вже з огляду на природу предмета. Адже болослов'я звертається не до жменьки осіб, а до громади. Його основним предметом є життєво необхідні, а не химерні істини. Водночас, розглядаючи принципи Університету, бачимо своєрідну взаємодію: його головний інструмент, або навіть орган завжди відповідали реальним потребам життя у будь-якій галузі освіти і виховання. Йдеться про особисту присутність учителя, чи мовою теології, усну традицію. Адже проповідує, катєхизує саме живий голос, дихання, виразність міміки тощо. Істина як тонкий, багатоликий дух вливається до голови спудея через очі та вуха, через його почуття, уяву та глузд. Оголошуючи нову тему та повторюючи її, ставлячи щоразу нові запитання, виправляючи помилки, роз'яснюючи, розвиваючи думку, щоразу повертаючись до первісних принципів, ми торуємо їй дорогу до молодого розуму, допомагаємо закарбуватися у пам'яті всіма тими шляхами, які охоплює слово "катехизація". У перші сторіччя цей процес тривав довго. Місяці, іноді роки йшли на те, щоб відівчити розум первісних християн від поганських звичок, прищепити його до дерева християнської віри. Перші проповідники хоч і мали під рукою писані книги, однак св. Іреней, наприклад, відверто говорить про цілі племена, що перейшли у християнство, навіть не відаючи про його тексти. Якщо в ту сиву давнину людина не вміла ані читати, ані писати, то це ще зовсім не означало відсутности інтересу до освіти: з цього погляду, пустельники-єреміти були неписьменними. Великий св. Антоній, хоч і не знався на письмі, був серйозним суперником для учених-філософів, що приходили позмагатися з ним у диспуті. Великий олександрійський теолог Дідим взагалі був сліпцем. Більшість доктрин св. Одкровення дійшло до нас не через книгу, а були передані усно, від покоління до покоління. Очевидно, вчення про Святу Трійцю та Євхаристіє передавали у такий спосіб, із уст в уста, кілька сторіч. І навіть скорочена письмова версія, що вмістилася на чималій кількості сувоїв, не вичерпувала усної оповіди. Гадаю, що для внаочнення я сказав уже більше ніж достатньо. Закінчу як і почав. Університет — це місце взаємодії, де збираються студенти з усіх куточків світу, зацікавлені у найрізноманітніших ділянках знань. Мати найкращих повсюди — неможливо, заради них слід податися до великого міста чи торговельного центру. Там ви матимете щонайбільший вибір будь-яких товарів, зазвичай розпорошених по світу. Тут усі багатства країни та дари землі зібрано в одному місці. Тут відбуваються найбагатші торговиці та працюють найкращі майстри. Це центр торгівлі, Верховний суд моди, третейський суддя талантів-конкурентів, еталон рідкісних та коштовних речей. Це місце, де можна оглянути ґалереї першокласних картин, почути голоси виконавців надзвичайного хисту. Це місце великих проповідників, ораторів, знатних людей та видатних політиків. Так уже повелося, що велич та цілісність завжди йдуть у парі; однією з передумов досконалости є існування центру. І таким центром, я повторюю це втретє чи учетверте, є Університет. Сподіваюся, що не дуже втомлюю читача своїми повтореннями. Це місце, до розвитку якого приклалося чимало шкіл; де розум може безпечно порядкувати і спекулювати певний того, що знайде собі достойного суперника у будь-якій контроверсійній діяльності та свого суддю у трибуналі правди. Тут завжди триває науковий пошук, а відкриття постійно перевіряють та вдосконалюють, необачність втрачає свою фатальність, а помилки стають зрозумілими на прикладі колізії умів та знань. Це місце, де професор стає велемовним, перетворюється на місіонера, демонструючи свою науку у якнайповнішому та якнайпривабливішому вигляді, завзято передаючи її іншим та запалюючи вогник власної при-страсти у грудях слухачів. Це місце, де проповідник протоптує нову стежку, щодня вкарбовуючи правду у піддатливу пам'ять, шліфуючи та зміцнюючи її, допоки вона не перетвориться у широкий розум. Це місце, слава якого захоплює молодь, яке зворушує почуття людей середнього та завдяки спілкуванню завойовує дружбу людей старшого віку. Це оселя мудрости, світоч світу, посланник віри, alma mater молодої ґенерації. Крім переліченого, у ньому є ще багато іншого; щоб належно це передати; тут треба ліпшої голови та руки, ніж моя.

Такі ідея та місія Університету. Таким здебільшого він і був донедавна. Чи коли-небудь повернуться ті часи? Силою Хреста, під покровительством благословенної Діви Марії, іменем св. Патрика спробуємо про це поміркувати.

II. Розташування Університету

Щоб дізнатися, що таке Університет у його первісному вигляді, нам варто перенестися до першої, найвідомішої оселі європейської літератури та колиски європейської цивілізації, до славних своїми багатствами та красою Атен — Атен, що упродовж довгого тисячоліття пригортали до своїх грудей, повертаючи згодом у вир життя, молодий цвіт західного світу. Місто на краю континенту, здавалось, малопридатне для ролі столиці знань. Однак втрати внаслідок незручного розташування компенсувало сусідство з традиціями таємничого Сходу. Сюди, немов до ідеального краю, де реально існували всі архе-типи величі та благородства, де всебічно було досліджено істину, а око втішало потужне інтелектуальне розмаїття, де правили добрий смак та філософія; де панував тільки розум, і не було жодної іншої аристократії, крім аристократії генія; де правителями були професори, а принци прибували на поклін; сюди з усіх куточків землі обітованної зліталася різномовна молодь, яка щойно входила чи ось-ось увійшла у повноліття, щоб набратися мудрости.

Уже доволі рано Пісістрат виявив та став плекати гені-яльні задатки свого народу, а Симон після Перської війни спорудив для них обитель. Внаслідок цієї війни встановлено морське панування Атен. Місто перетворилося на імперську державу; йонійці, прикуті до неї подвійними узами — крови та поневолення — принесли дві важливі речі: торгівлю та цивілізацію. Мистецтво та філософію Азійського узбережжя можна було легко перевезти навпростець через море. І як я вже казав, саме Симон — йому неабияк поталанило в цьому — і був готовий прийняти їх як належиться. Невдоволений покровительством йонійських професорів, він спорудив один із тих перших славетних портиків, про які ми так часто чуємо в Атенах, та засадив алеї, які з плином часу перетворилися на славетну Академію. У ті часи садівництво було одним з найвишуканіших, а в Атенах — одним із найприбутковіших ремесел. Симон заходився коло непокірного лісу, підрізав, зробив його ошатним, проклав гарні стежки з джерелами, що вабили перехожого. Отців міської цивілізації він приймав дуже гостинно, віддаючи належне джерелам її добробуту. У прохолоді розлогого гілля його дерев було місце і для купців, що багато сторіч поспіль збиралися в Агорі.

Очевидно, така прихильність до купців була не випадкова; адже їхні кораблі невтомно несли до західного світу славу Атєн як інтелектуального центру. Саме звідси і тягнеться коріння того, що ми називаємо Університетом. Перікл, що продовжив традиції Симона в управлінні державою та у по-кровительстві мистецтвам, за словами Пдутарха, виношував план перетворити Атени на столицю Грецької Федерації. Його намір не здійснився, однак підтримка, яку він надав таким ученим, як Фідас та Анаксагор, дала змогу Атенам панувати набагато довше, сього разу — на значно ширшому просторі. Ледь усвідомлюючи джерела власної величі, Атени вступають у війну: в мирі найбільше зацікавлена торгівля та мистецтво. Однак Атени таки розпочинають війну, адже для них між війною та миром не було особливої різниці. Як наслідок, політична могутність Атен похитнулася і врешті-решт канула в Лету, Народжувалися та вмирали держави, минали сторіччя, однак вони тільки принесли новий тріюмф містові поетів та мудреців. Врешті тут смагляволиці маври та еспанці зустрічали блакитнооких галлів, каппадокійці, ще донедавна піддані Мітридата, без остраху споглядали за пихатими войовничими римлянами. Европою, а відтак і Грецією прокочувалася революція за революцією, однак Атени — оселя розуму — залишалися жвавим, строкатим, витонченим, вічномолодим містом.

Синє Егейське море омиває береги не одного родючого краю чи острова, не одна місцина краща за іншу, одна одну перевершують вони широчінню та привіллям. Проте такої досконалої привабливості!, як в Аттики не було ніде. Не поталанило нікому: ані розлогим пасовиськам Аркадії, ані Аргоській рівнині, ані Тессаліянській долині. Добре відомо, що остання, розташована відразу на північ від Аттики, відчувала в цьому гостру потребу. Важке повітря Беотії, можливо, стимулює рослинність, однак люди звикли пов'язувати з нею млявість беотійського розуму. Водночас виїмкова чистота, еластичність, прозорість та цілющість повітря Аттики дали їй те, чого не дала земля: тут чітко проступає кожен вигин та ніжний відтінок ландшафту, над яким воно застигло, — таке повітря осяяло б обличчя навіть найпустельні-шого, посіченого краєвиду.

Вузький трикутник, приблизно п'ятдесят миль у найдовшому та тридцять у найширшому місці; два високі гірські кордони, що сходяться під кутом; три відомі вершини, що панують над рівниною — Парнас, Пентелік та Геметій; скупа земля, кілька не завжди повноводих річок. Ось таку приблизно доповідну записку про Аттику відправив би додому аґент однієї з Лондонських компаній. У записці він би повідомив, що клімат тут м'який, пагорби з глинозему; місцевість багата на мармур; є надія, що пасовищ набагато більше, ніж здається на перший погляд, чого, звичайно, достатньо для овець та кіз; водойми багаті на рибу; колись тут були ще срібні копальні, однак їх вже давно вичерпали; чимало фіґо-вих дерев; першокласна олія; край багатий на оливкове дерево. Однак йому навіть не спаде на думку занотувати, що завдяки своїй шляхетній природі та благородній формі оливкове дерево дало поштовх до виникнення релігійного культу; олива однаково добре приймалася на бідному ґрунті, проникаючи у ліси, що оперізували відкриту рівнину, та спинаючись мереживом на пагорби. Він ані словом не обмовився б своїм працедавцям про те, як це чисте повітря увиразнювало, змішувало та пом'якшувало відтінок мармуру, доки він не ставав м'яким і гармонійним, бо уся його пишнота, яка видається перебільшеною на малюнку, усе ж відповідає дійсності. Він не розповів би про те, як те саме ніжне, кришталеве повітря яскравить блідуваті оливи, допоки не зникне їхня монотонність, а її щоки не спалахнуть рум'янцем, як суниці чи буки Умбрійських пагорбів. Він і словом не згадав би тмину та тисячі трав, що запашним килимом укривають Геметій; він не почув би дзижчання тутешніх бджіл і не звернув би особливої уваги на рідкісний аромат місцевого меду, позаяк потребу англійців цілком задовольняє Ґозо та Мінорка. Він оглянув би Егейське море з тієї висоти, на яку спромігся; він кинув би оком на намисто островів, що його, починаючи від Сунійської коси, здавалось, населяють казкові божества Аттики. Якщо б вони могли коли-небудь відвідати своїх йоній-ських братів та сестер, що дугою вигнулися у морі! Однак уся ця краса вислизає від нього, як вислизає замилування темно-фіолетовими, помережаними піною хвилями або ґраціозні потоки срібла, що віялом розгорнулися по горах, та повільно, немов водяники із темних глибин, піднімаються д'горі; тоді, граючи веселкою, заламуються, розбігаються навсебіч, туманяться, зникаючи у м'якому серпанкові піни. Не помітив би він і ніжного, вічного плину та мальовничости водяного обширу; ані довгих хвиль, що споконвіку накочуються у сталому такті, немов шерега солдатів, що несе відлуння голого узбережжя, — цей невмирущий елемент усього живого залишився б непомічений, наш звітодавець щонайвище поблагословив би свою зірку за те, що він зараз у безпеці на суші. Ані дрібні деталі, ані витончене розмаїття барв, ані велична лінія та рожева позолота стрімких скель, ані гострі тіні, що прислали Отус та Лявріюм на променях втомленого заходом сонця. Представник торговельної фірми не надасть цьому ані-найменшого значення. У пошуках вражень варто радше звернутися до нашого мандрованого спудея. Прибувши з напівдикої країни, він ступив на цей маленький клаптик землі, наче до святині, де він, можливо, досхочу намилується символами та сяйвом незримої, нерукотворної краси. Саме чужинець із віддалених провінцій, з Британії чи Мавританії, потрапивши у панораму, що так відрізнялася від прохолодних лісів та плавень чи від розпечених, задушливих пісків його батьківщини, відразу збагнув, яким має бути справжній Університет, поволі розуміючи ту країну, що стала для нього рідною домівкою.

Однак це ще не все, чого вимйтає Університет і що він знайшов в Атенах. Ніхто навіть там не міг жити з поезії. Якщо б спудеї-мешканці цього знаменитого міста не мали нічого, крім світлих тонів та солодких звуків, вони ніколи б не винесли зі свого перебування стільки користи. Без сумніву, вони мусили мати засоби для існув ання; навіть для насолоди, якщо Атени справді претендували на титул їхньої alma mater, чи бодай на приємну згадку. Принаймні таким його зберегла пам'ять: нагадаймо, що Атени були портовим містом і великою торговицею, можливо, першою на всю Грецію. Цей факт мав неабияку вагу, коли йшлося про силу-силенну чужинців, що наїздили сюди. Тут їм доводилося долати не фізичні, а насамперед інтелектуальні перешкоди; звичайно, передусім вони сподівалися забезпечити свої фізичні потреби, аби спокійно віддатися вихованню розуму. Але хоч і бідною була земля Аттики та голою поверхня країни, усе ж тут був той надлишок багатств, щоб влаштувати елеґантну чи навіть розкішну домівку. Привізних товарів тут водилася така сила, що це стало приказкою — незалежно від місця виробництва поза межами Аттики місто й надалі було місцем скупчення усякого краму. Зерно та вино, основні засоби існування у такому кліматі, завозили з островів Егейського моря; вовну та килими — з Малої Азії; рабів, як і зараз, — з Понту Евксинського, зрештою, як і дерево; залізо та мідний посуд — із узбережжя Середземного моря. Так атеняни понизилися до рівня ремісників, надихаючи, однак, інших. Крім того, чимало чужинців ухопилося за прибуткову справу забезпечення внутрішнього ринку. На привізний одяг, різноманітні тканини та вироби з заліза, скажімо, зброю, існував великий попит. Праця була дешевою; мармуру та каменю — удосталь, а смак та вміння, що спершу вирізняли громадські споруди, такі, як храми та портики, з плином часу щоразу частіше застосовували підчас спорудження житла для звичайних городян. Якщо природа щедро обдарувала Атени, то мистецтво, безперечно, дало незрівняно більше.

Хтось кинув зауваження: "До речі, де ми опинилися і куди прямуємо?" — до чого тут Університет? Принаймні, що спільного з тим має освіта? Без сумніву, це цікаво, але ж наскільки це взагалі пов'язане з темою Вашого викладу? Дозволю собі запевнити чительника, що зараз ця проблема займає мене чи не найбільше. Я гадав, що це очевидно кожному: втім, якщо така репліка пролунала, то ви, мабуть, дозволите мені, перш ніж продовжити, на хвилю зупинитися, аби продемонструвати, де я відійшов від заданої теми. До чого тут моя тема! Але ж чому, коли ми міркуємо над studium generale, питання про розташування Університету спало на думку найперше? Бо розташувати його слід розкішно і привільно. Чи візьметься хтось це заперечувати? Усі авторитетні особи у цьому одностайні. Щоб збагнути це, досить найменшого зусилля думки. Я пригадую розмову, яку мав з цього приводу з одним дуже відомим чоловіком. Я був юнаком років вісімнадцяти і саме збирався виїхати з університету на літні вакації. Сівши у диліжанс, я опинився у товаристві незнайомця середнього віку. Так чи інак, це було велике світило того часу, згодом ми стали близькими приятелями. На щастя, я не мав з цього приводу анінайменшої підозри; на щастя, що було відомо, він теж полюбляв просту балачку з подорожніми диліжансу. Хай там як з моєю зухвалістю та його поблажливістю, але мені вдалося почути багато речей, що тоді були новими для мене; темою, на якій він, очевидно, добре знався і радо переконував, був зовнішній вигляд та розташування, гідне видатного осередку освіти. На його думку, уряд має надати Оксфордові велику ділянку землі. Просторий круг діяметром, скажімо, чотири милі, слід перетворити на ліс з галявинами; з усіх боків Університет мав би оточувати розкішний парк з острівцями вишуканих дерев, гайками та алеями, де на шляху подорожнього лежатимуть галявини, луги, звідки відкриватиметься краєвид заможного міста. Без сумніву, в цій ідеї не було ані йоти абсурду, щоправда, її реалізація коштувала б кругленьку суму. Але ж чи має хтось більше прав на найпрекрасніші, незаймані володіння природи, ніж осередок мудрости? Так вважав мій подорожній з диліжансу; він лише озвучив вікову традицію та інстинкт людського роду.

Візьмімо, наприклад, славний Паризький університет. Територія цієї відомої школи поглинула майже весь лівий берег Сени, захопивши майже половину, і то кращу половину міста. Король Людовік міцно тримався за острів — він навряд чи був чимось більшим за укріплення. Північний берег ріки перейшов до шляхти та городян, що тепер могли робити з його болотами все, що заманеться. Однак жаданий південний берег, що піднімався над річкою, яка омивала його основу, аж ген до мальовничої вершини св. Женев'єви, з його широкими галявинами, виноградниками та садками, що впиралися у святий пагорб Монмартру, — все це було спадщиною Університету. Це був той гостинний Пратум, що тягнувся уздовж берега ріки і де віками відпочивали студенти. Саме його, здається, згадує Алкуїн у рядках прощання з Парижем, саме він дав назву славетному абатству Сен-Жермен дю Пре. Багато років поспіль ця смуга служила місцем невинних та здорових насолод, однак диявольські часи спіткали Університет, хаос запанував у його стінах, соковиті галявини стали ареною гулянок та бенкетів, по Европі розповзлася єресь, Німеччина та Англія перестали присилати континґенти своїх студентів, внаслідок чого академія опинилася у важких боргах. Не спало нічого кращого на думку, як використати за джерело прибутку продаж університетської території: на ній виросли будівлі і розлізлися по зеленій дерні — краєвид перетворився на місто. Жаль та обурення докторів та спудеїв з приводу цієї катастрофи не знали меж. "Жалюгідне враження", як писав про-ктор німецького земляцтва, "жалюгідне враження бути свідком розпродажу цього старовинного обійстя, до якого залюбки забрідали музи для відпочинку та насолод. Куди тепер податися юному спудеєві, чи знайде він тепер втіху для очей своїх, змучених напруженою лектурою, тепер, коли від нього забрали відраду-річку?" Понад два сторіччя минуло, відколи пролунала ця скарга; час показав, що зовнішнє лихо, про яке розповідає документ, було лише провістям ґрандіозного морального перевороту. Доки сам заклад не спіткала доля його зелених галявин, і він не відійшов у небуття.

Щось подібне відбувалося тоді, коли кілька сторіч тому зродився намір заснувати Університет у Бельгії. "Багато хто", за словами Ліпсія, "пропонував Мехлін, охайне містечко з цілющим кліматом", однак перевагу з різних причин здобув Лювен. Здається, жодне інше місто, зважаючи на розташування та мешканців, не було таким зручним для ученого дозвілля. Чи міг хтось заперечити проти такого рішення? Чисте та свіже повітря, відкриті та привітні площі, галявини, поля, виноградники, алеї — одне слово, райська обитель. Піднімись-но і перейдися навколо міських мурів: що тобі видно згори? Чи не милує око, не тішить розум прекрасне та веселе розмаїття? Звідти ти побачиш повні пшеницею поля, яблуневі сади, виноградники, овець та корів, почуєш щебет та спів птахів. А тепер перенеси-но свої ноги чи очі за мури: ти побачиш численні струмки та річку, що в'ється у далечінь, сільську місцевість — будинки, кляштор, могутню фортецю; краєвид доповнюють гаї, ліси, місця для невибагливих розваг тощо". І тут він раптом переходить на вірші:

Salvete Athenae nostrae, Athenae Belgicae te Gallus, te Ger-manus, et te Sarmata Invisit, et Britanus, et te duplicis Hispaniae alumnus etc.1

Така думка ученого подорожнього з мого диліжансу може видатися екстраваґантною і навіть химерною. У XIX сторіччі норманська мудрість подарувала йому ідею перетворити кілька сіл на парк утіхи. Втім вибаченням його забаганки є вірність своєму принципові: адже поза сумнівом, втілений ним Університет був би найближчим до ідеалу. Ще задовго до нього у своїй бесіді про потреби Університету подібну думку висловив Старий Ентоні Вуд. Звертаючись, як Горацій колись до Атен, він говорив про пошуки правди "у гайках Академії". Як побачимо згодом, Е. Вуд звертається до Атен і у своїй бесіді про Оксфорд. Пропонуючи перелік "підставових для створення Університету чинників", він пише:

Передусім гарна, приємна місцина з м'яким та цілющим повітрям, збагачена водоймами, джерелами та струмками, лісами та мальовничими нивами. Дібравши перелічені вигоди, можна запрошувати спудеїв оселитися на тому місці. Британці, як і атеняни у прадавні часи, були задоволені тим місцем, яке у Бхіитанії для школи вибрали нащадки греків чи їхні духовні спадкоємці. Згодом завдяки такому вигідному розташуванню місцевість було названо Белостіюмом чи Бело-сайтом, сьогодні це привілейоване положення має Оксфорд.

Дехто аналізував переваги розташування Університету абстрактніше. Наприклад, наголошуючи на тому, що він розташований на півдні країни, серед великої кількости островів, укритих рівнинами, по яких струменить багато річок; болота, що оточували місто, у скрутні часи захищали його від зайд-завойовників; згадувано і його оборонну міць, вигідне сполучення з Лондоном, навіть вихід Темзою до моря тощо. Адже лондонські укріплення не давали піратам піднятися догори річкою, якою легко і зручно було спливати донизу.

На жаль! За минулі сторіччя місто втратило свою первісну велич та славу як слуга Істини. Місто, що колись називали другою школою Церкви, другою після Парижу, місто, що вигодувало святих Едмонда, Річарда, Томаса Кантилупського, арена видатних умів: проникливого учителя церкви Скота, неспростовного Гейла, химерного Оккама, славетного Беко-на, солідного Мідлтона та ґрунтовного Бредвордена — сучасний Оксфорд зійшов до рівня звичайнісінького земного краєвиду, найдосконалішим втіленням якого ми так захоплюємося в Атенах. Ані зараз, ані пізніше недоречно згадувати його на цих сторінках, не спало б мені на думку вимовляти його ім'я, якби, навіть попри свій сумний занепад, місто не зберегло стільки слідів минулої слави, що як і сяйво на обличчі Пророка, таки є відблиском внутрішнього світла. Наче живий приклад досконалої матеріяльної оселі: місце, зовнішній вигляд, географічні умови та світське середовище — славного Університету. У романтичних леґендах розповідається про духів, очевидно, настільки прекрасних у своєму падінні, що й повірити у нього важко. Святий римський отець Григорій, поглянувши на ринку рабів — і це факт, а не вигадка — на шалену блакитнооку та золотоволосу саксонську молодь, замість англами, назвав її ангелами. Місто, що колись було вірною сестрою Церкви, чарує чужинців навіть зараз, коли давня слава минулася. Його велич дає нам уявлення про те, наскільки потужним, очевидно, був вплив Університету, заснованого в лоні, а не поза лоном Єрусалиму. Адже фундаментом його могутности була істина, а сферою впливу — цілий світ, він ані на хвилю не слабшав, завойовуючи щораз нові простори, що опинялися у полоні його чару.

Дамо читачеві змогу ознайомитися із враженнями останнього серед учених-німців, що відвідали Оксфорд, і самому винести присуд, чи підтверджують вони мої слова про ту притягальну силу, яку випромінює саме обличчя та усмішка Університету.

"Навряд чи на світі знайдеться таке місце, — пише Губер, — де б історія залишила такий багатий та глибокий слід, як в Оксфорді; де б на очі потрапляло відразу стільки величних пам'яток моральної та матеріяльної сили, що разом дали такі чудові результати. Той, хто узявся б заперечити хвилю почуттів, що їх зазвичай породжує зовнішній вигляд та геній цього місця, мабуть, є тупим, бездумним, неосвіченим невігласом чи людиною з викривленим поглядом на речі. Інші посвідчать, що Оксфордську alma mater не соромно називати навіть поряд з Вічним Римом, адже вона справляє глибоке, тривале та незабутнє враження".

"В одному з найродючіших, щедро наділених природою куточків Королеви морів, святий спокій якого протягом сторіччя не порушила нога завойовника, лежить долина, де сходяться дві чисті, повноводі річки, Червіл та Айзиз. Подекуди над річкою схилилися старезні в'язи та дуби, даруючи їй свою густу тінь; водночас на її численних звивинах барвистим килимом стеляться садки, поля та луки, села, хатинки, селянські та шляхетські обійстя. Посеред цього краєвиду височіє могутнє громаддя будівель, на тлі якого вимальовуються риси кляштора, палацу та замку. Декілька ґотичних церковних веж та романських соборів, щоправда, ламають горизонтальну лінію; однак загальне враження після першого, кинутого з віддалі погляду, суттєво різниться від будь-якого іншого середньовічного міста. Силуетові Оксфорду не властива гострота, багатокутість, хаотичність та химерність; якась м'якість, своєрідний спокій панує серед цих широких, поскла-даних терасами мас. Щось подібне до настрою, що панує серед цього краєвиду, можна знайти хіба у творіннях Клода Лоррена чи Посена, особливо, вдало спрямувавши на них світло". Основне громаддя споруд — це коледжі, будівлі Університету та міські храми. Здалеку місто ніби губиться на їхньому тлі. Однак, вступивши на одну з міських вулиць, виявимо навколо всі ознаки жвавої та розквітлої торгівлі. Така сила багатих та ошатних крамниць дає картину, яку можна пережити тільки в Англії; водночас, попри увесь свій блиск та пишноту, вони поштиво, майже по-служницьки схиляються перед стримано-піднесеними пам'ятками високого інтелектуального життя. Пам'ятками, що виникали на його ґрунті ледь не від початків самого християнства. А багаті та елеґантні крамниці — наче скромний передпокій палаців науки, що височіли над містом, привертаючи до себе увагу спостерігача. Кожен з більших та давніх коледжів нагадує окреме — ціле місто, мури і пам'ятки якого свідчать про бурхливу багатовічну історію. Саме містечко вдало уникло численних заходів сучасного міського благоустрою, тому воно творить разом із університетськими спорудами єдине ціле".

Знайдуться такі, що, відчувши вплив цієї давньої школи, вражені її величчю та пахощами, задумливо спитають, чи не стане вона коли-небудь знову католицькою і чи немає тут притулку для католицької віри. Честь і хвала тим благочестивим та ревним серцям, що так питатимуть! Ні, ми не зважимося передбачати майбутнього, прихованого у незбагненних намірах Господньої благодати, вона завжди перевищуватиме людські надії та сподівання. Щодо мене, то відколи я залишив стіни цієї обителі, ніколи, за жодних обставин, не намагався передбачити її майбутнє. Не виринало у мене і бажання знову повернутися до місця, любов до якого завжди жевріла у моєму серці і де я прожив близько тридцяти літ. До того ж, оцінюючи сучасний стан речей, якщо б постало питання заснування нової школи, я передусім говорив би про брак школи Церкви, розташованої ближче до центру, ніж Оксфорд. Від часів Альфреда та Генріха II з заходу та півдня Европи світ розрісся на чотири-п'ять континентів. Я шукатиму міста, розташованого менш континентально, ніж старий храм науки, ближче до основних морських шляхів. Я шукатиму краю водночас старовинного та молодого: з давніми християнськими традиціями, а молодого в сенсі перспективи на майбутнє; народу, що прийняв благодать Божу ще до приходу саксонців до Британії та ніколи її не втрачав. Церкву, чия історія знала б злет та падіння Кентер-бері та Йорку, церкви, яку відродили Авґустин та Паулін, однак покинули Пол та Фішер. У своїй уяві я бачу народ, що довго спав, проте світанок якого неминучий. Я звертаюся до майбутнього за сотню років вперед, і там ніби у тумані бачу заповітний острів, що ставши містком, центром світу, якщо хочете, об'єднає обидві півкулі. У моєму видінні він заселений не менш густо ніж Бельгія, не менш могутній ніж Франція, його мещканці не менш завзяті ніж еспанці. Я також бачу

Англію, що з плином років навчилася застосовувати свій славетний здоровий глузд, що так вирізняє її з-поміж інших. Столиця цієї квітучої країни з великим майбутнім, лежить у прекрасній затоці, посеред романтичного ландшафту. Я бачу квітучий Університет, якому час од часу доводиться змагатися з фортуною. Проте після відходу засновників та ревних служителів він матиме наступників, успіхи яких перевершать вкладену працю. Сюди, наче до Святої землі, до оселі предків та головного джерела християнства линутимуть спудеї зі Сходу, Заходу, Півдня, Америки, Австралії, Індії та з Малої Азії, і, звичайно — last but not least — з Англії. їхня подорож перебігатиме несподівано легко та швидко, усі вони розмовлятимуть однією мовою, будуть одновірцями, сповненими жадоби пізнати єдину велику мудрість. Після свого перебування в Атенах вони повертатимуться у рідні краї, несучи з собою в усі куточки земної кулі "мир людям доброї волі".

1  Слава нашим Атенам, нашим бельгійським Атенам, до яких прибуває француз, німець, сармат, британець та діти обох Еспаній. - Прим, перекл.

Rambler's Top100
Hosted by uCoz